Диригентка Оксана Линів: «Моя кар’єра – це шанс для України в глобальному вимірі»

Тоді як Київ перебуває в епіцентрі геополітичних дискусій, а західні медіа вкотре намагаються тлумачити своїй аудиторії, хто такі українці і чому вони хочуть до ЄС і НАТО, в італійській Болоньї визнана у Європі 44-річна музикантка Оксана Линів успішно знайомить з Україною європейську культурну еліту. Музичним тріумфом назвали критики її віртуозне диригування на інавгураційних концертах у театрі Auditorium Manzoni. Два вечори (14 і 15 січня) ознаменували початок трирічного контракту українки на посаді першої музичної директорки Teatro Comunale di Bologna. У виконанні оркестру цього театру прозвучали твори німецьких композиторів Ріхарда Штрауса й Ріхарда Ваґнера. Радіо Свобода поспілкувалося з відомою диригенткою Оксаною Линів та зібрало відгуки шанувальників класичної музики.

Щоб полонити серця болонців з першого акту, кращої програми годі було й придумати. Болонья вважається не просто музичною Меккою Італії, а власне ваґнерівською столицею в країні. Півтора століття тому, 1871 року саме Болонський театр вперше в Італії здійснив постановку опери Ріхарда Ваґнера і це був твір «Лоенгрін». На той час вважалося надто прогресивним кроком відтворити на італійській сцені «музику майбутнього». Згодом у театрі відбулися ще чотири ваґнерівські національні прем’єри. Тож, ім’я німецького композитора вважається символом міста, з яким пов’язана його музична історія.

«Той факт, що Оксана Линів з’явилася перед болонцями з ваґнерівським концертом, вона практично розбудила давню любов Болоньї до цього німецького композитора», – зауважує музичний оглядач La Repubblica Лука Бакколіні.

На його думку, після цих концертів публіка зрозуміла, що Линів передусім – талановита музикантка, а потім вже музична директорка міського театру.

«Бо вона змогла відразу надати трохи іншого звучання оркестру Болонського театру. На це спроможні справді талановиті диригенти – надати особливого звучання оркестру, маючи обмаль часу для репетицій. Як і її колега Кирило Петренко (австрійський диригент), вона може створювати стрімкий ритм звучання оркестру, та водночас дозволяє розчути усі деталі, тобто здатна наголосити не лише на механічних, але й чуттєвих моментах музики, технічний та емоційний аспекти нерозривні. Це щось на зразок того, ніби мчатися на «Феррарі» зі швидкістю 300 кілометрів на годину і могти розгледіти довколишні краєвиди», – поділився враженнями з Радіо Свобода журналіст Бакколіні.

Болонья – названа ЮНЕСКО творчим Mістом музики – пишається як давніми музичними традиціями, так і сучасними новаціями. Тут існують спеціально розроблені туристичні маршрути «Музичними місцями Болоньї». До визначних місць належить Консерваторія Джован Баттіста Мартіні, де вчилися Ґаетано Доніцетті і Джоакіно Россіні, Болонська філармонічна академія, яка пам’ятає Вольфґанґа Амадея Моцарта, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського і також престижний Муніципальний театр Болоньї. Тож, до постаті музичного керівника головного міського театру тут приглядаються особливо пильно, це як музичний мер міста, кажуть жителі.

Театральний режисер і фотограф Джанфранко Марія Лейлі без перебільшення вважає, що маючи Оксану Линів музичною директоркою, Болонья виграла в лотерею.

«Дивитися на молодь, яка виконує такий складний твір на такому високому рівні – це мене зворушує. Нині часто чоловіки диригенти хочуть бути вищими від Верді, від Ваґнера, видаючи себе за знаменитостей. А вона (Линів Оксана) дуже шанобливо ставиться до музики і її творців. Я є великим шанувальником Ваґнера, і скажу, що її інтерпретація була дуже яскрава і життєдайна», – зазначив болонський режисер.

Невисокого зросту жінка з тендітною статурою здається крихітною на тлі оркестрової машини, та як щойно підіймає диригентську паличку – вона схожа на велетня, що створює океан музики. Диригентка Линів просить не називати її «примадонною», бо ж це про оперних співачок, та її вщент розписаному робочому графіку могли б позаздрити і співачки, і чимало колег по цеху. Ми почали розмову з Оксаною Линів з концертних підсумків.

– Справді був дуже сильний концерт. На ньому були багато моїх друзів, наприклад з Німеччини, вони відвідували мої концерти і в Байройті, мені були цікаві їхні враження. Це був концерт з італійським оркестром і з німецькою серйозною програмою. Музика звучала так, ніби ми працюємо разом багато років, а насправді мали лише три дній репетицій.

