16 жовтня виповнилося 111 років від дня народження відомого правозахисника, одного із засновників Української та Московської Гельсінкських груп, генерал-майора Петра Григоренка. Закінчення розповіді про нього, початок ‒ тут.
«Кримських татар хотіли винищити як націю, частково ‒ фізично, потім ‒ шляхом асиміляції. Саме для останнього кримських татар позбавили споконвічної Батьківщини... Ліквідували: кримськотатарську національну автономію, кримськотатарську мову, кримськотатарську літературу, духовне життя народу, його вірування, традиції, свята»...
Подібні думки, використовуючи слово Джорджа Оруелла, ‒ «думкозлочини» в СРСР зразка 1968 року коштували генералу Петру Григоренку дуже дорого ‒ свободи, батьківщини, статусу...
Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком певну назву. Це чистісінької води геноцид ‒ один із найтяжчих видів злочину проти людства...Петро Григоренко
«Не вважайте свою справу лише внутрішньодержавною. Звертайтеся по допомогу до світової прогресивної громадськості й до міжнародних організацій. Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком певну назву. Це чистісінької води геноцид ‒ один із найтяжчих видів злочину проти людства...».
Такою була основна теза промови Петра Григоренка, яку він виголосив під час святкування дня народження письменника Олексія Костеріна, сприйнятої слухачами-кримськими татарами захоплено. За словами правозахисника Олександра Гінзбурга, ця промова стала «подією Самвидаву».
До чергової річниці депортації активістами національного руху було вирішено провести 17 травня 1968 року масову демонстрацію кримських татар у Москві, остаточно з'ясувавши позицію влади щодо кримськотатарської проблеми. Про підготовлювану акцію було повідомлено й Петру Григоренку, хоча активісти кримськотатарського руху наполегливо просили його в ній не брати участі («Ви... потрібніші на волі, ніж у в'язниці»).
Але, як пише сам Григоренко, «не маючи наміру брати участь, ми хотіли все бачити, й тому прийшли раніше». Разом з кількома однодумцями правозахисник спостерігав за розвитком подій у сквері неподалік Старої площі: «Ось з'явилася група людей, серед яких я бачу кілька знайомих облич кримських татар. До них відразу ж кинулися міліціонери та цивільні з усіх боків. Завели до скверу, неподалік від нас. Перевірили документи й попередили, що вони затримані. Ті почали заперечувати, вимагати повідомити причину затримання. Відповідь: «У міліції пояснять. Зараз прийдуть автобуси, поїдете до міліції». З'явилася ще одна група кримських татар. Потім ще і ще. Всі скандалять: чому затримують!».
У цій ситуації Григоренко, зрозуміло, не зміг більше залишатися стороннім спостерігачем, показавши паспорт, вимагав від міліціонерів пояснити, що відбувається. Міліціонери попросили його піти («Вас не затримують, і Ви не втручайтеся»), на що він їм відповів: «Люди нічого поганого не зробили, документи в них в порядку, чому ж затримують?».
Влада попереджає: «Татарам не допомагати!»... Жорстока, бездушна владаПетро Григоренко
А ось які картини постали перед поглядом Петра Григоренка, який приїхав до Криму влітку 1968 року, щоб подивитися, як кримські татари намагаються повернутися на свою батьківщину: «Весь день ходив я серед кримських татар. Розмовляв з ними, переходячи з місця на місце. Серце кров'ю обливалося, коли бачив цих людей. Розповісти це неможливо. Треба було бачити цю безліч напівголих брудних дітлахів, які сплять на цементній підлозі вокзалу та аеропорту. Але ці ще щасливі. А як тим, що сплять на голій землі в скверах?! Ночами в Північному Криму, особливо на світанку, холодно. Замерзлі дітлахи плачуть. А як ти їх зігрієш? Та й населення, навіть без втручання уряду, виявило б турботу про нещасних. Сімферопольці пальцем не поворухнули, щоб допомогти. Та й як поворухнеш. Влада попереджає: «Татарам не допомагати!»... Жорстока, бездушна влада. У будь-якій демократичній країні уряд, що створив подібну ситуацію, не протримався б і трьох днів. Він, щоб врятувати себе, використовував би усі можливості для розміщення цих людей... Поки я живий, не забуду ці картини».
На початку 1969 року над Григоренком зібралися хмари. В інформації голови КДБ СРСР Юрія Андропова в ЦК КПРС від 7 квітня 1969 року пропонувалося притягнути Григоренка до кримінальної відповідальності ‒ за численні прояви антирадянської діяльності. Серед таких називалася ‒ «активна участь у підготовці та поширенні провокаційних матеріалів щодо так званого кримськотатарського питання».
На початку травня 1969 року в Ташкенті готувався судовий процес над десятьма активістами кримськотатарського руху; більше ніж 2 тисячі кримських татар звернулися до Григоренка з проханням виступити громадським захисником на цьому процесі. 2 травня він вилетів до Ташкента, однак з'ясувалося, що процес відкладався.
Уже перед вильотом до Москви, 7 травня, Григоренко був заарештований.
Уже перед вильотом до Москви, 7 травня, Григоренко був заарештований.
15 травня 1969 року Петру Григоренку висунули звинувачення, передбачене статтею 190-1 КК РРФСР: «...упродовж тривалого часу, починаючи з 1965 року, бере активну участь у виготовленні, розмноженні та поширенні документів, в яких містяться завідомо неправдиві вигадки, що ганьблять радянський державний і суспільний лад».
Відповіддю правозахисників на арешт Григоренка було створення кілька днів по тому, 20 травня 1969 року, першої правозахисної асоціації в СРСР «Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР».
За постановою слідчого від 5 серпня 1969 року, йому була призначена судово-психіатрична експертиза, що відбулася в Ташкенті 18 серпня. Члени комісії дійшли одностайного висновку: «Григоренко П.Г. ознак психічного захворювання не виявляє наразі, як не виявляв їх у період здійснення (2 півріччя 1965 року ‒ квітень 1969 року) інкримінованих йому злочинів, коли він усвідомлював свої дії та міг керувати ними. У скоєному був при здоровому глузді».
Результати ташкентської експертизи не задовольнили слідчі органи, які 13 жовтня 1969 року призначили нову судово-психіатричну експертизу, на цей раз в ЦНДІ судової психіатрії імені Сербського. Комісія московських експертів не погодилася з висновками ташкентських колег, і 30 грудня 1969 року кримінальна справа відносно Григоренка Петра Григоровича була направлена до суду «для застосування заходів медичного характеру».
27 лютого 1970 року суд виніс ухвалу, в якій вказав: «Вважати встановленим скоєння Григоренком П.Г. злочинів, передбачених ч.1 ст.70, ст.190-1 КК РРФСР і ст.191-4 КК УзбССР в стані неосудності». На підставі ухвали суду Григоренко 26 травня 1970 року був поміщений до «психіатричної лікарні спеціального типу» в Черняховську Калінінградської області.
У травні 1970 року Петро Григоренко знову опинився в спеціальній психіатричній лікарні ‒ цього разу Черняхівській. У цей період тривала кампанія за його звільнення
Отже, у травні 1970 року Петро Григоренко знову опинився в спеціальній психіатричній лікарні ‒ цього разу Черняхівській. У цей період тривала кампанія за його звільнення.
У 1971-1972 роках молодим лікарем-психіатром Семеном Глузманом була проведена заочна психіатрична експертиза Григоренка. Глузман вивчив його статті, коментарі з приводу проведення над ним судово-психіатричних експертиз, самі висновки, повідомлення друзів і однодумців, на підставі чого дійшов висновку, що Григоренко на «психічні захворювання не страждає». Глузман вимагав скасування примусових заходів медичного характеру щодо Григоренка у спецпсихлікарні Черняхівська й надіслав висновок до Комітету прав людини академіку Андрію Сахарову. У березні 1972 року в Глузмана був проведений обшук, а в травні він його заарештували. Суд, що відбувся в жовтні 1972 року, визнав Семена Глузмана винним за статтею «антирадянська агітація та пропаганда» і засудив до 7 років ув'язнення та 3 років заслання.
У психлікарні час від часу з Григоренком велися бесіди для морального перековування ‒ з лікарями-карателями в білих халатах. Наприклад, така:
«‒ Навіщо Вам ці татари знадобилися? Ви що, татарин? Чи у Вас родичі серед них?
