Доступність посилання

ТОП новини

Із Севастополя – до Грузії. Нотатки кримського біженця. Частина четверта


На автобусній зупинці Батумського залізничного вокзалу після прибуття потяга з Тбілісі
На автобусній зупинці Батумського залізничного вокзалу після прибуття потяга з Тбілісі

СЕВАСТОПОЛЬ-БАТУМІ – За місяць із невеликим у Батумі я познайомився з різними людьми – українцями, росіянами, білорусами. «Викинуті» війною та іншими життєвими обставинами зі звичного довкілля, спілкування, ці люди легше йдуть на контакт, діляться своїми історіями. Також я продовжую вивчати місто та його особливості.

Біженці з різних місць

Незвичайну історію розповів мені грузин на ім'я Гурам. 35-річний продавець у невеликій торговій точці, побачивши мій український значок, раптом заговорив зі мною українською. З акцентом і запинаючись на деяких словах, але все ж таки «мовою солов'їною». Сказати, що я був дуже здивований – це не сказати нічого. Ситуація, в якій опинилася його родина після вторгнення російської армії в Україну, є чимось типовим для більшості українських біженців, але в цьому випадку – з кавказьким колоритом.

Такі написи в Батумі на кожному третьому-четвертому закладі
Такі написи в Батумі на кожному третьому-четвертому закладі

«Я в Україні з 2012 року, – розповідає Гурам. – У мене дружина-українка та посвідка на проживання. Спокійно і, можна сказати, щасливо жили в Харкові, дочка у нас народилася. Потім почалася війна. Як тільки стало небезпечно залишатися в місті, ми поїхали. Були у Львові, але там усе дорого, потім на Волині. Роботу знайти складно, заощадження закінчувалися і ми вирішили їхати до Грузії».

«У мене батьки в селі живуть, там теж із роботою складно. У Батумі ми в родичів живемо, і вони поки що нас терплять», – жартує чоловік, але вигляд у нього не дуже веселий.

«Я ж двічі біженець уже, виходить. Народився в Абхазії, батьки виїхали звідти на початку 90-х, – продовжує розповідь Гурам і від хвилювання переходить на грузинську, але потім знову продовжує українською. – Коли Україна переможе, ми одразу до Харкова повернемося. Дуже люблю це місто. Я не будівельник, але піду на будівництво працювати, щоб відновлювати. Слава Україні!».

На тихій вуличці в Батумі
На тихій вуличці в Батумі

«Жіноча» родина із Запоріжжя живе в Батумі з березня: бабуся, мама та двоє онучок-дочок. Ми познайомилися під час недільної прогулянки набережною.

«Чоловіків у нашій родині немає, мій чоловік помер чотири роки тому, а Олена розлучена, – розповідає пенсіонерка Світлана Володимирівна. – Бойові дії дуже швидко наблизилися до Запоріжжя, і ми вирішили їхати. Нам було простіше, ніж іншим, бо було куди їхати – квартиру в Батумі Оленка з колишнім чоловіком купили ще в 2017 році, тоді тут бум будівельний був уже в розпалі, а ціна за квадратний метр майже вдвічі з половиною нижче, ніж у нашому Запоріжжі».

Літня жінка зітхає і продовжує свою розповідь.

«Квартира була у розпорядженні агентства, яке здавало її відпочивальникам влітку подобово та у тривалу оренду взимку. Кілька разів і ми приїжджали сюди відпочивати – тут так чудово у вересні. Зараз, власне, і живемо на «зароблені» квартирою кошти. Допомогу ще отримуємо грошову і продуктову, як біженці», – каже Світлана Володимирівна.

Це не пам'ятник Карлу Марксу, як може здатися, а грузинському народному поету Галактіону Табідзе
Це не пам'ятник Карлу Марксу, як може здатися, а грузинському народному поету Галактіону Табідзе

За її словами, донька Олена знайти «пристойну» за зарплатою роботу поки не може, пропонують лише 550-600 ларі на місяць (200-220 доларів – авт.).

