Революція у Криму закінчилася на зламі 1920 та 1921 року. Але й 100 років по тому ті події продовжують залишатися ще одним каменем спотикання у відносинах різних етнічних і соціальних груп усередині півострова та держав навколо нього. Як Крим пережив 1917-1921 роки? Чому історія цього періоду не до кінця осмислена? І чи є шанс на примирення спадкоємців протиборчих сторін?
(Продовження, попередня частина тут)
Про бій під Крутами у 1918 році чув, напевно, кожен мешканець сучасної України. Але набагато менш відомий анітрохи не менш славетний бій за станцію Лозова у грудні 1917 року. Це був перший бій першої радянсько-української війни, в якому першу перемогу здобув 1-й Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка!
Формування полку
Своєю появою полк багато в чому зобов'язаний Юрію Тютюннику – тоді прапорщику, а двома роками пізніше – командувачу всією армією Української Народної Республіки. З листопада 1916 року він служив у 32-му запасному полку в Сімферополі, а відразу ж після падіння царизму активно включився в національно-революційний рух. Вже до середини березня 1917 року 25-річний Тютюнник став ад'ютантом нового командувача Сімферопольським гарнізоном і одночасно – заступником голови гарнізонної ради.
Завдяки своєму становищу Тютюнник зумів провести через раду, незважаючи на опір більшості росіян, ідею створення української секції у гарнізоні – Українського військового клубу імені Петра Дорошенка. На перше національне віче зібралося до семи тисяч солдатів і офіцерів з більш ніж одинадцяти тисяч українців.
«Відкривши віче, я запропонував:
– Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!
Піднеслося не більше трьохсот рук.
– Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
– Хохли! Піднесіть руки!
Знов піднесла руки добра третина.
– Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук…
Промови інтелігентів на «мужицькій» мові зробили надзвичайне вражіння на присутніх. Ніби не дихаючи, слухали «дядьки в шинелях», а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані «слава» та «гура» неслися вулицями Сімферополя».
Долаючи і ворожість російського командування, і несвідомість більшості земляків, Тютюнник і його соратники організовували просвітницькі лекції та домоглися зведення всіх українців в окремі взводи у кожній роті.
Однак до наступного етапу – формування повністю самостійної української частини – відразу перейти не вдалося. На виборах до гарнізонної ради перемогли противники українізації, а начальник гарнізону був змінений. У відповідь 24 травня 1917 року українська громада Сімферополя та дорошенківський клуб провели на честь Тараса Шевченка маніфестацію, в якій взяли участь від 10 до 15 тисяч осіб. Харитина Пекарчук, перша жінка, удостоєна військової нагороди УНР, згадувала той день:
«Перед вели вояки, які були досі в різних частинах і того дня вперше виступили суцільно як українці. Було їх коло 15 тисяч. Марширували вони строєм головними улицями в напрямі центру міста, мабуть самі дивуючись кількості своїх лав. В їхніх руках лопотіли українські прапори. Слідом за ними їхали «гарби» (драбинясті, триповерхові вози, які були вживані в час збирання жнив на Криму) на яких сиділа молодь, як місцева, так і ті, що прибували на працю з Херсонщини, Київщини та Полтавщини. Їхні обличчя були повні шляхетного ентузіазму, бо оце вперше вони усвідомили свою народну приналежність і силу. На них була прекрасна народна ноша, дівчата у вінках. Здивовано та зворушено дивилася народна маса на наш похід, та радісними окликами вітала учасників. Юрій Воротов-Хвілинський провадив похід, а Юрій Тютюнник приймав параду (обох їх пізніше знищили більшовики!), виголошено промови. «Просвіті», – організації, яка в той час безперечно була серцем української громади, врочисто вручено прекрасний вишиваний прапор. Понеслися співи. Участь взяли й представники інших міст, в тому числі Алушти та Мелітополя, з якими нас з того часу почав лучити близький зв’язок».
Наприкінці мітингу було оголошено про створення 1-го Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка. Увечері українські солдати зібралися в одній казармі, над якою майорів синьо-жовтий прапор, а біля дверей виставлена озброєна кулеметами варта.
На бурхливому засіданні гарнізонної ради ініціативу засудили і винесли рішення український полк розігнати, якщо буде потрібно – зброєю. Але сил для цього явно не вистачало. У Тютюнника ж з'явилися союзники:
«До президії клубу прибув поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. Була то людина енергійна, рішуча. Мав університетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер поручник Ібрагімов просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що ми вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося бути в складі нашої делегації, яку вислала президія клубу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини».
Про співпрацю із Мусвиконкомом згадувала і Пекарчук:
«З часом ми навіть почали видавати свою газету. Робили ми це на спілку з татарами, які щойно теж почали були національно активізуватися й погодилися покривати кошти видавання. До речі, тут хочу згадати про наші взаємини з татарами, зокрема в час по революції, коли кожен мусів думати про справу свого народу. Татари поставилися в той час до нас бездоганно. Їхній кримський комітет, виявив у відношенні до нас дружність і солідарність».
Ще як мінімум двічі – 28 травня і 13 червня – українські солдати з музикою марширували містом. Самі ж дорошенківці закріпили рішення про створення своєї частини на спеціальних зборах 29 травня::
«ПРОТОКОЛ
Спільного надзвичайного зібрання ради і організаційної комісії Сімферопольського українського військового клубу імені гетьмана П. Дорошенка, яке відбулося 29 травня 1917 року.
