Доступність посилання

ТОП новини

Севастополь, весна 1944 року: погляд очевидця


Севастополь. Вулиця Леніна в день звільнення міста, 1944 рік

Спеціально для Крим.Реалії

«Я гнав від себе думку про те, які схожі фразеологія та гасла двох режимів ‒ нашого комуністичного та нацистського. Адже ідея тотальної війни, це лише перефразований заклик: «Все для фронту, все для перемоги». Маленков із Хрущовим дуже нагадували якихось німецьких гауляйтерів по той бік фронту».

Ці слова належать льотчику-винищувачу, який воював з червня 1941 року до травня 1945 року і збив 13 ворожих літаків, полковнику Дмитру Панову (1910-1994). Він був претендентом на звання Героя Радянського Союзу, але не отримав його через занадто незалежний характер. Уродженець Кубані, Панов був тісно пов'язаний з Кримом: він закінчив знамените Качинське авіаційне училище, служив і воював у Криму. Після нього залишилася книга мемуарів, де він описав свій життєвий шлях, різко відгукнувшись про Леніна, Сталіна та більшовизм.

У цій статті увазі читача пропонуються сюжети, пов'язані з боями за Крим і Севастополь у квітні-травні 1944-го. Упевнений, спогади та роздуми льотчика Панова і сьогодні актуальні, бо вони перекреслюють самі основи побєдобєсія, що панує в путінській Росії.

Отже, квітень 1944 року. Радянські війська в черговий раз готуються до наступу в Криму. Панов згадує: «Вже кілька разів саме у Криму наші війська мали великі втрати. Німці взяли Севастополь, вщент розгромили в тому ж 1942-му році Керченське угруповання, ...відбили, з дуже великими для нас втратами, декілька великих десантів на кримське узбережжя, які починалися вкрай вдало. Мій брат Іван, моряк торпедного катера, «висаджував» десант поблизу Керчі у 1942-му році. Виглядало це так: здоровенні матроси-слов'яни скидали у воду з палуб катерів, які підійшли мілководдям до самого берега, середньоазійську піхоту, яка жалібно кричала, адже їй не залишалося нічого іншого, як брести до берега ‒ на німецькі кулемети. Тільки висока народжуваність врятувала середньоазіатські республіки від виродження їхніх народів після тієї війни... Ми мали справу з іще серйозно не битими і готовими битися до кінця, не зламаними морально, німцями, які мали за плечима перемоги».

Особисти ніби відчували задоволення, коли гинув черговий пілот

Але у 1944 році Червона армія була вже набагато краще обладнана та мала бойовий досвід. Тому наступ її у Криму був успішним, хоч і дорого коштував бійцям і молодшим командирам. Нерідко діставалося і від начебто своїх. Панов розповідає про долю Героя Радянського Союзу старшого лейтенанта Карасьова, який був збитий і потрапив у полон до румунів, які передали його німцям. Після війни, звільнений американцями, він повернувся у свою дивізію. Однак... «З ним навіть не стали розмовляти, а особисти прогнали його з полку, чіпляючись із запитанням: «А чому не застрелився?» Більший ідіотизм та підлість важко було навіть вигадати. Подібне могло статися з кожним. Але барабанні шкури, життєлюби щодо баб і горілки, особисти, ніби відчували задоволення, коли гинув черговий пілот».

І все ж Червона армія просувалася вперед, очищаючи від ворога півострів, який мав стратегічне значення. «За боями у Криму стежив увесь світ, і дядько Джо, покурюючи трубку, розповідав Черчиллю, як він браво воює, хоча зроду на фронті не був», ‒ іронізує Панов. І в середині квітня вийшла на підступи до Севастополя, до рубежу Сапун-гори.

Севастополь, 1944 рік
Севастополь, 1944 рік

«Власне, Сапун-гора навіть не гора, а піднесена складка місцевості, довжиною до двадцяти кілометрів, що прикриває Севастополь з боку Балаклавської бухти та панує над округою. Тут і зупинилися наші війська. Сюди ми без кінця літали, довбаючи ворожу оборону поперемінно з артилеристами. Здавалося, кожен сантиметр Сапун-гори та прилеглого мису Херсонес вже вкриті розпеченим металом. Але варто було нашим військам рушити вперед, як оживали кулемети і лавами наступальників починав гуляти артилерійський смерч... З 14-го квітня до 7-го травня Сапун-гора та її околиці стрясалися пекельним гуркотом, якого, здавалося, не витримає ніщо живе, але німці, вчепившись у фундаментально укріплений район і спираючись на зруйнований Севастополь, і не думали про відступ... Сьомого травня 1944-го року в повітрі над Севастополем, здавалося, вже не залишалося місця для літаків... Я висів над Сапун-горою на своєму винищувачі у складі полку. Була влаштована пекельна карусель: вже кілька годин одна група літаків змінювала іншу... І, нарешті, ми побачили, що німці починають залишати свої позиції, відходячи у бік Севастополя... Але навіть коли німці відходили, їхні кулеметники не залишали передові траншеї і засипали кулями наших солдатів, які підіймалися скелястими обривами. Ми зі штурмовиками опустилися до висоти ста метрів, і вогнем своїх гармат намагалися придушити німецьких кулеметників. Над вершиною Сапун-гори стояла імла, хоча день був сонячний. Ми бачили, як в атакуючих піхотних ланцюгах падають під кулеметним вогнем наші солдати... Пілотів гинуло так багато, що навіть я, замполіт, не встигав запам'ятовувати їхні прізвища», – згадує Панов.

Виробилося вже цинічне ставлення до нашої піхоти: навіщо видавати чоботи, якщо все одно скоро в землю

І ось рубіж взятий. Панов намагається відшукати серед загиблих льотчиків свого полку, але там тільки піхота... «На схилах Сапун-гора вічним сном заснули більше ніж десять тисяч наших бійців. Я їх бачив. Це були молоді хлопчики і солідні літні люди з вусами, слов'яни та середньоазіати, кавказці та якути. Солдати похоронних команд працювали з хазяйською ґрунтовністю. Знімали з убитих новіші шинелі, обов'язково чоботи. Але більшість наших піхотинців були взуті в потворні черевики з онучами, які робили ноги особливо тонкими. Виробилося вже цинічне ставлення до нашої піхоти: навіщо видавати чоботи, якщо все одно скоро в землю. Багато солдатів, особливо молоді, були дуже виснажені й пострижені наголо. Вітер тріпав розмотані онучі. Валялися вигорілі, випрані пілотки, які, мабуть, вже не раз служили останній раз у житті хлопцям, які йдуть у бій... Крим був третім в операціях, терміни початку яких, збільшуючи кількість наших жертв, незмінно скорочував «дядько Джо». Тут же біля братських могил, над якими зараз споруджені пам'ятники, сиділа численна похідна канцелярія. Хтось уже шкрябав ручкою, заповнюючи стандартні похоронки, які засвідчать, що ваш син, батько або брат поліг за Батьківщину. Вічна йому слава! Нічого ціннішого та матеріального Батьківщина не обіцяла. Занадто вузьким було коло людей, які звикли жити добре, і вони не допускали зайвих до годівниці. Скільки планів, скільки надій, скільки трагедій опинялося на дні цих ям. Та й велике майбутнє Росії, власне, по-моєму, опинялося там же. Це була остання кривава баня, після якої наш народ так і не оговтався, як би ми не бадьорилися і не намагалися забути про те страшне, що було, випинаючи лише грім перемог, блиск орденів та скрип начищених чобіт наших маршалів на парадах», – пише Панов.

А далі були Севастополь і Херсонес. «Дев'ятого травня 1944 року, відразу з декількох сторін, наші увірвалися до Севастополя, ‒ пише Панов. ‒ Німці відійшли на мис Херсонес, довжина якого до чотирьох, а ширина до двох з половиною кілометрів. Саме на тій ділянці нашої планети скупчилося до ста п'ятдесяти тисяч німецьких солдатів: умілих ремісників і працьовитих селян, спритних комерсантів і обізнаних механіків. Багато всяких людей, яких чорт та Гітлер заніс до Росії, і яких нам треба було перетворити на криваве місиво. Німці виявилися практично у такому ж становищі, як наші війська влітку 1942-го року... Воістину наші народи опинилися в руках дияволів».

Потрібно було вже дуже сильно нашкодити козакові, дуже багато поламати в його душі, щоб він став під знамена ворожої армії

Після кривавого пекла, яке влаштували німецько-румунським військам радянська артилерія та авіація, залишки притиснутого до моря угруповання здалися в полон. І тут Панова очікував черговий шок: «Я застиг від подиву: великим колом на землі сиділи мої земляки, кубанські козаки, такі, якими я звик бачити їх з дитинства... Можна в чому завгодно звинувачувати козаків, тільки не у відсутності патріотизму, любові до Росії та готовності проливати за неї кров. І потрібно було вже дуже сильно нашкодити козакові, дуже багато поламати в його душі, щоб він став під знамена ворожої армії у своєму традиційному козацькому вбранні... Кубанці сиділи невеселим гуртком. Були серед них старі бородаті козаки й зовсім юні хлопчики, років по п'ятнадцять... У моїй душі боролися протилежні почуття: я був радий землякам, накотили спогади дитинства, але за яких сумних обставин відбулася ця зустріч».

Але цим шокові обставини не закінчилися: «Ми подалися в бік Севастополя. Хотілося подивитися на місто, з яким у мене так багато пов'язано. Місто було розбите вщент, стирчали колони на Графській площі, вцілілі в цьому пеклі. На околиці Севастополя нам знову перетнула шлях довга колона німецьких полонених, яка підіймала пил високо в повітря. Оброслі та брудні німці йшли в колоні по восьмеро, похмуро поглядаючи на всі боки... Севастопольські жінки молодих років бігали бруствером, який з одного боку огороджував дорогу, якою йшла німецька колона, і когось виглядали в суцільному людському потоці. Час від часу хтось із них, виявляючи необхідний об'єкт, починав кричати, пожвавлюючись і махаючи долонею або хусткою: «Ганс! Курт! Фріц!». З глибини колони їм махали у відповідь... Якась жінка кричала італійською, інша румунською. Ці жінки й не збиралися приховувати жіночої долі, яка судилася їм, та своїх стосунків із солдатами супротивника... Жінки були переважно молоді та красиві й, очевидно, саме це дряпнуло серце Тимохи Лобка, який став на повен зріст у кузові полуторки та грізно проголосив: «Ах ви, бляді, німецькі підстилки!» «Які підстилки, які бляді, це мій чоловік!», ‒ заперечували деякі жінки... Багато жінок, які проводжали колони, були вагітними».

Севастополь, 1944 рік
Севастополь, 1944 рік

Ось так. У книзі багато й іншої правди про Севастополь, земля якого, за словами Панова, «була усипана трупами полонених» (саме полонених!), бо в 1944-му Червона армія робила в місті те саме, що Вермахт у 1942-му...

Книга спогадів ‒ це останній, а, може, і головний подвиг льотчика Панова ‒ кубанця за народженням з російськими та українськими етнічними коренями, який ненавидів негідників, незалежно від того, до якої нації вони належали та яку ідеологію сповідували. У ній ‒ гранично чесний погляд справжнього фронтовика на події воєнного часу.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Погляди, висловлені в рубриці «Думка», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG