Доступність посилання

ТОП новини

Влада бездуховності: хто руйнує храми і переслідує вірян у Криму


Ілюстраційне фото

Спеціально для Крим.Реалії

Повідомлення про те, як у Криму переслідують вірян і священників Православної церкви України, кожну чесну людину засмучують, але вже не дивують, адже зрозуміло, що для російської влади – це система.

Переслідується не тільки ПЦУ, позбавлені на шість років свободи керівники Джанкойської та Ялтинської громад Свідків Єгови (абсолютно не войовнича церква, не заборонена ніде у світі!), близько сотні кримських представників неформальної релігійної течії Хізб ут-Тахрір, що декларує ненасильницькі методи роботи, опинилися у російській в'язниці. Залишається тільки запитати: яку релігійну течію переслідуватимуть наступною?

Останній акт прояву цієї системи переслідування всього духовного в людині відбувся днями в Сімферополі. Архієпископу Кримської єпархії ПЦУ Клименту спеціально в день 20-річчя його архієрейської хіротонії, тобто посвячення в духовний сан, заступник старшого судового пристава Дмитро Макаренко вручив постанову про знесення храму в Євпаторії.

«Двадцять років тому мене висвятили на єпископа і призначили керуючим Кримської єпархії. У цей ювілейний день судові пристави принесли мені припис про знесення церкви в Євпаторії», –​ гірко розповідає владика Климент.

Дерев'яний храм у Євпаторії, архівне фото
Дерев'яний храм у Євпаторії, архівне фото

Архієпископ отримав постанову про відкриття виконавчого провадження, датоване ще 15 травня. Значить –​ чекали, коли у священника буде ювілей і спеціально його зіпсували? Хіба можна після цього дивуватися, що російські письменники, як, наприклад, Михайло Салтиков-Щедрін, багато своїх творів присвятили розвінчанню тупості й підлості чиновників? Сімферополь –​ це чергова «Історія одного міста», тобто Міста Глупова, це нові «Господа Головльови», тут повно також героїв Михайла Зощенка.

У постанові зазначено, що Кримська єпархія ПЦУ зобов'язується протягом місяця від дня набрання рішенням суду законної чинності провести демонтаж храму в Євпаторії. Це рішення російської влади засудили Представництво президента України в АР Крим, голова ПЦУ митрополит Епіфаній, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (Зоря).

Архієпископ Кримської єпархії ПЦУ Климент
Архієпископ Кримської єпархії ПЦУ Климент

Як розповів архієпископ Кримської єпархії Православної церкви України Климент, будівництво було розпочато ще до 2014 року і у ПЦУ є відповідні документи на храм. При цьому в позовній заяві управління судових приставів бреше, стверджуючи, що у ПЦУ немає документів для будівництва храму на вказаній ділянці. Водночас 24 вересня минулого року в управлінні російського міністерства юстиції Криму втретє відмовили в реєстрації українського православного приходу на півострові.

Крім того, російське міністерство майнових і земельних відносин Криму в лютому 2019 року вимагало звільнити будівлю кафедрального собору Рівноапостольних князів Володимира та Ольги. Підконтрольний Росії Арбітражний суд Криму 28 червня зобов'язав передати в користування російського Мінмайна Криму приміщення собору. Незважаючи на те, що це рішення оскаржене в суді, в середині червня в будівлі храму почалися будівельні роботи, ініційовані міністерством без узгодження з Кримською єпархією.

Храм Рівноапостольних князів Володимира та Ольги в Сімферополі
Храм Рівноапостольних князів Володимира та Ольги в Сімферополі

Зневірившись у чесності й законності дій російської влади, владика Климент написав на своїй сторінці у Facebook: «Чим відрізняється сталінський режим від сучасного російського? При Сталіні спочатку заарештовували, а потім руйнували храм, а в сучасній Росії ж змушують храм зносити власноруч».

І це не дивно. Влада в сучасній Росії не засудила самі злочинні діяння радянської влади, в тому числі незаконний переворот 1917 року, вбивство царя, чи не відреклася від злочинних сторінок радянського режиму –​ насильницького утримання влади, силових методів переслідування незгодних, знищення опозиційних партій та їхніх лідерів, переслідування всього духовного в суспільстві. Більшовицький режим після пограбування й руйнування всіх церков, продажу всіх цінностей за кордон, репресій проти священників, кинув країну в бездуховність.

З цим боролися. Достатньо згадати приклад Кримського архієпископа Луки (Войно-Ясенецького). 24 липня 1937 він був заарештований втретє. У провину єпископу ставилося створення «контрреволюційної церковно-чернечої організації». Його звинуватили в невдоволенні радянською владою та її політикою, в контрреволюційних поглядах, наклепі на РКП (б) та Йосипа Сталіна, пораженських поглядах щодо СРСР у майбутній війні з Німеччиною, вказування на швидке падіння СРСР.

