Рубрика «Погляд», спеціально для Крим.Реалії
Журналіст московського «Коммерсанта» і «Ведомостей» Іван Сафронов був прихильником російської влади, захоплювався «Кримнашем» і в результаті своєї професійної кар'єри досяг того, чого більшість московських журналістів не досягає ніколи – виявився зовсім поруч із владою, став радником професійного патріота та улюбленця Володимира Путіна – Дмитра Рогозіна.
Рогозін, новий начальник Сафронова, грав у великодержавство ще тоді, коли про Путіна знали хіба що на вулицях Петербурга, очолював Конгрес російських громад і приглядав генерала Олександра Лебедя, ще одного представника «справжньої» Росії. Здавалося б, робота з такою людиною гарантувала колишньому журналістові блискуче майбутнє.
Але Сафронов опинився у слідчому ізоляторі, а тепер отримав 22 роки ув'язнення – майже довічне ув'язнення, якщо знати звичаї російських в'язниць – за шпигунство на користь… чеської розвідки. На його захист виступили тільки колишні колеги, Рогозін лише раз згадував, що мав такого радника. То що ж підвело Сафронова?
Підвели зовсім не погані знайомства. І тим більше не переконання – жодних переконань у Сафронова, певен, ніколи не було, як і в більшості сучасних кар'єрних російських журналістів. Він, думаю, лише переконаний кар'єрист. Підвела логіка розвитку авторитаризму.
Авторитарній владі, між іншим, якраз і не потрібні прихильники. Їй, певен, потрібні раби
Авторитарному режиму зовсім не обов'язково знищувати лише ворогів. Для нього найголовніше – знищувати прихильників. Тому що тільки в цьому випадку в суспільстві виникає та сама атмосфера липкого стразу і доносів, що робить тебе вже не прихильником, а рабом авторитарної влади. А авторитарній владі, між іншим, якраз і не потрібні прихильники. Їй, певен, потрібні раби. Їй треба, щоб чиновники, пропагандисти, просто звичайні люди не знали, чи прокинуться вони ранком у власних ліжках. Багато високопосадовців сталінських часів взагалі спали в костюмах – щоб чекісти не заарештували їх у спідній білизні, члени ЦК партії все ж таки. І це не образ, не перебільшення, а спогади родичів, наприклад, другого міністра закордонних справ СРСР Максима Литвинова.
Більшовики встановили в суспільстві атмосферу терору. Але вже за кілька років після перемоги у громадянській війні вони почали вбивати своїх. На лаві підсудних під час показових процесів опинялися вожді більшовицької партії: Лев Каменєв, Григорій Зінов'єв, Микола Бухарін, Олексій Риков, маршали Михайло Тухачевський, Василь Блюхер та Микола Єгоров. А журналісти? І журналісти також. Карл Радек чи Михайло Кольцов були значно палкішими пропагандистами зла, ніж Іван Сафронов. І теж були близькі до влади. А ми ж назвали лише кілька імен. У роки сталінізму розстрілювали цілими Центральними комітетами, міністерствами та колегіями НКВС! Сталін міг бути впевнений: він залишиться главою держави до своєї останньої години.
Єдина можливість для авторитарного правителя вціліти в такій ситуації – залякати потенційних супротивників
Путіну, схоже, теж потрібна така впевненість, поготів, на тлі українських невдач. Ще вчора він вважав, що розтрощить Україну за три дні. Наразі бачить, що для перемоги йому потрібні роки виснажливої війни. Кому таке сподобається? Думаю, єдина можливість для авторитарного правителя вціліти в такій ситуації – залякати потенційних супротивників так, що вони першими донесуть на тих, хто не думав виступати проти «вождя». Сафронов – це лише початок. Упевнений, ми ще неодноразово побачимо на лаві підсудних високопоставлених російських керівників, пропагандистів, воєначальників і вчених. І так, якщо серед заарештованих виявляться, наприклад, Дмитро Медведєв чи Володимир Соловйов, ніхто не має дивуватися. Чому Сталін міг розстріляти за хибним обвинуваченням Зінов'єва – секретаря та найближчого соратника Леніна, а Путін не може заарештувати будь-якого з найближчих соратників?
Мабуть, атмосфера страху, доносів і деградації російському суспільству гарантована. Натомість, ймовірно, Володимир Путін помре своєю смертю і на посаді президента Російської Федерації на тлі зруйнованої його агресивною політикою країни. І так, уже за кілька тижнів після зміни режиму росіяни, не виключаю, засуджуватимуть його правління, а влада – випускатиме з буцегарень в'язнів режиму. І так, люди, які зараз підтримують авторитаризм, змагатимуться в підтримці демократії. І так, гадаю, Іван Сафронов – якщо йому пощастить – ще напише статтю про окупацію Криму.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://krymrgbcrlvrexoeaqjy.azureedge.net/. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.