«Влітку працювала офіціанткою в кафе, тоді було нормально більш-менш, плюс чайові. Від жовтня половину персоналу перевели на мінімальну ставку, бо не сезон, відвідувачів мало, й Олена звільнилася. А в Запоріжжі вона мала невеликий бізнес із продажу автокосметики», – ділиться зі мною подробицями пенсіонерка.

А ось Вадим – мій колега-айтішник із Мінська – у Батумі живе вже понад два роки. Йому 27.

«З того дурдому треба було ще раніше їхати, – каже він, коли ми разом п'ємо каву по-батумськи у невеликому кафе. – Тут я почуваю себе вільною людиною. Розмовляю з мінськими друзями, а вони дивуються, кажуть, «пика у тебе щаслива». Звісно, щаслива – з диктатури в демократію вирвався».

На батумській набережній
На батумській набережній

Вадим – програміст високого класу, він розробляє програми для айфонів і дуже непогано заробляє. Тому може дозволити собі винаймати квартиру в «першій лінії» біля набережної, з виглядом на море.

«Я вже вклав тут гроші в нерухомість, будинок з моєю майбутньою квартирою добудують наступного року», – ділиться він життєвими планами.

На моє запитання, чи планує повернутися до Мінська, Вадим, не замислюючись, відповідає: «Звичайно! Це ж рідне місто, я його дуже люблю. Але поки що при владі Лукашенка, про повернення нічого й думати. Ще студентом я брав участь у протестах, мріяв про «переформатування» влади в республіці. Ну, не те, щоб супер-активістом був, але підтримував завжди. Зараз багато хто з моїх тодішніх друзів або потрапив під репресії, або виїхав з країни, як і я. Здебільшого, до Литви їдуть. А я ось – до моря вирішив».

Промовисті графіті та наклейка. Батумі
Промовисті графіті та наклейка. Батумі

Втікачі від мобілізації

Через місяць після втечі від оголошеної Володимиром Путіним мобілізації придбав у Батумі квартиру 26-річний московський «мажор» Роман. Він не чекав дня «М», поїхав раніше. Каже, що йому «шепнули знаючі люди», і підморгує мені.

Роман не поширюється про московський бізнес своїх батьків, але, судячи з його машини та одягу, справи йдуть добре. «Я не-на-ви-джу цю війну, – акцентуючи по складах говорить він. – Розумієш, справа зовсім не в тому, що перекрили росіянам в'їзд до Європи, що бізнес має збитки через санкції. Мені ось соромно дивитися українцям в обличчя».

У Батумському порту. На грядах далеких гір уже лежить сніг
У Батумському порту. На грядах далеких гір уже лежить сніг

Такий пасаж мене не тільки дивує, а й тішить. З москвичами мені доводилося кілька разів спілкуватися, але вони переважно політику Путіна хоч і не підтримують, але й не засуджують. Залишатися тут надто надовго Вадим не збирається.

«Квартира – це щоб не поневірятися по орендованим. Її потім, коли війна закінчиться, можна продати або приїжджати сюди на літо. Як ти думаєш, коли це все припиниться?» – запитує він мене.

Я не знаю, що йому відповісти і запитую: «А ти як думаєш, скільки Путін ще протримається? І наскільки ще вистачить терпіння у росіян гинути через його ідеї?».

Тут молодик вдруге дивує мене і каже, що справа, швидше за все, не в цьому, а в тому, що за Україну весь світ стоїть, і взагалі, українці добре воюють.

Мінарет мечеті Орта Джамі в Старому Батумі
Мінарет мечеті Орта Джамі в Старому Батумі

Ще з одним утікачем, цього разу з Воронежа, я поговорив випадково, прийнявши його за українця – на лямці рюкзака у хлопця був такий самий, як і в мене, жовто-блакитний значок. Я звернувся до нього українською, але у відповідь почув: «вибачте, не розумію». Продовжили російською.

Павло – комерційний директор невеликої фірми.

«Розумієш, – каже він, – я на господиню квартири чекаю, з якою домовився про оренду. Одного разу вже мав неприємне спілкування щодо того, що я росіянин, і вдруге не хочу на таке нариватися».