– Ви рахували скільки разів публіка викликала вас на сцену після концерту?

– Ні (сміється).

– Я порахувала, принаймні п’ять разів, десятихвилинні овації з вигуками Brava! Синергія оркестру й публіки відбулася з першого разу?

– Так. Мій дебют у Болоньї був без публіки у режимі онлайн минулого року. А ця інавгураційна програма була складна, звучали маловідомі твори для італійської аудиторії.

У першому відділенні лунала симфонічна поема Ріхарда Штрауса «Смерть і просвітлення», у другому – перший акт опери Ріхарда Ваґнера «Валькірія».

Перший відділ я символічно присвятила своєму близькому другові художнику Остапу Лозинському, який несподівано помер у Львові (6 січня 2022) внаслідок ускладнення після ковіду. Ми дуже тісно з ним співпрацювали останні роки. Я взагалі людина просвітництва у тому сенсі, що музика для мене невіддільна від літератури, від образотворчого мистецтва. У зв'язку з тим, що я веду фестиваль LvivMozArt, маю проєкти з Молодіжним симфонічним оркестром, то для мене дуже важливим є мистецтво в цілому.

Ми тісно співпрацювали з Остапом і в українських проєктах, були заплановані цікаві міжнародні проєкти, і його відхід потряс усіх нас. Це був той момент, коли ти виходиш на сцену і не граєш музику, це коли музичні сенси підходять впритул до твого життя. Я планувала здійснити з ним і театральні постановки в Болоньї. Шкода. Мені приємно, що й публіка, і критики відзначили, що на концерті панувала особлива інтенсивна атмосфера, електризована, напруга відчувалася в концертній залі. Це був справжній катарсис, який нам дарують мистецькі шедеври.

– Болонья, яке за рахунком місто вашої роботи, і які завдання ставите на цьому етапі?

– Це вже дев’яте місто. Але я буватиму тут наїздами, мій чоловік (Андрій Мурза, скрипаль Дюссельдорфського симфонічного оркестру – ред.) на постійній роботі у Дюссельдорфі, там моє місце проживання.

До Італії буду приїздити тепер регулярно на роботу. Взагалі, Італія мене надихає як країна, куди всі великі митці здійснювали мистецьке пізнавальне паломництво. Для мене надзвичайно приємно приїздити сюди не туристкою, а власне працювати, познайомитися ближче з цією країною, з її людьми і дізнатися безпосередньо про те, чого я ще не знаю про Італію.

Моя музична професійна кар’єра почалася у Німеччині, і мені цікаво тепер заглибитися в італійську музичну культуру. У Болоньї є дуже високо фаховий оркестр, з яким я можу напрацьовувати весь репертуар, який мене цікавить. Я фактично не маю обмежень для експериментів по своєму репертуару, що б я хотіла тут диригувати. Це музика німецьких композиторів, і українських, і італійських, і музика XX століття. Такі необмежені творчі можливості мене теж дуже запалюють.

– Місцеві фахівці і відзначають насамперед ваше багате знання репертуару та щодо цього на вас покладають великі надії в театрі. Чому це так важливо для італійців?

– Вважається, що нова кров, новий артист з новою харизмою стає магнітом. Вже нині видно, яким великим є інтерес преси. Насправді ніхто не очікував, ні моя агенція, ні Болонський театр, що моє призначення викличе такий всесвітній інтерес. Це тому, що йдеться саме про Італію, колиску музики, опери й мистецтва, і це країна з дуже традиційними патріархальними сімейними цінностями. Мало хто очікував від Італії призначення жінки музичною директоркою в театрі, бо ще Німеччина, США можуть таке дозволити, тому це й викликало резонанс. І як сказав мер Болоньї на пресконференції, вони хочуть використати цей розголос, щоб збільшити відвідуваність театрів, заангажувати більше молодої публіки.

– Дійсно, Болонья – місто студентів через свій історичний університет, але на концерті переважала публіка поважнішого віку.

– Така тенденція всюди, не лише на концертах у Болоньї. І щодо залучення молоді ми вже почали міркувати, що можна зробити. Є цікавою тема опанування нових технологій запису. У Болоньї є студія звукозапису, яка використовує новітній спосіб запису музичних творів Atmos Recording, що від слова «атмосфера», це тривимірний звук.

Ми зараз стартуємо з лютого і будемо робити експериментальні записи оркестру серйозного симфонічного репертуару. Спочатку записуємо Симфонію №4 Антона Брукнера, потім Симфонію №9 «Із Нового світу» Антоніна Дворжака, і виставляємо це на стримінговий сервіс Spotify. Таким чином будемо популяризувати класику через нові стримінгові платформи. Тут головне не лише якісний запис, а застосування новітніх технологій. Ми порівнювали запис, зроблений на звичайній стереосистемі і на цій новій Atmos Recording, то власне останній запис створює враження, що ви перебуваєте саме на місці, де стоїть диригент перед оркестром.

