Оперна співачка Олена Бєлкіна виросла в Джанкої. Її сім'я переїхала до Криму з Ташкента, коли дівчинці було два роки. Заняття вокалом у Сімферополі, потім ‒ музичне училище та консерваторія в Києві, а потім її покликали в Лейпцизьку оперу. Останні кілька років Бєлкіна живе в Австрії та виступає в одному з найкращих оперних театрів Європи у Відні.
В інтерв'ю Крим.Реалії співачка розповідає про початок творчого шляху в Криму, життя за кордоном і про партії, які мріє заспівати.
‒ Як з'явився голос? Скільки вам було років?
‒ Оперний голос з'явився в 14 років. Я ще навчалася в школі. Ми з мамою поїхали до педагога з вокалу в Сімферополь. Я дуже пручалася, але мама вмовила мене спробувати. Вона дуже хотіла, щоб я вчилася саме академічному вокалу.
‒ А ви хотіли?
‒ А я дуже хотіла співати естраду, джаз. Це було набагато цікавіше, а опера здавалася досить старомодною й нікому не цікавою. Але моє тіло якось зрезонувало, і мені захотілося займатися.
Мій перший педагог з вокалу відразу розпізнав у мені музикальність і те, що я дуже швидко все схоплюю. Наприклад, він мені пояснював щось про резонатори або про дихання, говорив, що потрібно дихальними вправами займатися кожен день. Ну я й займаюся щодня, як солдат.
‒ Досі?
‒ Так.
‒ Це якась спеціальна гімнастика для оперного співака?
‒ Так, щоб дихання було більше, щоб співати довгі фрази.
‒ Що було після Сімферополя?
‒ По суті, у Сімферополі я не навчалася ‒ приїжджала тільки у суботи. Через два місяці ми з педагогом підготували програму, і він сказав: давай спробуємо прослуховуватися в консерваторію в Харкові. Там мене прослуховувала завкафедри вокального відділення, сказала, щоб я вступала до неї. Приїхала з цими новинами додому, розповіла педагогу... А він каже: раз так легко вдалося в Харкові, треба брати Київ! І я вступила з найвищим балом. Мого вчителя з Сімферополя взяли на роботу й він теж зі своєю сім'єю переїхав до Києва. Мені тоді було 15 років.
‒ У Києві ви затрималися недовго, правильно?
‒ Я навчалася три курси.
‒ Не закінчили навчання?
‒ Мені вже не терпілося співати на сцені.
‒ Хто з учителів найбільше вам дорогий?
‒ Це мій перший учитель, однозначно. Його звуть Горбатов Микола Іванович. Він вокаліст, дуже багато років працює зі своєю дружиною, концертмейстером. Якщо їм подобається хтось зі студентів, вони носяться з ним, як з дитиною. Величезна подяка за те, що вони займалися зі мною поза уроками, по дві години кожен день. У той час, коли всі в консерваторії займаються годину три рази в тиждень... Мені їхніх уроків потім дуже не вистачало.
Він мені говорив: ти заспівала добре, але це добре для училища Глієра. А ти заспівай так, щоб це було добре для консерваторії. А потім говорив: для консерваторії добре, а тепер заспівай так, як би заспівала в оперному театрі. Він задав мені цілі, планку. Я йому дуже вдячна.
‒ Вони бували на ваших виступах?
‒ Вони зараз живуть у Криму, працюють там в училищі. Я думаю, у них зараз немає можливості літати в Європу. А я дуже давно не була в Криму.
‒ Це було ще до анексії?
‒ У 2013 році. Потім стало складно туди потрапити. Літака прямого немає, потрібно летіти до Києва, потім потягом, потім переходити кордон. У мене навіть немає стільки часу.
‒ Коли наші вокалісти потрапляють за кордон, їм достатньо фахових знань і навичок?
‒ Звичайно, потрібно добирати. Тут зовсім інше ставлення до мистецтва.
‒ В чому різниця?
‒ У тому, щоб ходити до театру не як до музею. Люди йдуть до театру отримати емоції, їм не хочеться бачити постановки десятирічної давності. Хіба якщо це першокласні співаки. Зараз суспільство розраховане на те, що в театрі ще й дивляться: люблять очима, а не тільки вухами. Співаки працюють і як актори, і як музиканти, і як моделі для костюмерів, і як танцюристи та каскадери.
‒ Скільки часу займає робота над такою оперою як «Тезей» (опера композитора Георга Фрідріха Генделя ‒ КР)?
‒ Моя партія Тезея, незважаючи на те, що це головна роль, не найбільша. Проте, це 40 хвилин співу. Репетиції тривали шість тижнів. Але на першу репетицію всі співаки мають приходити вже абсолютно підготовленими в музичному плані. Партію необхідно знати напам'ять. Потім починається робота над образом. Режисери задають рамки, іноді вони дають більше свободи, іноді ні.
Моя арія дуже лірична, спокійна, в легкому супроводі оркестру. Тут виявляється моя молодість, я співаю про те, як люблю свою Аджил. До речі, Медею теж співає меццо-сопрано. Хтось із моїх гостей якось сказав, що ця партія мені б підійшла. Але я б не хотіла її співати. У кожній арії вона співає про ненависть, злість, помсту та ревнощі. Це жахлива енергетика. Мене навіть краса музики не заворожує через цей негатив. Я дуже пишаюся, що співаю саме Тезея, тому що це сонце.
