Кримчанином 88-річний Іван Гасюк став 1970 року. Понад двадцять років пропрацював рентгенологом і пульманологом алуштинського санаторію «Утьос». Шлях до Криму Івасик, як досі між собою називає його близька рідня, торував через… ГУЛАГівські табори Мордовії, Казахстану, Норільська та Колими. Туди юнака із Львівщини запроторили за рішенням військового трибуналу Прикарпатського округу прикордонних військ МВС СРСР як члена міської молодіжного організації «українських буржуазних націоналістів».
Заарештували Івана у липні 1947 року, коли він щойно закінчив із відзнакою одночасно вечірню десятирічку і медичну школи у Львові, а також подав документи до медінституту. Серед ночі до квартири, яку він знімав ще з одним хлопцем-студентом, увірвались дільничний міліції і декілька співробітників НКДБ. Як згодом з’ясувалось, у цій ж справі затримали ще понад сорок студентів і старшокласників міста. Бузувірські катування й вибивання потрібних слідчим показів упродовж майже двох місяців. Тільки неповноліття уберегло Івана від 25-річного терміну покарання. Утім, і свою «десятку» він теж не відбув до кінця, позаяк на його щастя на зміну сталінську режиму прийшла хрущовська «відлига» і амністія. Проте й сім з половиною років вистачило сповна, щоб пізнати всі жахіття ГУЛАГу. Спокутувати «провину» сина довелось батькам і двом братам Івана – вони були вислані того ж таки 1947 року на спецпоселення до Сибіру, в Кемеровську область.
– Іване Михайловиче, після оголошення вироку вас одразу відправили до Сибіру?
– Ні. Спочатку сидів у тюрмах і таборах Львова, Золочева, Дніпродзержинська. Зокрема, в Золочівській тюрмі ми чекали на рішення апеляційного суду. Як тільки виповнилось 18 років, відвезли до Янівського табору повнолітніх політв’язнів у передмісті Львова. Там під час війни гітлерівські окупанти розстрілювали євреїв. Табір налякав своїми бараками і триярусними нарами, відполірованими людським тілами. Вже наступного дня призначили в бригади і повели працювати на швейну фабрику.
– Які у вас були обов’язки?
– Шили переважно постільну і натільну білизну для військових. Робота не важка, але доволі виснажлива, бо напівголодними довелось виконувати монотонні операції всі 9 годин упродовж дня. Як заведено в тюрмах, молодим завжди дістаються верхні нари, тобто третій ярус. Уночі задихаєшся від нестачі повітря, відтак злізаєш на підлогу, а вранці напівсонний йдеш на зміну. Проте ми, молоді й відчайдушні, довго не терпіли. Одного разу просто не вийшли на роботу, оголосивши голодування. За це начальник табору майор Кузнецов посадив нас в БУР (барак посиленого режиму – авт.) на голодний пайок і через місяць відправив на етап до Дніпродзержинська, на відновлення металургійного заводу.
‒ І чим вам особливо запам'ятався цей етап тюремного життя?
Уявіть собі: три тисячі хлопців і дівчат, молодих і юних, а виглядають як якісь тіні з фільму жахів
‒ Уявіть собі: три тисячі хлопців і дівчат, молодих і юних, а виглядають як якісь тіні з фільму жахів. І просять ще ходячих довести їх до їдальні, щоб отримати миску юшки з голів риби та 300 грамів перловки на воді. В їдальні була така спеціальна бригада, що під руки виводила «доходяг» і садовила на дошки, де вони куняли в голодній депресії. На ногах цих людей тріскалась шкіра і сочилась і сукровиця. А коли сільською дорогою ганяли на завод, до колони підходили голодні діти і благали про шматочок хліба. Це був якраз розпал чергового штучного голодомору в Україні. У нашому ж таборі дизентерія і голод так косили людей, що влада змушена була закрити його на карантин. Я тоді вже працював фельдшером у табірній медчастині. Ми не могли впоратись з такою кількістю хворих, лікували їх безпосередньо в бараках. У підсумку приблизно третина табору померла, а тих, хто уцілів, етапували на Дніпропетровську пересилку. А звідти вже в Дубравлаг, це – Мордовія.
– Це вже, так би мовити, класика справжнього ГУЛАГу.
– На станції Потьма нас зустрів, стоячи на персональній дрезині, начальника Дубравлагу генерал-лейтенант Сергієнко. До цього він очолював Наркомат внутрішніх справ України. «Ви повинні бути вдячні товаришу Сталіну, вождю всіх народів, що він зберіг вам життя. За тяжкі злочини перед радянським народом та Комуністичною партією ви повинні спокутувати провину тільки чесною працею», – пролунало у його короткій промові до нас.
– У чому полягала ця «чесна праця»?
– У лісоповалі. Щоразу ходили до лісу на роботу по пояс у снігу п'ять кілометрів, цілий світовий день важко працювати, без вихідних у голоді і холоді. Поверталися до табору ледь живими. Мені пощастило, що мав фах фельдшера. Надавав першу медичну допомогу і допомагав кухарю готувати обід для трьох бригад. На лісоповалі за рік унаслідок тільки нещасних випадків гинуло приблизно 12 відсотків працюючих та ще більше важко травмувалось.
На лісоповалі за рік унаслідок тільки нещасних випадків гинуло приблизно 12 відсотків працюючих
У нашій інтернаціональній бригаді українці становили приблизно 70 відсотків, ще 10 відсотків – литовці, решта – латиші, естонці, грузини. З останніми мені довелось сидіти вже в Норильську та на Колимі, причому це були виключно представники інтелігенції і партійних органів. Вони були засуджені за те, що підписали листа на ім’я Сталіна. У ньому вони написали, що згідно з тодішньою Конституцією Грузія, як будь-яка інша республіка, має право на вихід зі складу СРСР. Ще були японці – офіцери Квантунської армії. Їх після 1952 почали звільняти з таборів. Вони нас всіляко підтримували, хоча безпосередньо не брали участь у протестах, наприклад, у повстанні в Норильську.
– Перед Норильськом ви встигли побувати в Казахстані. Це було заохочення після Мордовії чи навпаки?
– На зоні відлупцювали з товаришем пожежника-«стукача». Заробили десять діб БУРу і новий етап у Карлаг, на будівництво шахти в Караганді. Там уперше політичним бранцям присвоїли номера замість прізвищ. Номер потрібно було пришити на робі на груди, спину, коліна і тюремний картуз. Вчасно не виконав цю вимогу – карцер на три доби і голодний пайок, тобто 300 грамів хліба і горнятко окропу. Ще за порушення табірного режиму переводили до «бані» або «лужи». «Баня» – це карцер, де зі стелі постійно капає вода. У «лужі» ж вода по всій підлозі.
– Сьогодні розлогої інформації про найбільше в історії ГУЛАГу заворушення – Норильське повстання 1953 року – не бракує. Ви були його очевидцем і учасником. Із чого все почалось ?
– Ініціатором виступу став саме наш Карагандинський етап. Ми там отримали досвід відстоювання своїх прав, зокрема, зуміли вигнати з блатних місць у таборі «сук» – людей, які працювали на чекістів. Натомість домоглись призначення туди своїх людей. Ми створили комітети порятунку із представників народів, які були в таборі, а з них об’єднаний комітет. У норильському Горлазі, зокрема, об’єднаний комітет очолювала людина з оточення самого Леніна. Сталін, до речі, посадив майже всіх ленінців. Я їх особисто зустрічав, принаймні, тих, хто вижив у Норильську, Воркуті, на Колимі. А вижили переважно медики, художники, шевці і кравці. У Норильську вимагали, щоб із наших роб зняли номери, дозволити писати рідним листи, отримувати від них посилки. А ще – чотири вихідні на місяць, 8-годинний робочий день замість 12-годинного, щоб переглянули справи малолітніх політв’язнів, а всіх, кому за сімдесят років, узагалі звільнили і тому подібне. Але начальство не поспішало реагувати. Тоді ми оголосили страйк і голодування.
Через три дні до нас у тюрму приїхав начальник Горлага генерал Семенов із прокурором і офіцерами. Його погрози нас не злякали, і ми продовжили голодування. На восьмий день прибула московська комісія на чолі заступником міністра МВС Зиміним. Комісія вислухала наші вимоги і дала слово, що через десять днів після припинення голодування всіх із ізолятора переведуть у табірні зони. Через годину принесли завареного чаю з цукром та два печива. На одинадцятий день нас справді відправили по зонах. Порядки в таборі значно поліпшились.
– Тобто страйкарі врешті-решт свого досягли?
Прямо з вишок по периметру почався хаотичний розстріл зони. Хлопці бачили, як деяких поранених чекісти тягли в зону й там добивали
– Так. Але потім, наприкінці липня, до Норильська прибула дивізія імені Дзержинського. Ми якраз чергували в табірній лікарні з лікарем Данилюком, українцем із Чехословаччини. Приблизно о пів на четверту ночі, а в полярну ніч було видно, як удень, почули автоматні і кулеметні черги. Прямо з вишок по периметру почався хаотичний розстріл зони. Він тривав приблизно десять хвилин. По всій зоні стелився пороховий дим. У нашу медчастину почали стягувати убитих і поранених. 67 вбитих кинули у підвал медчастини. Хлопці бачили, як деяких поранених чекісти тягнули на зону й там добивали. Буквально за один день всіх заворушників вивезли в порт Дудінка, залишили в зоні тільки персонал медчастини і кухні. Залишили, щоб ми прооперували всіх поранених. Пізніше в Дудінку етапом відправили і нас, медиків, а далі через Красноярськ на Колиму. Так я опинився на золотодобувній шахті «Ювілейна», де перебував до самого звільнення восени 1954 року.
– Як далі склалась ваша доля?
– Повернувся до батьків на спецпоселення в місто Осінники Кемеровської області. Мама на той час вже померла, могилу її ми так і не знайшли там. Три роки пропрацював машиністом електровозу на вугільній шахті. Вступив до Кемеровського медінституту, у цьому мені посприяв ректор, теж із репресованих. Шість років потім тимчасово виконував обов’язки головного лікаря районного тубдиспансера. Головним лікарем так і не призначили, бо не вступив до лав КПРС.