Тобто видного релігійного діяча і талановитого хірурга судили за... погляди. І це був злочин, передбачений ст. 66 ч. 1, ст. 64 і 60 КК УзРСР, де він тоді перебував. Йому приписали також шкідницьку діяльність –​ вбивства пацієнтів на операційному столі, шпигунство на користь іноземних держав. Незважаючи на тривалі допити методом «конвеєра» (13 діб без сну), Лука відмовлявся зізнаватися в членстві у контрреволюційній організації та називати імена «змовників». Замість цього він оголосив голодування, що тривало 18 діб.

Про свої політичні погляди повідомляв наступне: «Що стосується політичної прихильності, я є досі прихильником партії кадетів... я був і залишаюся прихильником буржуазної форми державного управління, що існує у Франції, США, в Англії... Я є ідейним і непримиренним ворогом Радянської влади. Це вороже ставлення у мене склалося після Жовтневої революції і залишилося досі... бо не схвалював її кривавих методів насильства над буржуазією, а пізніше, в період колективізації, мені було особливо болісно бачити розкуркулення селян».

Тобто в 1937 році Войно-Ясенецький, як й інші чесні люди в Росії, обстоював те, до чого країна прийшла вже після 1991 року. Криму пощастило. У 1946 році Лука був призначений архієпископом у Сімферополь. І Крим отримав зразок справжнього, а не удаваного, архієрейського служіння богу. В архієпископа Луки не склалися взаємин з владою, але місцеві чиновники тільки скаржилися –​ вони не могли протистояти лауреату Сталінської премії. Закінчив своє мученицьке життя Валентин Феліксович Войно-Ясенецький 11 червня 1961 року в неділю, в День всіх святих, що в землі Російській просіяли.

Російська влада викорінювала будь-яку духовність у суспільстві, вбивала все розумне й мисляче

Сьогодні, знаючи історію, можна нескінченно перераховувати і офіційних, і зовсім неофіційних святих людей, які в землі Російській просіяли, яких мільйони, але в кожній з цих доль одне й те саме –​ російська влада переслідувала і труїла, доводила до загибелі все, що було навколо чесного, талановитого, ініціативного, прогресивного. Російська влада викорінювала будь-яку духовність у суспільстві, вбивала все розумне й мисляче. А після смерті привласнювала собі їхні біографії, їхні життя, їхні думки й досягнення, їхню славу.

У Росії нещодавно вийшла книга Петра Ткаченка «Трагічні долі російських письменників», у якій він зовсім по-новому, без спотворень і брехні, досліджує таємниці загибелі Михайла Лермонтова, Олександра Блока, Олександра Фадєєва, Михайла Шолохова, Марини Цвєтаєвої, Миколи Рубцова. Перед читачем по-новому постають загибель Михайла Лермонтова, а точніше –​ таємниця його вбивства, а також загадка смерті Блока, долі Фадєєва, Цвєтаєвої та інших письменників. Чому так багато талантів у Росії або вбиті у той чи інший спосіб, або самі наклали на себе руки? Зараз все більше говорять про те, що нестерпні для розумної людини методи роботи російської влади вбивали все талановите, що в ній народжувалося, так чи інакше приводили його до апатії та смерті.

До програм шкільної літератури раніше любили включати тему «Доля художника в буржуазному суспільстві», хоча насправді доля художника в комуністичному суспільстві була у багато разів трагічніша і страшніша. Ця доля –​ смерть. Смерть у в'язниці, в концтаборі, смерть від переслідування, заборон, осуду.

Про таємницю смерті російських письменників розповідає у своїй книзі про долі письменників і Віктор Єрьомін: Костянтин Рилєєв був повішений 13 (25) липня 1826 в Петропавлівській фортеці. Автор пише: «Кожного хоч трохи значущого письменника, який намагався говорити правду, влада всіма способами знищувала. Існують версії, ніби О.С. Пушкіна і М.Ю. Лермонтова вбили за наказом царя під виглядом дуелі, а О.С. Грибоєдова цар навмисно відправив у небезпечний Тегеран. П.Я. Чаадаєв за свої «Філософські листи» був офіційно оголошений божевільним, праці його були заборонені до публікації в імперській Росії. О.І. Герцен у 1834 році був заарештований і засланий до Пермі. Заарештований був і його друг М.П. Огарьов. Пізніше вони були змушені емігрувати, бо влада засудила б їх до розстрілу. До розстрілу був засуджений Ф.М. Достоєвський за участь у дискусійному клубі (в гуртку Петрашевського, де просто обговорювали різні актуальні питання, як зараз члени Хізб ут-Тахрір на своїх оперативних аудіозаписах –​ авт.). Розстріл замінили на каторгу, де письменник провів багато років».

