Доступність посилання

ТОП новини

Рефат та Мусфіре. Одне життя на двох


Рефат і Мусфіре Муслімови, 1967 рік. Фото з сімейного архіву

Вони народилися з різницею в один рік і один день. У їхніх історіях ‒ доля цілого покоління кримських татар ‒ людей, яким випали найважчі випробування: війна, депортація, боротьба за повернення на історичну батьківщину в Крим.

Важко уявити собі людей більш несхожих. Вибуховий, запальний, активний Рефат і спокійна, лагідна Мусфіре ‒ здається, за своє життя вона жодного разу не підвищила голос. Більше ніж півстоліття їхнього щасливого сімейного життя підтверджують істину ‒ протилежності сходяться...

В останній раз я бачилася з ними п'ять років тому ‒ у день народження Рефат аг'а 1 травня 2014 року ‒ на його батьківщині в селі К'оз (Сонячна Долина). Це місце він вважав найпрекраснішим куточком на землі. Рефат аг'а тоді вже важко хворів, але тримався бадьоро, і дуже хотілося вірити, що страшну хворобу можна якщо не перемогти, то відсунути її жахливі наслідки... Фатальний для Криму 2014 рік, який перевернув життя багатьох людей найсумнішим чином ‒ став останнім для Рефата Муслімова. Його не стало 30 грудня 2014 року...

Рефат і Мусфіре Муслімови. 2003 рік. Фото з сімейного архіву
Рефат і Мусфіре Муслімови. 2003 рік. Фото з сімейного архіву

Рефат Муслімов народився 1 травня 1932 року в селищі К'оз Судацького району Кримської АРСР. Його батько помер через півроку після його народження. Рефата та двох його братів виростила й виховала мама.

18 травня рано вранці в селі почалася метушня. Мама вийшла подоїти кіз, і тут же повернулася: «Вставайте, діти! На вулиці солдати!»

Як і всі, хто пережив трагедію депортації 1944 року, Рефат аг'а назавжди запам'ятав цей день. Він розповідав: «18 травня рано вранці в селі почалася метушня. Мама вийшла подоїти кіз, і тут же повернулася: «Вставайте, діти! На вулиці солдати!». На порозі нашого будинку з'явився офіцер із двома рядовими та оголосив: «За вказівкою Верховного головнокомандувача вас виселяють із Криму. 15 хвилин на збори, що можете з собою прихопити ‒ беріть». О 10 ранку їх завантажили в машини й повезли до Феодосії. Кримськотатарські села, які вони проїжджали ‒ Сувук'су, Ельбузли ‒ були вже порожні. У дворах мукали корови, вили собаки.

На залізничному вокзалі у Феодосії зігнаних сюди з довколишніх селищ кримських татар заштовхали у вагони для худоби. Попереду був довгий шлях до Узбекистану.

Цього ж дня 18 травня 1944 року, зовсім неподалік, із керченського села Палапан, виселяли 11-річну Мусфіре з сім'єю та її співвітчизниками ‒ кримськими татарами.

Мусфіре Керімова народилася 2 травня 1933 року в селі Салин Маяк-Салинського району Кримської АРСР. У сім'ї окрім неї було дві сестри та брат. Її батько Керім Девлетшаєв ще у 1920-х вступив до партії, брав участь у створенні колгоспів на всьому Керченському півострові.

Ми думали, що нас всіх ведуть на розстріл, усі плачемо. У десяти метрах від нашого будинку стояв кулемет, солдат сказав: «Якщо поворухнетеся ‒ розстріляю»

Ранній ранок 18 травня 1944 року врізався в пам'ять Мусфіре назавжди: «Близько 4 години ранку в двері сильно постукали. Зайшов офіцер із солдатами, подивився на годинник, дав на збори 15 хвилин, і наказав усім вийти на вулицю. Сказав, щоб їжі взяли з собою на тиждень. Батько та брат встигли дещо з продуктів взяти в дорогу. Ми думали, що нас всіх ведуть на розстріл, усі плачемо. У десяти метрах від нашого будинку стояв кулемет, солдат сказав: «Якщо поворухнетеся ‒ розстріляю».

Мусфіре Керімова. 1958 рік. Фото з сімейного архіву
Мусфіре Керімова. 1958 рік. Фото з сімейного архіву

Радянські солдати навіть не дали їм одягнутися. Діти стояли у спідній білизні, лише встигли зверху накинути пальто. Вони хотіли до туалету, проте солдати не дозволили: «Де стоїте, там і справляйте потребу». Мама плакала та просила солдатів, щоб дали час дізнатися, де старша дочка. Сестра Зекіє два дні тому поїхала на навчання до Сімферополя. На щастя, вона не встигла виїхати й заночувала в сусідньому селі Чистопілля у російської подруги.