‒ Ви маєте право голосу? Можете сказати «ні»?
‒ Звичайно, якщо відразу починати з «ні», то у мене не буде і права голосу. Якщо спробувати знайти спільний знаменник, запитати, чому саме так, режисери із задоволенням пояснюють своє бачення.
‒ На фестивалі в Пезаро в Італії для вас дістали з архіву арію кастрата в опері «Авреліан в Пальмірі». Це був унікальний випадок?
‒ Я не можу сказати, що це було зроблено спеціально для мене. Вони ніколи не ставили цю оперу. Це єдина опера, де Россіні (італійський композитор Джоаккіно Антоніо Россіні ‒ КР) написав величезну партію для співака-кастрата, і вони довго шукали, хто виконає цю роль. Спочатку мене запросили виконати партію в інший опері, але через два місяці запропонували виконати Арзаче з «Авреліан у Пальмірі». Це був виклик. Я почала займатися в той же день. Вони знайшли каденції, які зробив сам Велутті (співак Джованні Батіста Велутті ‒ КР), для якого Россіні написав цю партію.
‒ У березні буде «Орлеанська діва» Петра Чайковського. Що ви можете сказати про цю оперу?
‒ Це потрібно почути, сто відсотків. Це одна з найкращих опер Чайковського. Вона шалено складна, тому її дуже рідко ставлять. Спочатку Чайковський написав її для сопрано, потім переписав для мецо-сопрано, але це все одно дуже висока партія.
‒ Якою мовою вам найлегше співати?
‒ Мені зручно співати італійською та німецькою. Німецькою співати важко, але я дуже люблю цю мову. Тому мені подобається над нею працювати.
‒ Довго вчили?
‒ Ні, три місяці. Я записалася на курси в Гете-Інституті в Києві вже після того, як підписала контракт з оперним театром у Лейпцигу.
‒ Це було умовою?
‒ Ні. Але я думаю, що мені було б дуже некомфортно працювати в театрі й не розуміти мову, якою там говорять 99% людей.
‒ Відень ‒ це кінцева точка? Чи ви бачите попереду нові міста та країни, де б вам хотілося працювати й жити?
‒ Жити ‒ однозначно тільки Відень. В жодному іншому місті я себе не бачу. Якщо говорити про роботу ‒ то це неосяжна географія.
‒ Наприклад?
‒ Напевно, найбільше приваблює Америка. Для мене Нью-Йорк ‒ це показник високого професіоналізму. Хоча опера, звичайно, набагато більше цінується в Європі.
‒ Чи є у вас ритуали перед виходом на сцену?
‒ Це не зовсім ритуал, але для мене завжди обов'язково перед виходом налаштувати дихання. Я концентруюся, щоб його заспокоїти. Особливо, якщо у мене повільні арії.
Якщо ворушаться ‒ значить їм нудно. Якщо все рівненько сидять ‒ значить їм цікаво
‒ Чи є у вас незаспівана партія, про яку мрієте?
‒ Їх декілька. Є одна цікава роль, про яку ніхто не знає. Є такий композитор Карл Гольдмарк, опера Die Konigin von Saba ‒ «Королева Шеба». Цей образ королеви я б дуже хотіла виконати на сцені. Якщо брати більш популярні, то це партії Даліли (опера «Самсон і Даліла» Каміля Сен-Санса ‒ КР), Еболі (партія принцеси Еболі в опері «Дон Карлос» Джузеппе Верді ‒ КР).
‒ На скільки місяців або років вперед розписаний ваш графік?
‒ У мене вже є контракт на 2023 рік, але він ще не заповнений.
‒ Що будете робити, якщо на голову звалиться роль мрії, а у вас контракт?
‒ Домовлятися. Я думаю, краще Еболі складно знайти роль. І вона якраз планується на 2023 рік, потрібно тільки почекати. Це хіба що мені Метрополітен-опера (театр в Нью-Йорку ‒ КР) зателефонує ‒ тоді я від неї відмовлюся. Але, звичайно, якщо контракт підписано, потрібно слідувати його умовам.
‒ Ви говорили, що в юності хотіли співати естраду та джаз. А зараз хотіли б?
‒ Ні. Я не недооцінюю естраду, є хороші пісні та виконавці. Але я дуже щаслива, що обрала інший шлях. Я люблю оперу, театр, живу музику, люблю, коли працює все тіло. Це перевтілення.
‒ Як оперні співаки взаємодіють з глядачем?
‒ Все по-різному. Я особисто завжди думаю про глядача.
‒ Вибираєте когось в залі поглядом?
‒ Ні, я нікого не бачу. Це неможливо ‒ в залі темно, софіти з усіх боків... Видно лише силуети голів людей, і я можу зрозуміти, ворушаться вони чи ні. Якщо ворушаться ‒ значить їм нудно. Якщо все рівненько сидять ‒ значить їм цікаво. Все на рівні відчуттів, це неможливо пояснити.
Я десь почула таку теорію, що найголовніше в житті ‒ зробити щасливою іншу людину. У сім'ї, дружбі ‒ це зрозуміло. Але я це використовую на сцені. Для мене важливо зробити публіку щасливою.
(Текст підготувала Катерина Коваленко)