Зараз важко згадати, хто з талановитих людей зміг померти своєю смертю. Маяковський застрелився, Єсенін убитий в НКВД, Горький отруєний за наказом Сталіна, Висоцький помер від передозування, Цвєтаєва повісилася, Друніна отруїлася снодійним і вихлопними газами, Микола Гумільов –​ розстріляний, Осип Мандельштам, Микола Клюєв, Борис Пільняк та багато інших письменників і вчених загинули у в'язницях, Ольга Берггольц, Анна Ахматова зазнали арештів і переслідувань, Михайло Кольцов, Ісаак Бабель розстріляні, Олександр Фадєєв сам застрелився. Сотні пройшли через в'язниці й опалу. Багато, як Бунін, Бродський і весь «філософський пароплав», як Солженіцин, Войнович, змушені були втекти з країни, в якій на них чекала тільки смерть у тому чи іншому вигляді. Всіх перерахувати неможливо, щасливих доль практично немає, всі трагедії.

Ставлення влади до художника, творця і зберігача духовності суспільства, яскраво ілюструє такі епізоди: Сталін прочитував усі значні книги радянських письменників. П'єсу «Дні Турбіних» Михайла Булгакова Сталін подивився у МХАТі більше ніж 14 разів. У результаті виніс вердикт: «Дні Турбіних» –​ антирадянська штука, і Булгаков не наш». Прочитавши в 1931 році опубліковану в журналі «Красная новь» повість Андрія Платонова «Впрок», Сталін написав: «Талановитий письменник, але сволота». До редакції журналу Сталін відправив лист, в якому охарактеризував твір як «розповідь агента наших ворогів, написана з метою розвінчання колгоспного руху», вимагаючи покарати автора і видавців. У березні 1963 року на зустрічі з інтелігенцією в Кремлі Микита Хрущов під оплески більшої частини залу кричав, звертаючись до поета Андрія Вознесенського: «Можете сказати, що тепер вже не відлига і не заморозки –​ а морози... Бач, який Пастернак знайшовся! Ми запропонували Пастернаку, щоб він поїхав. Хочете завтра отримати паспорт? Хочете?! І їдьте, їдьте до чортової бабусі. Забирайтеся геть, пане Вознесенський, до своїх господарів!».

Знаковим фактом тут виступає уточнення «під оплески всього залу». Після 1917 року і знищення віри в Бога, руйнування храмів, більшовицька влада викоренила в суспільстві духовність і співчуття. Натовп вітав репресії проти самого себе. У 30-х той же натовп написав чотири мільйони доносів.

Натовп вітав репресії проти самого себе. У 30-х той же натовп написав чотири мільйони доносів

Дивно, що за такого тривалого й ефективного процесу знищення духовності багато талантів вірили в духовність людини. «Людина –​ це звучить гордо!» –​ написав Максим Горький, сам ще не знаючи, яка доля на нього чекає. Але на кожному кроці повторюючи саме ці слова, російська влада перестала людину взагалі вважати за людину, перетворила її на істоту бездуховне, яка не вірить ні в що святе, переслідує за віру, руйнує храми. Через це фактично все ХХ століття для шостої частини суші Землі виявилося втраченим не тільки в економічному плані, але й в духовному.

Трансформоване російське суспільство сьогодні за рівнем духовного розвитку знову перебуває на самому початку, в першому десятилітті ХХ століття. На короткий термін Крим наче вирвався з обіймів цього бездуховного суспільства, відчув ковток свободи, але зараз його силоміць знову повернули в те суспільство, в ту владу, яка знову руйнує храми і переслідує вірян.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Микола Семена

    Кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка в 1976 році, в українській журналістиці – понад 50 років. Працював у ЗМІ Чернігівської, Запорізької областей, більше ніж 30 років – журналістом у Криму. Співпрацював з журналами «Известия» (радянський період), «Дзеркало Тижня», «День», багатьма журналами. Автор книги про Мустафу Джемілєва «Людина, яка перемогла сталінізм». З квітня 2014 року до квітня 2016 року – оглядач Крим.Реалії. Зазнавав переслідувань з боку ФСБ Росії. У 2017 році був засуджений російським кримським судом до 2,5 років позбавлення волі умовно із забороною публічної діяльності на 2 роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації «Меморіал», «Агора» і тридцять правозахисних організацій у Європі визнали «справу Семени» політично мотивованою. Автор книги «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму в 2014-2016 рр.», перекладеної в 2018 році англійською мовою. Член НСЖУ з 1988 року, Заслужений журналіст України, член Українського пен-центру, лауреат Національної премії імені Івана Лубченка, лауреат премії імені Павла Шеремета Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства. Нагороджений орденом «За мужність» премії «За журналістику як вчинок» Фонду ім. Сахарова (Росія), відзнаками Верховної Ради України, Президента України. У лютому 2020 виїхав з окупованого Криму і відновив співпрацю з Крим.Реалії.

XS
SM
MD
LG