Доступність посилання

ТОП новини

19-21 січня 2015 року – пекельні дні оборони Донецького аеропорту. Розповідає «кіборг» Володимир Небір


Володимир Небір. Донецький аеропорт. 21 січня 2015 року. Фото Андрія Казмірчука

Яким було 19 січня 2015 року і наступні трагічні дні оборонної епопеї Донецького аеропорту після підриву бойовиками перекриття терміналу? Про це Радіо Свобода розповів Володимир Небір із позивним «Доктор Хаос», який провів дві ротації, захищаючи ДАП.

До Революції гідності Володимир Небір не хотів служити в армії, хоч і був курсантом Військового інституту КНУ імені Шевченка. Але участь у Майдані не лише змінила його погляди, а й дала неоціненний досвід виживання та допомоги пораненим. Після окупації Росією Криму та початку бойових дій на Донбасі, Небір пішов добровольцем на фронт, потім ще вчився, а тепер служить у ЗСУ – вже як офіцер десантно-штурмових військ​. Повністю розмову із офіцером Небіром читайте тут.​

Чому «кіборг» Небір досі на фронті?
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:59 0:00
Завантажити на комп'ютер

– У Донецькому аеропорту я був дві ротації. Перша тривала з 30 листопада по 12 грудня 2014 року. Друга була коротшою, але фактично це було завершення оборонної епопеї Донецького аеропорту – з 19 січня до 21 січня 2015-го.

На Водохреще приходить команда від полковника: «Все, готуйся, завтра їдеш на вежу». А вежа для нас була чимось таким... Ми вже знали, що вона впала...

Ми сиділи з начмедом, покійним Сашкою Кондратюком і довго розмовляли. Як це буває, коли люди, ніби перед смертю, хочуть наговоритися, встигнути все сказати.

Це був кінець історії Донецького аеропорту – з 19 січня до 21 січня 2015 року. Тож 19 січня о 18-й годині ми виїхали на МТЛБ у ДАП.

Вежа Донецького аеропорту, 6 січня 2015 року
Вежа Донецького аеропорту, 6 січня 2015 року

Найбільше запам’ятався – «бахнутий» на голову водій. Він сказав мені лізти в отвір між десантниками і водієм. Я кажу, що застрягну там. А він: «Ні, давай, ти худенький». Ніби й худенький, але ще бронежилет, каска, медикаменти – усе по повній програмі. Але я туди заліз.

Коли вже вирушили, водій так рвонув МТЛБ, що один боєць упав, бо багато важив – бронежилет, каска – і отримав травму хребта. Хлопці кричать: «Медика!», а хочу вилізти і не можу – застряг.

У «Павука» кров з руки «хлище». А я не можу вилізти, і ледве із криками, як черв’як, вибрався. Це був кошмар! Нас до того ж обстрілюють! Я намагаюся надати допомогу, не можу зловити пульс... Хлопці, які нас міняли, забрали його і потім передали, що не довезли навіть до Водяного. Помер.

Вежа Донецького аеропорту, 19 січня 2015 року
Вежа Донецького аеропорту, 19 січня 2015 року

Перед Водохрещем у Донецькому аеропорту було вже гаряче, а з 19-го почалося пекло. Половина хлопців, з якими я їхав, потрапили на «пожарку», інші – на диспетчерську вежу.

На вежі нас було шестеро – Калайда Руслан, Сергій Кройтер «Багдад», «Тайсон», «Вась-Вась» і я.

Пораненого «Павука» забрали у Водяне.

І з перших хвилин нас почали конкретно «утюжити» – обстрілювати із великих калібрів.

Танки «валили», артилерія – все на світі, я не знаю, як ті стіни витримували.

У такому режимі ми дотягнули до ночі. І дотепер не розумію, як нам вдалося вижити...

«Пригоди» «Лєшого»

– Коли була тиша, я виконував обов’язки медика, починався бій – я автоматник. І тут вночі спостерігаю в «тепло», як до нас підкрадається чувак з автоматом. Доповідаю про ситуацію старшому по вежі Калайді.

Перший постріл з кулемета потрапляє в сітку, рикошет – і цей з автоматом встигає крикнути: «Хлопці, не стріляйте, свої! Я – «Лєший».

