Історію ніяк не хочуть залишити історикам. На це вкотре вказала реакція російських представників влади на рішення міської ради українського міста Володимира-Волинського повернути собі стару назву – Володимир. «Місто Володимир (Владимир – рос.) може бути тільки одне» – відреагували в Росії. Чи є історичні підстави, як для таких російських тверджень, так і для перейменування українського міста? Радіо Свобода поцікавилося думками істориків.
- Міська рада Володимир-Волинського переважною більшістю голосів 1 жовтня проголосувала за повернення місту історичної назви – Володимир, яку воно мало до 1911 року.
«Міська рада Володимир-Волинського підтримала рішення про повернення місту історичної назви – Володимир, без причіпки, вигаданої росіянами», – написав народний депутат від «Європейської солідарності», колишній керівник Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Володимир В'ятрович.
Згідно з процедурою, тепер рішення місцевої ради має своєю постановою ще затвердити Верховна Рада України.
- На це відреагували в Росії.
Як повідомило російське видання РБК, керівник управління зі зв'язків з громадськістю та ЗМІ міської адміністрації російського міста Володимира побажав жителям українського Володимира «підняти літописи».
«Ми можемо побажати їм виключно успіху, але і заодно все-таки, напевно, підняти історичні літописи, погортати підручники та зрозуміти, що місто Володимир може бути тільки одне», – заявив російський чиновник Олександр Карпилович.
На офіційному сайті російського міста Володимир, яке є адміністративним центром Володимирської області Росії та входить у так зване «Золоте кільце» найдавніших міст, написано, що місто «засноване в 990 році Київським князем Володимиром Святославичем (Красне Сонечко)».
Радіо Свобода звернулося за коментарями до істориків
В'ячеслав Корнієнко, дослідник епіграфічних пам’яток, зокрема графіті Софії Київської, історик:
– Первісно Володимир був один – саме той, який «Волинський».
На початку XII століття з'являється Володимир на Клязмі, створений Володимиром Мономахом як опорний пункт.
Згодом Андрій Боголюбський зробив це місто головним у князівстві – він взагалі пробував перенести простір Києва та околиць до себе у Володимиро-Суздальське князівство (до речі, туди ж переніс і викрадену Вишгородську ікону Богородиці).
Пізніше московські «літописці» приписали закладання міста Володимиру Великому. Згодом, щоб розрізняти ці два міста, уже в Російській імперії українському Володимиру причепили до назви слово «Волинський».
Оскільки це штучна накинута назва міста, а історично первісно був просто Володимир, то повернення до первісної назви є цілком виправдане. Як і ремствування з цього приводу Росії, адже таке повернення історичної назви Володимиру забиває ще один цвях до труни їхніх імперських амбіцій.
Андрій Плахонін, історик, публіцист, блогер:
– Є одна теза: «Путін/Росія воює з Україною за Київську Русь». Цю тезу довго не дуже розуміли на Заході, але після статті Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», як видається, розуміння додалося. Як ви, як історик, оцінюєте таку «зацикленість» Росії на усьому, що стосується історії Русі?
– Я б не казав про «зацикленість» Кремля саме на Русі (давайте все ж таки навчимося обходитися без «Київської»). Це лише один, до того ж не головний фронт інформаційної війни, який не порівняти, скажімо, з Великою Вітчизняною/Другою світовою війною. Утім, кожен із цих фронтів – змагання за спадщину Русі чи то за спадщину СРСР – має певну ціль.
Змагання за руську спадщину – це ідеологічна зброя задля чергового «збирання» Москвою слов’янських земель, передусім українських та білоруськихАндрій Плахонін
«Велика Перемога» з одного боку, всередині Росії, покликана мобілізувати населення шляхом експлуатації найпримітивнішої дихотомії «свій-чужий», а назовні, виправдати російську агресію, мінімізувати реакцію на неї міфом про колективну провину, успадкований Росією від СРСР колективний борг Заходу.
А от змагання за руську спадщину – це ідеологічна зброя задля чергового «збирання» Москвою слов’янських земель, передусім українських та білоруських. Ця зброя традиційно націлена переважно саме на нас, і її почали кувати ще у пізнє середньовіччя.
Тому Захід – де питання «кому належить спадщина Римської імперії чи імперії Карла Великого», давно вже втратило щонайменший сенс – не розуміє, що Росія використовує історичний фактор як ідеологічну зброю. Не розуміючи предмет суперечки, там так само досі, на мій погляд, без перекладача не сприймають й аргументи обох сторін цього конфлікту.