Старенька встигла взяти з собою в дорогу тільки пательню з хамсою, більше нічого ‒ ні їжі, ні одягу. Так і сиділа, обнявши дітей і пательню

На вісім-десять сімей кримських татар дали один візок. На нього посадили стареньку бабусю з чотирма маленькими онуками. Її син воював, а невістка поїхала на станцію Сім Колодязів довідатися про чоловіка. Старенька встигла взяти з собою в дорогу тільки пательню з хамсою, більше нічого ‒ ні їжі, ні одягу. Так і сиділа, обнявши дітей і пательню.

Всі решта йшли за возом до села Аджи-Елі. Там зібрали кримських татар із декількох сіл Керченського півострова. Беззбройні люди перебували в оточенні радянських солдатів, чекаючи своєї долі. Сестра Зекіє підійшла до офіцера й попросила дозволу взяти речі з дому. Він дозволив, але приставив до неї солдатів. Вона побігла додому ‒ двері були відчинені, в хліві мукала недоєна корова. Зекіє підійшла до корови, поцілувала її ‒ з очей тварини текли сльози. Навіть скотина зрозуміла, яка трагедія відбувається... Дівчина взяла дещо з речей, інших жителів до будинку вже не пустили, а незабаром двері та вікна їхніх будинків були забиті.

Тільки близько обіду під'їхали машини, їх завантажили та повезли на станцію Ташли-Яр. Стояли шум, плач. Солдати заштовхували людей у скотинячі вагони. Нарешті, поїхали... Коли проїжджали Сиваш, старші, побачивши його в маленьке заґратоване віконце, плакали та кричали: «Прощай рідний наш Крим! Чи побачимо тебе ще?!». Старші говорили дітям: «Дивіться, діти, ми їдемо через Сиваш ‒ ворота Криму проїжджаємо. Ніколи не забувайте свою батьківщину Крим!».

Щоночі померлих від голоду та хвороб збирали солдати, обіцяючи, що поховають. Насправді мертвих скидали в річки або залишали в степу.

Виснажлива дорога сім'ї Муслімових тривала двадцять днів. Щоночі померлих від голоду та хвороб збирали солдати, обіцяючи, що поховають. Насправді мертвих скидали в річки або залишали в степу.

В результаті вигнання сім'я Муслімова опинилася в Узбекистані ‒ в місті Каттакурган Самаркандської області. Після прибуття на них чекали «покупці» робочої сили, що з'їхалися з сусідніх колгоспів. Однак серед прибулих працездатних майже не було ‒ лише виснажені люди похилого віку, жінки та діти.

Рефат Муслімов із мамою. 1949 рік. Фото з сімейного архіву
Рефат Муслімов із мамою. 1949 рік. Фото з сімейного архіву

Незважаючи на жахливий стан, людей погнали пішки за 25 кілометрів, у колгосп імені Ахунбабаєва Карадар'їнського району. Розмістили в хлівах, по одинадцять-дванадцять людей. Наступного дня прийшов голова колгоспу з батогом і всіх погнав на роботу на бавовняні поля.

У їхній родині першим помер дідусь Сеїтосман, потім дядько Сейтмамут та тітка Едіє. Рефат аг'а Муслімов розповідав: «Мій покійний дід сказав: «Я тут не залишуся, повернуся, хоч і пішки, у свій рідний Крим». Через шість днів він помер. Ще через п'ятнадцять днів помер дядько. Вони не знали, як і де їх ховати. Викопали яму й поховали. А вранці побачили, що шакали витягли тіло.

Рефат Муслімов. 1952 рік. Фото з сімейного архіву
Рефат Муслімов. 1952 рік. Фото з сімейного архіву
Люди голодували, умови були жахливі. Багато хто помирав зі словом «Ватан» (Батьківщина) на устах

«Більшість людей загинули відразу. Почалася дизентерія, ‒ ми пили брудну воду з ариків і калюж. У 5 років я хворів на малярію, потім тиф, жовтяниця, пережив дуже багато хвороб. Робили уколи ніби від малярії, але після цих уколів усі помирали. Тільки завдяки Всевишньому я залишився живий. Люди голодували, умови були жахливі. Багато хто помирав зі словом «Ватан» (Батьківщина) на устах», ‒ згадував пізніше Рефат аг'а Муслімов.

(Далі буде)

  • 16x9 Image

    Гульнара Бекірова

    Історик, кандидат політичних наук. До 2014 року працювала в Криму на кримськотатарському телеканалі ATR і викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. З листопада 2014 року – автор історичної колонки «Сторінки кримської історії» на Крим.Реалії. Автор і ведуча програми  «Тарих седасы» («Голос історії») на телеканалі ATR, член Українського ПЕН-центру. Авторка десяти книг, сценарист шести документальних фільмів, безлічі статей і публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Лауреат Міжнародної премії ім. Бекір Чобан-заде, фіналіст книжкового рейтингу «Книжка року-2017». Заступниця голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

XS
SM
MD
LG