Ми питаємо: «Хто ти, звідки?». І потім в шоці, це ж наша «вісімдесятка»! Цей «Лєший» просто в бронежилеті родився! Ми кричимо йому: «Давай на вхід!». Щойно він пішов, всі розуміють: ми ж наших не попередили! Блін! Я щосили туди біжу, чую вибух гранати: «Бууууух». Кричу: «Мужики, не стріляйте – це наш». «Як наш? Блін!». Все одно його обійшло – «Лєший» живий! Це для нас було свято просто. До того ж, плюс ще одна пара рук, яка може стріляти.

«Кіборги» «Лєший» і «Доктор Хаос» на вежі Донецького аеропорту, 21 січня 2015 року
«Кіборги» «Лєший» і «Доктор Хаос» на вежі Донецького аеропорту, 21 січня 2015 року

Він був у складі тієї колони, яка їхала на штурм «дому з хрестом». Їхня машина, здається, в озеро заїхала, але двоє хлопців врятувалися, потім заблукали, натрапили на хату, залізли на горище, бо виявилося, що внизу був пост сепаратистів, де вони відпочивали. Хлопці навіть їхні сухпайки їли, а вночі вирішили звідти втекти. Це просто везіння, бо якби Калайда влучив... Ми на вежі сиділи тихше води, нижче трави – настільки було небезпечно, а нас небагато.

Ридзанич і не «​стріляйте»

– І тут оп – перший вибух у терміналі! Ми думали, що там якісь новітні ракети використали. Що завгодно думали, але не знали, що вони так підступно підірвали.

Вночі нам передають по рації, що до нас рухаються розвідники, бо, як виявилося, вже добу на зв’язок не виходили хлопці, які були на «пожарці». І от Славік Окунь запитує: «Хто з вас знає когось із пожежної станції?». Я кажу: «Ну, я знаю».

Хлопці почали мене відмовляти: «Ні-ні-ні, друже, нікуди ти не підеш, ти – єдиний медик». Я вже зрозумів, до чого діло йде: треба було з ними встановити зв’язок, бо невідомо, наші там чи ні. Я кажу: «Мужики, я піду, все нормально».

І ми пішли, страшно було так, що мене аж трясло. Це був один із найскладніших емоційних моментів у житті. Ми домовляємося, що вони метрів за 150-200 залягають якомога нижче, вони – розвідники, знають, як це робити. А я йду і або встановлюю, або не встановлюю контакт. Ми йдемо, і у мене в голові з’являється думка, ніби голос зверху: «Повісь автомат на шию».

Думаю, якщо свої – впізнають, якщо бойовики – то побачать, що автомат на шиї, руки підняті, хоч не одразу застрелять

Я підіймаю руки, з мене піт просто ллється, йду і кричу: «Доктор Хаос», не стріляйте, «Доктор Хаос», не стріляйте». Думаю, якщо свої – впізнають, якщо бойовики – то побачать, що автомат – на шиї, руки підняті, хоч не одразу застрелять. Йду, кричу, а мені ніхто не відповідає. Довкола темінь і мертва тиша!

І тут метрів за 30 – голос з темряви: «Стой на месте!». Якби українською, вже було б спокійніше, а так все одно незрозуміло, хто це. Далі питає: «Хто в батальйоні начмед?». Кричу: «Сашко, прізвище не пам’ятаю».

У той момент мені від стресу все з голови вилетіло, а я ж з ним напередодні від’їзду увесь вечір проговорив. Він продовжує: «Як його ще називають і чому?».

Мене ніби прорвало: «Чебурашка, бо в нього вуха великі».

То був покійний «Адам» (Максим Ридзанич, з огляду на подвиг якого учасники оборони ДАПу наполягають, що епопея тривала 244 дні, а не 242, як вважалося раніше – ред.) – командир розвідвзводу нашого 90-го батальйону.

І тут вибігають двоє – один з них Вітя Новіцький з моєї роти: «Хаос, це я, все нормально!». І тоді аж я впізнав – свої.

Вони з мене зброю зняли, дали цигарку, дивуються: «Як ти тут опинився, ти що?».

Я кажу: «З вами зв’язку немає, шановні, от чому я тут». Потім я повернувся до розвідників, і вони передали по рації, що всі, хто був на «пожарці», врятувалися.