– Реакція на рішення громади Володимира-Волинського перейменувати місто у Володимир теж є частиною цієї ідеологічної боротьби?
– Реакція, що прозвучала у Росії, радше ілюструє притаманний обом країнам низький рівень політичної культури й історичних знань.
Коли спікер Володимирської (російський обласний центр) мерії Олександр Карпилович стверджує, посилаючись на якісь «історичні аннали», що може бути лише один Володимир, і він вже є у Російській Федерації… Вибачте, це не фільм «Горець», і літописи навпаки доводять, що це звична для Русі справа, коли одночасно на різних кінцях величезної держави співіснували декілька Володимирів, Ярославів, Переяславів, Звенигородів, не кажучи вже про Городці та Новгороди.
Ба більше, нині російській Володимир стоїть на декількох річках із знайомими нам назвами — Рпінь (Ірпінь) та Либідь. Чи річка з такою назвою теж може бути лише одна?
Чи протилежний приклад – депутатка Держдуми Росії Олена Паніна, навпаки, вирішила, мабуть, як уміє, потролити Україну, і заявила, що перейменування українського міста сприятиме більшій спорідненості між українцями та росіянами. Цей коментар взагалі важко коментувати, він про що?
Думаю, саме перейменування волинського Володимира – це той випадок, коли Москва взагалі б не мала реагувати… Якби ж то з вуст декількох українських спікерів не прозвучали слова про «деколонізацію». Спрацював ефект лампочки Павлова, утім, у порівнянні з іншими нашими перейменуваннями, реакція була дуже слабка.
– Які історичні підстави має місто Володимир-Волинський називатися Володимиром? І яка історія російського Володимира?
– Заснування і відповідно назви обох міст сягають часів Русі. Згідно з літописом та археологічними даними, волинський Володимир було засновано наприкінці Х століття самим Володимиром Хрестителем.
З Володимиром-на-Клязьмі, чи Володимиром Заліським – російське місто так само іноді називали, уточнюючи, про який саме з Володимирів йдеться, додатками – трохи важче. Різні літописи називають його засновниками відповідно Володимира Святославича та його правнука Володимира Мономаха.
Коли саме було засновано це місто – наприкінці Х чи на початку ХІІ століття, поки що археологи не мають однозначної відповіді.
Утім, немає особливого значення, хто і коли його заснував. У часи Русі обидва міста називались Володимирами, а назву Володимир-Волинський до часів Російської імперії ніхто й не чув.
Обидва міста були побудовані поруч зі старими племінними центрами, і швидко стали не лише адміністративними, але й економічними та культурними центрами своїх земель. Утім, їхні долі схожі не лише у цьому. З часом політичне, а за ним і політичне життя перемістилося у нові міські центри, і вони перетворилися на звичайні провінційні міста, які живуть хіба що пам’яттю про своє величне минуле.
– А як на вашу думку, Україна мала б протидіяти намаганням Росії узурпувати спадщину Русі? Як можна знешкоджувати цю «ідеологічну зброю»?
– Один із методів колись запропонував та використав на практиці Михайло Грушевський. Як приклад, він взяв російський міф про «перенесення після монгольської навали політичного центру Русі на Північ» і зробив його українську адаптацію: «перенесення після монгольської навали політичного центру Русі у Галич». Попри здавалося б різну аргументацію, з точки зору методології, це той самий спекулятивний підхід, намагання перетворити історичну науку на допоміжну дисципліну політології.
Україні треба розбудовувати свій європейський проєкт
У таких суперечках неможливо перемогти, хіба що фізично знищивши свого опонента. Цей підхід і досі лишається найпопулярнішим в Україні, утім, він залишає нас у російському дискурсі, ми продовжуємо використовувати у політиці історичної пам’яті мову та методи Росії, підтримувати одні й ті ж фейки та міфи (давно вже не смішно дивитись на ігри навколо фальсифікату «Велесової книги» чи, це навіть відтворюється у шкільних підручниках, «Реймського Євангелія», насправді ніяк не пов’язаного з Анною Ярославною).
У мареннях псевдоісториків розуміння історії не більше, ніж у промовах Путіна про історію. Проєкт анти-Росія так само приречений на смерть як і путінська Росія. Мають говорити фахівці. Замість кривого віддзеркалення Росії, (Україні – ред.) треба розбудовувати свій європейський проєкт.