– Повертаючись до теми оновлення болонського репертуару, вже у жовтні місцева публіка зможе слухати вперше Симфонію №3 Бориса Лятошинського. Ваша заслуга?

– Це театр попросив мене долучити в репертуар Лятошинського, бо вони знали, що я працюю з його творами. Це цікаво, бо вони самі проявили ініціативу, і в цьому є моя заслуга, наслідок моєї роботи попередніх років, що вже оркестри самі цікавляться українською музикою, а не я її постійно пропагую.

– Після цих інавгураційних концертів оглядачі зауважили, що відтепер дискусії про новизну і гендерну політику мають відійти у минуле, за диригентським пультом у Болоньї професіоналка – і слід говорити про музику. Як ви гадаєте, так і буде, чи гендерними питаннями вам далі дошкулятимуть?

– Певний час це ще буде. Преса на тому й живе, що їй потрібна якась сенсація. І коли йдеться про першу жінку (театральну директорку) в історії Італії, у такому важливому театрі, то про це говорять. Але оркестр та аудиторія звертають увагу насамперед на якість, бо коли ви в залі і закриваєте очі, занурюєтеся в музику, вам однаково, хто там за пультом – чоловік чи жінка. Ви маєте бути здатним поринути у світ звуків.

– Щодо вашої кар’єри, яку часто називають суперзірковою та надзвичайною. Ваш творчий шлях видається такою рівною прямою, яка йде постійно вгору, без кручених лабіринтів або невдач. Ніби той старт – третє місце на конкурсі диригентів у Бамберзькій філармонії у 2004 році – став щасливою точкою відліку. Так і було чи це оманливе враження?

– Бачите, це тепер вам так здається, коли дивитеся назад. І видається, що кожна сходинка була логічною, одна йшла поступово за іншою. Але у тому ж 2004 році я про це зовсім не знала, що буде. Навпаки – переді мною була темрява. І тільки твоя інтуїція і любов до того, що ти робиш, віра у мрію або величезний магнетизм до справи тобі допомагає. Це як на нюх сліпо відчувати, що потрібно поїхати прослухатися там, поспілкуватися з тією людиною чи вчити певний репертуар, прочитати якусь певну книжку, бо ж ті знання тобі стануть в нагоді у наступному проєкті.

Аналізуючи тепер, коли довкола мене чимало молодших диригентів, які мріють про кар’єру, питають поради, то я можу сказати одне – не можна ставити собі круту кар’єру за мету, не можна ставити заробіток за мету, не можна ставити славу за мету. Я жила моментом музикування (диригування) – і все. Не важливо, це маленький оркестр чи ні, багато мені заплатять за концерт чи ні, або навпаки, я ще мала доплачувати, бо інвестувала у проєкт.

Важить підготовка до репетиції, прочитати про твір, дізнатися про цього композитора, почути твір у різних виконаннях. А коли я вже приходила до самого оркестру, у мене просто світилися очі, мене розривало від того щастя. Скільки було концертів, що від зворушення у мене сльози виступали. Я плакала, бо не могла усвідомити, що настав момент, якого я так довго чекала – я стою на сцені, а не слухаю музику на платівці. За кожний крок я була неймовірно вдячна долі, відчувала нереальне щастя, що цими кроками я продовжую жити у професії. А скільки я чула скептичних зауважень, мовляв для чого ти це робиш, тебе ніхто всерйоз не сприйматиме…

– Було так, що двері голосно закривали перед вами?

– Ні, переважно були зневажливі коментарі. І цей момент – закрити вуха і не чути цього, а чути маленький голос своєї мрії, не дати заглушити цим коментарям відчуття щастя того, що ти маєш можливість. Хай ця можливість буде маленька, не такий відомий оркестр, не такий важливий проєкт, але я вже тут. Це мене надихало.

І принцип мій – я не робила кар’єру як таку, ось нині пишуть, що вона робить феноменальну кар’єру. Я не робила ніякої кар’єри. Натомість мій принцип був такий – хай навіть найменший проєкт буде, але я його робила настільки якісним, як тільки можна. Я кажу, що кожен ваш виступ має бути як камінчик, кинутий у воду, від якого розходяться кола. Від вашого малесенького (студентського, дитячого) концерту, від нього колами має піти резонанс про вашу роботу, що призведе до наступного більшого проєкту. І таким чином я нині тут, де я є, інших принципів у професійному житті я не сповідувала.