Коли повертався на вежу, пішов коротким шляхом. Чую характерний звук, який важко з чимось сплутати – зачепив розтяжку! Упав на землю – чекаю вибуху. Граната не здетонувала, мабуть, відсиріла. Я аж перехрестився. Диво!

«Кіборг» «Рахман» та вихід з аеропорту

«Рахман», він називав себе «Андрюха-воділа з Дніпра». У нього було все обпечене, все в осколках, кістка з пальця стирчала

– Найяскравіші мої спогади пов’язані з «Рахманом», про якого я тоді взагалі нічого не знав. Нам передали по рації, що до нас рухаються троє наших поранених бійців. Їх направили на вежу, мовляв, дійдете – врятуєтеся. Серед них був і «Рахман», він називав себе «Андрюха-воділа з Дніпра». У нього було все обпечене, все в осколках, кістка з пальця стирчала...

Я його тоді повністю забинтував, як кажуть, як вчили, щоб надійно. Залишив тільки місце, щоб він міг хоч слово сказати. Цигарку йому підкурював, чайок давав. Моїм головним обов’язком було, щоб вони трималися, щоб не померли. А він каже: «Чайку зробив, цигарку підкурив, а тепер – автомат в руки і йди бій вести».

Вже потім я дізнався, що він – керівник розвідки.

Це були останні години Донецького аеропорту – в усіх паніка, розпач, додому дзвонять, прощаються. Ми думали, якщо в терміналі купа народу і всіх розбили, то що нас може врятувати?!

Чого чекати – кулю чи полон?

У такому стані всі, що навіть не подумали, що звідти можна просто на своїх ногах вийти.

А я думаю: як можна змиритися з цим? Мені 22 роки і це все?

Калайда десь знайшов старезну карту – ще 1970-х років. Всі в розпачі: «Яка карта, навіщо вона тобі потрібна?».

А я думаю: як можна змиритися із цим, що просто чекати смерті?

Мені 22 роки і чого чекати – кулю чи полон?

Довкола тиша, всі мовчать. Таке враження – ніби кожному соромно, але ніхто нічого не може вдіяти.

Я взяв ту карту – і почався «двіж». Підключився Серьога Кройтер, він повірив у мене! Підбадьорював усіх: «Так, давайте пацани».

Ми почали з’ясовувати: де «сєпарські» пости, як прокласти коридорчик, яким ми могли б вийти.

І ми вийшли. Під «Градами». Я тягнув пораненого Андрюху «Рахмана». Із собою взяв тільки «павербанк» і фізрозчини. Дуже важко було йти, довкола – болото, ями від мін, кулі свистять, і щоразу здається, що зараз влучить у тебе.

«Кіборг» Сергій Кройтер на вежі Донецького аеропорту, 19-21 січня 2015 року
«Кіборг» Сергій Кройтер на вежі Донецького аеропорту, 19-21 січня 2015 року

Така напруга і незрозумілість тривала, поки ми не побачили дірку в бетонному паркані Донецького аеропорту. Щойно зайшли за неї, посідали і всі, як один, почали просити пити, особливо «Рахман» потребував води. А звідки вона у мене? Тоді я додумався: «розковиряв» ампулу глюкози – і всі попили.

Із бійцем із позивним «Прокурор», який був на найближчому РЛС, ми домовилися, що вони нам трасером у небі покажуть напрям, куди рухатися. Але поки ми дійшли туди, то ніякого зв’язку з ними вже не було. Треба було встановлювати, а я вже досвідчений, спокійно іду і кажу: «Доктор Хаос», а вони: «Так, знаємо, попереджали».

Зайшли до «Прокурора», а там знесилений «Лось», який заблукав і кілька днів бродив по аеропорту – теж така нереальна історія...

Тоді під завалами терміналу загинув Герой України Зубков Іван Іванович, на честь якого і названий наш 90-й батальйон. Тоді була його вже друга ротація у ДАП.

Ми вийшли без втрат. Крім «Рахмана», врятували ще двох водіїв. Вийшли і раптом: а де «Вась-Вась»?

Абсолютно не розуміємо, як загубився «Вась-Вась».

Коли наступного дня я почув, що він врятувався, то так зрадів, що й не опишеш!

Нам тоді хотілося кричати, плакати, сміятися, просто хотілося жити!

Я думав, все – тепер не курю, нічого поганого не роблю, дякую, Боже!