‒ А навіщо Вам чилійці? ‒ питанням на питання б'ю я. Дуже швидка відповідь, не встиг я закінчити, а вже прозвучало:
‒ Мені? Ні до чого! ‒ відповів чітко, впевнено, але відразу ж осікся та забурмотів:
‒ Ну, звичайно, уряд... Ми як патріоти маємо підтримувати уряд...
‒ А я звик сам за себе думати та вирішувати. І навіть уряду інколи підказувати...
За це в мою історію хвороби влітає запис: «Ставить себе вище за уряд».
У 1974 році Петро Григоренко під тиском широкої кампанії протестів у всьому світі нарешті був звільнений. Комісія лікарів 12 травня 1974 року дійшла висновку, що «продовження примусових заходів медичного характеру Григоренко П.Г. не потребує, може бути виписаний під систематичне спостереження районного психіатра та опіку рідних».
Здоров'я його було сильно підірване, але він був сповнений енергії...
Вже 30 січня 1976 року, за інформацією голови КДБ Андропова, з Григоренком була проведена «попереджувально-профілактична бесіда». За інформацією Андропова, «після звільнення з лікарні Григоренко відновив зв'язки із Сахаровим та іншими ревізіоністськими елементами ‒ активними учасниками антигромадської діяльності. Спільно з ними бере участь у провокаційних збіговиськах, підготовці та передачі за кордон наклепницької інформації порушення прав людини, які нібито мають місце в Радянському Союзі, зокрема й щодо так званого «кримськотатарського питання».
У травні 1976 року Петро Григоренко став членом-засновником Московської Гельсінкської групи, восени того ж року брав участь у створенні Української Гельсінської групи
У травні 1976 року Петро Григоренко став членом-засновником Московської Гельсінкської групи, восени того ж року брав участь у створенні Української Гельсінської групи. У листопаді 1977 року він отримав візу в США на шість місяців разом із дружиною ‒ для операції та побачення з сином Андрієм, який раніше емігрував. Однак вже 13 лютого 1978 року Указом Президії Верховної Ради СРСР був позбавлений радянського громадянства й тим самим права на повернення в СРСР. Мотивація: «З огляду на те, що Григоренко П.Г. систематично вчиняє дії, не сумісні з приналежністю до громадянства СРСР і завдає своєю поведінкою шкоди престижу Союзу РСР».
На Заході він активно влився в громадське життя, очолив закордонне представництво Української Гельсінкської Групи; читав в університетах лекції з прав людини, брав участь у різних міжнародних форумах, зустрічався з главами урядів, включаючи президентів США Джиммі Картера та Рональда Рейгана, прем'єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер і багатьох інших; його статті публікувалися в провідних засобах масової інформації демократичних країн. Але туга за батьківщиною не полишала його й тут...
Мустафі Джемілєву запам'ятався такий епізод: «У 1978 році, незабаром після звільнення із зони, я спілкувався телефоном з родичами зі США. І тут вони передали трубку Петру Григоровичу. Григоренко розповів, що після того, як він вийшов з психушки, йому дозволили виїхати в Америку для проведення операції. Перед виїздом він узяв гарантію з КДБ, що зможе повернутися назад. Але гарантії гебістів добре відомі... Хоча дозвіл йому був даний на півроку, вже буквально через два місяці вийшов указ про позбавлення його радянського громадянства. Я вперше почув, як цей величний мужній чоловік ридає. «Мустафа, зроби що-небудь», ‒ говорив він мені. Він рвався в країну, напхану таборами та психушками, швидше за все, тут на нього знову чекала тюрма, але він все одно любив Батьківщину. Звичайно, ми писали протести, звернення, щоб його повернули, але безрезультатно»...
Петро Григоренко помер у 1987 році в США. Йому так і не довелося повернутися на батьківщину... Він похований на чужині.
У 1999 році в Сімферополі на площі Совєтській з ініціативи представницького органу кримських татар ‒ Меджлісу кримськотатарського народу та за сприяння Народного Руху України був урочисто відкритий пам'ятник генералу Григоренку...
Посмертна психіатрична експертиза, проведена в 1991 році, визнала Петра Григоренка здоровим. У 1990 році Указом Президента СРСР Михайла Горбачова йому посмертно повернули радянське громадянство; в 1993 році Указом Президента Бориса Єльцина він посмертно відновлений у званні генерал-майора.
Уперше цей текст був опублікований в жовтні 2018 року.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