Коли мене молоді колеги питають, що є ж агенції британські, американські, які беруть молоді імена, розкручують, але на основі своїх зв’язків, а не на основі якості того молодого артиста. Це виявляється часто як мильна бульбашка. Я цього дуже боялася та ще й до жінок у нашій професії скептично ставляться, я навпаки уникала такого шляху. Я би в такому разі не знала, ось я стою диригую на сцені Лондонського театру тому, що я справді добрий музикант, чи тому, що за мене домовилися. Від цього росли б мої сумніви. Тож, шлях відомих агенцій був не для мене, я залишилася вірною маловідомій агенції, і ця впевненість виросла з мого особистого професійного досвіду і кількості оркестрів, з якими я працювала. Таким чином я змогла окреслити власні принципи роботи.

Талант, працездатність, інтуїція – інших рецептів немає. Я ж не народилася, скажімо у Берліні в сім’ї професорів-музикантів і мала бозна-які можливості. Я виросла у маленькому містечку (Броди, Львівської області), канікули проводила у бабці в селі в Карпатах, де ганяла кіз на пасовисько.

– Ви дуже чутливо завдячуєте Україні і вашій родині за те, де ви є і ким ви стали. Це для вас важливий стрижень у роботі та вашому світовідчутті?

– Так. Також мені важливо скрізь доказувати, що немає значення твоє походження. Адже гляньте, будь-яка публікація – і всі мене називають українською диригенткою. Українці не повинні мати тих комплексів меншовартості, що у нас там гірша освіта, ми менш обдаровані. Всьому можна навчитися, аби було бажання працювати, бути дисциплінованими і вимогливими.

– Ваш доробок як відомої диригентки дуже помітний і на ниві культурної дипломатії. Як ви оцінюєте загалом потуги України у цій сфері?

– Все залежить від індивідуальностей. У мене моя держава не вкладала особливо. Але вже тепер, коли я маю провідні позиції, то звісно, в яку б країну я не приїхала, відразу зі мною контактують посольства, влаштовують спеціальні прийняття, на мої прем’єри приходять і дипломати, і міністри. Так, моє ім’я є брендом. Стаття з моїм фото на першій сторінці британської The Guardian. Українські дипломати зізнаються, що на прикладі таких успішних історій їм легше вести переговори на інші політичні теми.

– В Італії класична музика є важливим елементом національного бренду країни. Що найперше слід робити, щоб і Україна стала на цей шлях?

– Нам до цього дуже-дуже далеко. Нині із заснуванням Українського культурного фонду, Українського інституту при МЗС ці питання стали актуальними, просування української культури стало більш обговорюваним, дискутують, як створити цікавий національний продукт, який буде актуальним і за кордоном. Та має бути потужніша фінансова підтримка з боку держави, активніша опіка державними інституціями, оркестрами, та більша підтримка талановитої молоді.

Часто публікують списки про присудження президентських стипендій, читаєш прізвища і не знаєш, хто ці люди. Відчутно, що існує, якщо не корупція, то система зв’язків точно.

Хотілося, щоб таки були державні програми підтримки обдарованої молоді, яка б не думала, як виживати і поїхати за кордон на навчання. Не всі хочуть виїжджати з України. Наприклад, ми з чоловіком живемо у двох полюсах, торуємо міжнародну сцену і українську.

Мій чоловік (скрипаль Андрій Мурза) став гостьовим викладачем Одеської національної музичної академії, заснував міжнародний конкурс скрипалів, активно дає майстер-класи і пропагує український скрипковий репертуар за кордоном. Записує і виконує як соліст твори на міжнародних фестивалях, видає ноти, в його редакції Соната композитора Віктора Косенка буде продаватися на міжнародній платформі. Це важливо для популяризації української культури у світі.

Тому неправильно говорити, що ось вони виїхали і не хочуть чути про Україну. Швидше навпаки, важливо мати більше можливостей і більші сферу впливу. Наприклад, моя сфера впливу потрохи розширюється на увесь світ. На наступні два роки готується мій американський дебют, велике турне Азією.

– Попри пропозиції роботи в Україні, не плануєте повертатися і зосереджені на її промоції за кордоном?

– Я не менеджер, мене запрошували на посаду міністра культури, та я не можу піти зі сцени. Є артисти і є менеджери, кожний повинен займатися своєю справою. Моя сфера виключно мистецька. Згодом сюди може додатися і викладання, підтримка молоді, обмін досвідом, але не чиновницька організаційна робота.

Мене також запрошували очолити українські оперні театри у Львові, в Одесі, там працюють гарні спеціалісти, але для мене це неможливо наразі. Кар’єра як у мене – це шанс для України в глобальному плані, і на цій ниві, думаю, я більш корисна, тому планую рухатися у цьому напрямку і використовувати усі шанси.