«Але ж тобі доведеться брехати в такому разі, що ти з України?» – питаю я.

«Зовсім ні, – каже Павло, – просто скажу, що підтримую Україну».

«А ти її справді підтримуєш?» – намагаюся уточнити я.

Чоловіки відпочивають біля магазину на вулиці Пушкіна. Батумі
Чоловіки відпочивають біля магазину на вулиці Пушкіна. Батумі

Після невеликої паузи воронезький втікач від мобілізації відповідає: «Я проти безглуздої війни, але як росіянин за Україну я не можу бути».

«Тоді тобі краще зняти цей значок», – раджу я. Наприкінці нашої розмови він так і робить.

Ми ще трохи поговорили, і Павло розповів, що не знає, скільки часу він проведе в Грузії.

«Віддалено я працювати не можу. Тому наскільки коштів вистачить. Ми удвох із колегою, фінансовий тягар ділимо навпіл. Я дуже маю сумнів, що вдасться знайти тут роботу. Життя покаже загалом», – намагається виявити оптимізм житель Воронежа.

«Джигіти» на дорогах Батумі

Уже більше місяця я в Батумі і вже знаю багато відмінностей міста від рідного Севастополя. Та й не лише Севастополя, а й багатьох інших міст. Сьогодні розповім про поведінку водіїв та пішоходів, яка спочатку мене шокувала.

Все в одному фото: затор, жінка переходить дорогу не пішохідним переходом і спортивний автомобіль
Все в одному фото: затор, жінка переходить дорогу не пішохідним переходом і спортивний автомобіль

У Криму Севастополь завжди вважався містом із найкультурнішими водіями, які завжди пропускають пішоходів. А пішоходи в нашому місті завжди впевнені, що якщо вони ступили на «зебру», то не лише всі автомобілі, а й увесь світ має зупинитися. Це я вам як водій зараз говорю.

Переходячи в Батумі вулицю пішохідним переходом, де немає світлофора, будьте готові до того, що вас ніхто не пропустить: проїдуть перед вами або відразу позаду вас. Але варто зазначити, водії кермують тут дуже, я б сказав, чутливо – швидко пригальмовують і добре стежать за ситуацією. За той час, що я тут, лише одну невелику аварію бачив на перехресті.

Місцеві жителі здебільшого на сигнали світлофора уваги не звертають, якщо машин немає – впевнено переходять дорогу. А також переходять її в будь-якому місці, не пішохідними переходами. І водії пригальмовують, пропускаючи «перебіжчиків» без жодної лайки.

Цей спортивний «залізний кінь», схоже, чекає на ремонт
Цей спортивний «залізний кінь», схоже, чекає на ремонт

Є старий радянський анекдот про те, що в Грузії справжній джигіт завжди їде на червоне світло, але на зелене світло зупиняється, тому що навперейми інший джигіт їде. Такого я не бачив, сигналів світлофора тут водії дотримуються, незважаючи на майже повну відсутність камер відеоспостереження.

Зате багато «джигітів» люблять набирати швидкість до 90 кілометрів на годину, розганяючись між перехрестями. Також гуркіт машин можна почути в нічний час – ганяють пустельними вулицями.

Такої кількості спортивних машин на дорогах я ніколи не бачив. «Феррарі», «Шевроле корветт», спортивні версії «БМВ» и «Мерседес», а також інші рідкісні марки авто, які я фотографую, щоб дізнатися потім в інтернеті, що це за «птахи».

Денні затори в Батумі – звичайна справа
Денні затори в Батумі – звичайна справа

Грузини люблять швидку їзду і, зважаючи на все, люблять набагато більше, ніж ті росіяни, про яких писав Микола Гоголь.

Опівдні, а потім увечері в Батумі на багатьох вулицях затори. Але вранці, до 10 години, дороги майже порожні. У цьому місті пізно лягають і пізно прокидаються.

Володимир Бровко, кримський блогер

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.

Масштабна війна Росії проти України

24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.

На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.

Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».

Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.

На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».

Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».

Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.

XS
SM
MD
LG