18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 людей). Протягом 2004-2011 років Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення із цих архівів.
Я, Сейран Гафаров, кримський татарин, народився 17 січня 1939 року в селі Буюк-Янкой (Мраморне) Сімферопольського району Кримської АРСР.
У момент виселення наша сім'я складалася з восьми осіб: батько Гафар Асанов (1888 р.н.), мати Шерзаде Гафарова (1894 р.н.), сестра Мусліме Гафарова (1922 р.н.), брат Сервер Гафаров (1924 р р.), брат Рамазан Гафаров (1926 р.н.), сестра Сайде Гафарова (1927 р.н.), брат Абдурешид Гафаров (1937 р.н.) та я, Сейран Гафаров.
Наш батько в селі працював ковалем. Діти навчалися, мама була домогосподаркою. Утримували худобу: корову, овець, кіз, курей, коня. Був у нас великий будинок. Також була присадибна ділянка, на якій вирощували овочі, фрукти.
Коли почалася війна, майже всіх кримських татар, а в нашому селі в основному жили кримські татари, забрали на фронт, а ті, кого не встигли забрати, майже всі пішли в партизани. Наша сім'я підтримувала зв'язок із партизанами: моя мама з сестрами пекли хліб для них, а старший брат Сервер із молодшим братом Рамазаном вночі носили хліб їм до лісу. Партизани замовляли нам усе необхідне, і ми намагалися це принести їм. Але одного разу німці зловили Сервера з хлібом і на очах у батьків вони його розстріляли. А братика Рамазана забрали до трудармії, звідки він так і не повернувся, досі не знаємо, де він, живий чи помер.
Старша сестра Мусліме вийшла заміж за Акіма Зіядінова в село Демерджи (з 1945 року Лучисте ‒ КР) Алуштинського району, у них була спільна дитина, син Сервер, якому виповнилося три роки. Коли почалася війна, наш зять Акім пішов на фронт. Сестра приїхала з села Демерджи відвідати батьків у Буюк-Янкой. Погостювавши, вона зібралася 16 травня провідати батьків чоловіка в Демерджи. Сестра хотіла за тиждень впоратися, щоб трирічного сина не мучити бездоріжжям, вирішила залишити його на кілька днів у нас. І ось настало 18 травня ‒ трагічна дата для нашого народу...
Німці, зрозумівши, що все село Буюк-Янкой допомагає партизанам, стали спалювати будинки
А до того німці, зрозумівши, що все село Буюк-Янкой допомагає партизанам, стали спалювати будинки. Людей всіх зібрали, хотіли розстріляти, довго нас ‒ жінок, старих і дітей ‒ тримали під дулом автомата. А тих, хто міг тримати в руках лопату, змусили копати траншеї. Потім до Криму увійшли наші. Ми через те, що не було де жити (наш будинок був спалений), всією сім'єю пішли до родичів у село К'ояш (із 1945 року Водне ‒ КР) Сімферопольського району.
Вночі 18 травня до нас голосно постукали, коли ми відкрили, побачили, що це були наші солдати з автоматами. Вони в грубій формі сказали, щоб ми збиралися, часу дали нам 10 хвилин, взяти з собою нічого не дозволили. Ми всі були нажахані, пам'ятаю, плачуть мати, сестра Сайде та трирічний племінник. Нас почали вивозити на бричках і автомашинах, збираючи людей біля готелю «Москва». Пам'ятаю сильний гавкіт собак, мукання корів, голосний плач людей. Нас звідти автомашинами відвезли на залізничний вокзал.
Там протримали дуже довго, мабуть, не вистачало вагонів. Коли нас підвели до них, то виявилося, що це були товарні вагони, дуже брудні, без вікон, а якщо де було вікно, то воно було обтягнуте колючим дротом.
Усі наші речі, документи, одяг, продукти, посуд залишилися вдома. Нам нічого не пояснили, ніхто не знав, що сталося, куди й навіщо нас відсилають. Серед нас дуже мало було чоловіків, і то люди похилого віку або ж інваліди, які повернулися з фронту, ‒ без рук, без ніг, без очей тощо.
Багато людей не витримували й помирали від хвороб, зупинки серця та високого тиску. Під час стоянки потяга трупи виносили й залишали біля залізниці
Вагони були всі переповнені вщерть у два яруси. У вагонах не було жодних умов: ні туалету, ні води, було дуже душно. Дуже довго їхали через казахстанські степи. Медичної допомоги не було, як і ліків, медперсоналу та лікарів. Багато людей не витримували й помирали від хвороб, зупинки серця та високого тиску. Під час стоянки потяга трупи виносили й залишали біля залізниці, на насипах.