На зібрання прибули члени Ради дд. Мацько, Титаренко, Тютюнник, Шиманський, Марков, Чутенко, Стадниченко, Богдан, Тищенко, Борт та з організаційної комісії більше як 50 членів, як солдат, так і офіцерів.
По відкритті зібрання головою ради прапорщиком Мацько, при радному писареві Богдані, головою на це зібрання одноголосно зі свого осередку було обрано прапорщика Титаренка та писаря Богдана.
Повістка дня:
1) Про сформування Українського запасного полка.
2) Про посилку представників у м. Феодосію до 35 п.з.п., щоб там почати організацію солдат українців.
При розборі першого пункту – сформування Українського полка, суперечок об існуванні у м. Сімферополі Українського запасного полка ніяких не було. Були суперечки, як це краще зробити, щоб не внести дезорганізації в гарнізоні поміж солдатами. Після різних промов, часом дуже палких, зібрання доручило дд. підполковникові Білявському, прапорщикові Тютюнникові, підпоручикові Мартиничу та солдату Драхові виробить резолюцію цього зібрання. Як була вироблена і внесені декотрі поправки, ухвалена і прийнята одноголосно така резолюція:
1) Організаційна комісія з виборних від усіх рот 32, 33 і 38 п.з.п. ПОРІШИЛА: з усіх солдат українців Сімферопольського гарнізону у м. Сімферополі об'явити окремий Український запасний полк.
2) Для цього роти, в котрих більшість українців, об'являють себе українськими сотнями, вибирають собі сотників із офіцерів українців.
3) Назначить загальне зібрання організаційної комісії і ради клубу, на котре попрохати начальника місцевого гарнізону і ознайомити його зі справою формування Українського полку і прохати прийняти участь у дальшій організації.
4) Українські сотні на муштру (заняття) виходять під керуванням сотників офіцерів із українців, на окремі місця вибрані по згоді начальника гарнізону з радою клуба.
На друге питання про посилку представників у 35 полк ПОРІШИЛИ (більшістю голосів) зовсім не посилати поки що, опираючись на те, що треба спершу в себе скінчити формування Українського полку, а потім починати організацію і пропаганду у других місцях.
Зібрання скінчилось в 2 години ночі».
Наступного дня збори клубу вирішили «Уповноважити вибрану вчора делегацію просити начальника гарнізону негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався Український запасний полк із гарнізону м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, який просить затвердження».
Але у відповідь того ж 30 травня військовий міністр Олександр Керенський звелів перевести Тютюнника до 228-го запасного полку в Катеринославі (нині – Дніпро). Втім, там він не затримався, відбувши до Києва на другий Всеукраїнський військовий з'їзд, але шляхи його з дорошенківцями розійшлися. На зворотному шляху зі з'їзду Тютюнник на три дні завітав до Сімферополя, і це був його останній візит на півострів.
Крім того, наказом командира 34-го запасного полку були сформовані 4 маршові сотні, які на початку липня відправлялися на фронт. Більшість з 600 солдатів в них були українці, в тому числі і Пекарчук.
Однак дорошенківський полк продовжувати жити. 15 червня з Одеси до Сімферополя для проходження служби у 33-му запасному полку прибув 19-річний прапорщик А[ндрій?] Орел:
«На окраї міста на одній казармі я побачив величезний жовто-блакитний прапор з написом: «3-я сотня українського полку імені гетьмана Петра Дорошенка». Отут, а не в 33-му полку мусить проходити моя служба, – зринуло одразу моє рішення… Факт, що я став старшиною у цьому полку. Полк був численний, але ще продовжував поповнятися з резерв трьох полків царської армії: 32, 33, 34, – які становили бригаду, що її штаб теж був у Сімферополі. Більшість вояків цих полків були українці. Я дістав призначення заступника сотенного командира 7 сотні українського полку. Більше старшин у цій сотні не було. Те саме й по інших сотнях: по два-три старшини. До того ж, усе це були наймолодшої ранги офіцери, молодого віку».
Орел залишив короткий, але ємний опис своєї частини влітку-восени 1917 року::
«На чолі полку стояв отаман, двадцятип’ятилітній поручник Гордіїв-Хвилинський. Чисельно полк хутко зростав. До штабу кожного російського полку були вислані від нашого полку представники-старшини вербувати українців. Російські штаби чинили шалений спротив цій нашій роботі. В ролі такого представника в 33-му полку був я. Резервові вояки масово переходили до нашого полку. Переходили також унтер-офіцери, фельдфебелі, писарі. Не переходили тільки офіцери, збуваючи нас поширеним тоді «я теж малорос, але проти відокремлення». У серпні 1917-го полк нараховував тисяч 5-6 вояцтва. Оминаю тут життя полку, його боротьбу за своє ствердження, за озброєння й постачання. Все це було здобуте в тяжкій боротьбі з московською адміністрацією, аж до збройної демонстрації включно. Тоді російське командування намагалося знекровити українські полки, раз-по-раз вимагаючи висилати маршові сотні на фронт. Особливо коли Керенському вдалося здобути для гасла «война до победного конца» деяку популярність. Українці мусіли йти, бо їх і без того цькували, закидаючи дезертирство тощо. Понад тисячу добірних вояків пішли тоді на непопулярний німецький фронт. До того ж з ними промаршували найкращі старшини, як Тютюнник, Тищенко, Титаренко, Кошовий тощо, тоді як російські полки вже розкладалися й жадної сотні не послали».
Український військовий рух на півострові набирав силу.
Далі буде.