Я як міг, намагався бути стриманим, бо медик має триматися, щоб інших не накривало.

«Кіборги» «Вась-Вась», «Доктор Хаос» і Сергій Кройтор на руїнах вежі Донецького аеропорту, 20 січня 2015 року
«Кіборги» «Вась-Вась», «Доктор Хаос» і Сергій Кройтор на руїнах вежі Донецького аеропорту, 20 січня 2015 року

Життя після Донецького аеропорту

– Єдине, чого мені тоді хотілося – просто відіспатися, я спав, мабуть, годин двадцять. Тільки тоді з хлопцями, які врятувалися з «пожарки», поїхав у Київський госпіталь. Підлікувався і з березня вже повернувся назад – у Водяне, Опитне.

Мені не давали посаду, тому я вирішив не гаяти часу і йти в інститут на 5-й курс. Але мене не захотіли брати. Шляху назад вже не було, довелося просити допомоги у волонтерів. Гуртом допомогли. Викладачі, начальство були просто в шоці, бо прийшов чувак з війни, який руйнує їхні стереотипи.

Я, звісно, не розкладав дисципліну, але курсанти самі до мене підходили, ставили запитання, а я розповідав про ті речі, які реально мені допомагали.

Володимир Небір
Володимир Небір

А на День Збройних сил під час урочистих заходів я мав свій віршик розповідати. Набрався сміливості, вийшов на сцену і кажу: «Я розкажу віршик, але спершу – про дещо інше». І півгодини розповідав, наскільки інститут і реальна армія – різні речі. Я кажу: «Все, досить, все потрібно міняти».

І тут генерал, начальник інституту не витримує, ледь не відриває бильця від стільчика, підривається: «Що треба міняти?». Я відповідаю: «Найперше, поміняйте ставлення до курсантів». Він щось продовжував казати, але це все було неважливо, зал почав аплодувати.

На сцену піднявся «Спартанець» (Анатолій Свирид – ред.) і вручив мені нагороду за оборону Донецького аеропорту. Тоді всі думали, що я взагалі самогубця, що так пішов проти генерала. Але я не проти генерала, я просто висловлював свою думку.

Володимир Небір
Володимир Небір

Коли я повернувся з передової, зрозумів, що війна не закінчилася, вона триває тут. Багато людей реагують дуже мляво на війну, а ще гірше, що багато людей на цьому заробляють. І, на жаль, вони обіймають не малі посади.

Війна – це, безумовно, якийсь перелом. Вона ламає, але в кращу чи гіршу сторону – залежить від людини і ситуацій. Я утвердився сам перед собою як офіцер. Все одно для мене і хлопців, які врятувалися, це була перемога, бо ми вижили.

Найстрашніше – це втрата товаришів, які вже за той час стали мені братами, з якими ти, можна сказати, спав, їв, жартував. А тут один момент – і їх не стало. Вони тобі потім приходять в снах.

Мрію, щоб не вмирали люди.

Володимир Небір
Володимир Небір

У Донецькому аеропорту відбулися події, які змінили мене, змінили моє життя назавжди. Там я отримав контузію, там я зрозумів, що таке втрата товариша в бою, там я взагалі почав цінувати життя. Там я зарядився енергією, яка тримає мене до цього часу, яка не дає мені забути, що я маю робити.

Якщо ми опустимо руки, то що тоді буде? Все, заради чого віддали мої брати життя, дарма? Здаватися ми не маємо права.

В моїй пам’яті Донецький аеропорт залишився пеклом. Постійні обстріли, постійні бої, артилерія, танки – це все постійно, постійно, постійно.

Проти нас воювали дійсно підготовлені російські військовослужбовці, які воювали по методичці, які пройшли багато конфліктів, було дуже важко.

Зараз я з гордістю ношу звання «офіцер». Продовжую службу у Краматорську. Із картою в руках, але воюю. Коли я іду по Києву, то пишаюся, що я – військовий.

«Кіборги»-медики Костянтин Сутулов і Володимир Небір
«Кіборги»-медики Костянтин Сутулов і Володимир Небір

Безумовно, Донецький аеропорт потрібно було тримати, бо це наш шматок землі. По-друге, якби віддали аеропорт, то це був би вже прецедент, тим паче, що це стратегічний об’єкт. І уже тоді він став символом.

XS
SM
MD
LG