Через якийсь час почали давати відро якоїсь баланди на вагон людей. Не було ніякого посуду, з чого можна було б їсти або пити воду. На коротких стоянках потяга люди намагалися організувати їжу та воду, але в основному не встигали, тому що поїзд знову починав рух. Хтось відставав, хтось потрапляв під поїзд. Це було жахливо: температура на вулиці під 40 градусів, а в вагонах ще більше, від чого ставало всім погано, діти, не перестаючи, плакали. Дуже багато хто помер, поки доїхали до місця призначення.
Нас привезли до Ташкентської області, в Паркентський район, у село Заркент, звідти нас усіх розбирали голови колгоспів по 4-5 сімей до себе в колгосп. Нас усіх загнали в лазню, чоловіків і жінок окремо, потім призначили на роботу. Нас поселили в узбецькі родини. У нас не було ні постілі, ні матраців, нічого, спали на соломі. Узбецький народ дуже добродушний і милосердний. Дізнавшись, що сталося з нашим мусульманським народом, узбеки почали спокійно ставитися до нас.
Батьки одразу ж почали працювати, косили пшеницю. Потім батько знайшов роботу за своєю спеціальністю ‒ ковалем у селі Невич, тут же в Паркентському районі ‒ і ми переїхали в переселенський будиночок на підселення до сім'ї.
Мій батько переховував від фашистів цілу сім'ю євреїв: батька, матір, сина та двох дочок. Потім знайшов можливість, забезпечивши грошима та продуктами, переправити їх до лісу
Мій батько був сміливим і дуже добрим, милосердним чоловіком. Я пам'ятаю ще в Криму, в селі Буюк-Янкой мій батько переховував від фашистів цілу сім'ю євреїв: батька, матір, сина та двох дочок. Потім знайшов можливість, забезпечивши грошима та продуктами, переправити їх до лісу. Про цей випадок у сім'ї заборонили дітям говорити вголос, це загрожувало розстрілом. Батько їв із іржавого посуду, отруївся, його серце через всі перенесені переживання не витримало, і він помер 1947 року.
Разом із ним у кузні працював наш зять Акім, чоловік моєї сестри Мусліме, який у червні 1945 року вже повернувся з фронту й почав працювати з нашим батьком.
З літа 1944 року, наші батьки з дітьми ходили відзначатися у міліції, ми всі були під комендантським наглядом. Якщо хто-небудь без дозволу ходив до іншого села, то його могли засудити на 20 років. Це був дуже страшний час.
1951 року нам дозволили переїхати в село Кумишкан Верхньо-Чирчикського району, там був рудник. Брат Абдурешид влаштувався на роботу в гірську бурильну розвідку працівником, а я навчався у школі. Сестра Сайде вийшла заміж. Старша сестра Мусліме з чоловіком і сином відділилися, зажили своєю сім'єю.
Після смерті батька нам було дуже важко, мама пішла працювати прибиральницею. 1959 року рудник у Кумишкані закрили, роботи не було, ми переїхали в місто Ташкент. Тут працювали два великопанельних заводи, які будували будинки. Я до Ташкента з Кумишкана поїхав у село Красногорськ, п/я 5, де пропрацював пожежником. 1959 року приїхав до Ташкента до матері, брата й сестер. Брат Абдурешид працював на домобудівному заводі №1 бетонником. Я теж влаштувався на цей же завод бетонником.
1962 року закінчив курси водіїв і відтоді до 1994 року працював водієм. Одружився 1962 року. 1995 року працював в РСУ-2 будівельником, бетонником. 1999 року вийшов на пенсію за віком.
Наразі проживаю в Сімферопольському районі, в селі Андрусово. Від спільного шлюбу маємо трьох дітей: дочка Ленара (1963 р.н.) працює на заводі Фіолент, одружена з Ідрісом Сулеймановим, мають двох дітей і одного внука; дочка Сусанна (1971 р.н.) працює акушеркою в пологовому будинку №1, заміжня, має двох дітей; син Фахрі (1976 р.н.), одружений, має одного сина. Всі діти облаштовані, живуть поруч із нами.
(Спогад від 20 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків