У листопаді 1920 року Крим пережив «Русский исход» – квінтесенцію боротьби червоних і білих в Росії. І хоча на честь цієї події у квітні 2021 року в Севастополі відкрили т.зв. «пам'ятник примиренню», реального примирення поки не видно.
(Продовження, попередня частина тут)
6 червня 1920 року на узбережжі Азовського моря був висаджений десант під командуванням Якова Слащова, а днем пізніше на Перекопі перейшли в наступ основні сили Петра Врангеля. 27 316 багнетів і 4650 шабель білих протистояли 12 176 багнетів і 4630 шабель червоних. Скориставшись і перевагою в силах, і перевагою в якості управління, врангелівці у триденних боях розгромили противника і зайняли Північну Таврію від Мелітополя до Каховки. В кінці червня на допомогу червоній 13-ї армії був перекинутий кінний корпус Дмитра Жлоби, повністю знищений в ході боїв 29 червня – 3 липня.
25 липня почався другий наступ вже 40-тисячної армії Врангеля, в ході якого до кінця вересня білі розширили зайняту територію до Маріуполя та Олександрівська (Запоріжжя). У відповідь на це більшовики 21 вересня утворили Південний фронт на чолі з Михайлом Фрунзе. Поразка в битві за Варшаву змусила червоних навіть піти на союз із Нестором Махно, з яким у них все літо йшла війна. 2 жовтня 1920 року в Харкові було підписано «Військово-політичну угоду між урядом УСРР і армією Махна». 15 тисяч махновців вливалися в Південний фронт, але зберігали чорні прапори і виборність командирів. Радянська влада негайно звільняла з в'язниць всіх анархістів і надавала їм можливість засідати в радах і вільно вести агітацію. Укладення 12 жовтня перемир'я з Польщею дозволило перекинути на південь кращі частини, поступово довівши чисельність фронту до 140 тисяч бійців.
Врангель розумів, що повторити минулорічне диво не вийде – і ще до початку червоного наступу наказав підготувати план евакуації армії з кримських портів. 4 жовтня більшовики відбили Маріуполь. З 8-го по 15 жовтня білі здійснили останній наступ – переправившись на правий берег Дніпра, але розбити червоних не змогли. 28 жовтня війська Південного фронту в двох місцях почали наступ і вже наступного дня увірвалися на Перекопський перешийок, а 30 жовтня зайняли Чонгар. Більша частина Російської армії була відрізана в Північній Таврії. Але Турецький вал на Перекопі залишився в руках білих, а 31 жовтня червоні на Чонгарі були розбиті, що дозволило головним силам Врангеля відійти до Криму. На тиждень на фронті встановилося затишшя.
Тим часом було неспокійно в білому тилу. Ще на початку 1920 року в Кримських горах почали накопичуватися різного роду незадоволені: дезертири, злочинці, втеклі полонені та ліві радикали. Чимало посилилися ці т.зв. «зелені» з відходом у гори прихильників бунтівного капітана Миколи Орлова. У червні підпільний більшовицький обком оголосив мобілізацію в радянські повстанські загони, реорганізовані у 5 більш-менш регулярних «полків» по кілька десятків чоловік. Сукупно цих «червоно-зелених», «біло-зелених» орловців і просто «зелених», що промишляли грабунком, в липні налічувалося до 800 осіб. «Червоно-зелені» нападали на тилові підрозділи, захоплювали заготовлене паливо, здійснювали диверсії на залізницях. Боротьба з ними відтягувала з фронту 4-5 тисяч білих багнетів.
Такою силою не можна було нехтувати, і 17 серпня для командування червоними повстанцями в Крим на катері був закинутий відомий керівник – Олексій Мокроусов. Під його началом зросла чисельність «червоно-зелених» і зросла їх активність – до звичайних нападів і пограбувань додалися знищення 30 серпня Бешуйських вугільних копалень і наліт 12 вересня на Судак. Якщо з травня по червень червоні повстанці провели близько 20 акцій, то з серпня по листопад – вже 80. До кінця листопада сукупна чисельність партизанів, серед яких переважали «червоно-зелені», сягнула двох тисяч.
7 листопада півострів був оголошений на облоговому стані. У ніч на 8 листопада червоні при 15-градусному морозі перейшли вбрід Сиваш і захопили висунутий на північ невеликий Литовський півострів, опинившись в тилу Перекопського валу. Білі спробували скинути їх в озеро, але на допомогу тим прийшла Кримська бригада махновців на чолі із Семеном Каретником. Паралельно червоні безуспішно спробували оволодіти Перекопом шляхом лобового штурму, який перетворився на м'ясорубку. В ході боїв середньовічне місто Перекоп (Ор-Капу) перестало існувати. Але під загрозою оточення білі в ніч на 9 листопада залишили головний вал і відійшли до Ішуньських позицій. 10-11 листопада на всьому протязі Перекопського перешийка розгорнулися запеклі бої, в ході яких врангелівці двічі відкидали радянські війська. Однак червоних від винищення білою кіннотою врятували махновські тачанки, і 11 листопада більшовики зуміли пробитися на півострів. Того ж дня загони Мокроусова зайняли Карасубазар (Білогірськ). Врангель випустив наказ про початок евакуації.
В ході боїв червоні, включаючи махновців, втратили вбитими і пораненими до 10 тисяч осіб, з них більше 2 тисяч були розстріляні своїми ж за боягузтво – Перекоп став для них чи не найкривавішою битвою у всій війні.
Не бажаючи або не маючи можливості продовжувати наступ, Фрунзе у цей же день звернувся до білих по радіо, гарантуючи «всім, хто складе зброю, повне прощення всіх проступків, пов'язаних з громадянською боротьбою. Всім, хто не бажає працювати в Радянській Росії, буде забезпечена можливість безперешкодного виїзду за кордон за умови відмови під чесним словом від будь-якої участі в подальшій боротьбі проти Радянської Росії».
Врангель у відповідь закрив всі радіостанції. Володимир Ленін був в люті від щедрості Фрунзе. 12 листопада він телеграфував:
Якщо ж противник не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше повторювати їх і потрібно розправитися нещадноВолодимир Ленін
«Щойно дізнався про вашу пропозицію Врангелю здатися. Вкрай здивований непомірною поступливістю умов. Якщо противник прийме їх, то потрібно реально забезпечити взяття флоту і не випускання жодного судна; якщо ж противник не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше повторювати їх і потрібно розправитися нещадно». Так було закладено підставу другого червоного терору в Криму.
Почувши окрик з Кремля, Фрунзе розпорядився відновити наступ, і вже 13 листопада червоні зайняли Сімферополь. Але ніде їм не вдалося наздогнати противника – усюди евакуація пройшла успішно. Лише біля станції Курман (Червоногвардійське) 12 листопада встала заслоном і загинула стара гвардія – біла. Врангель особисто відвідав Ялту, Феодосію, Керч, щоб простежити за навантаженням. У Севастополі 14 листопада він виголосив прощальну промову: «Ми йдемо на чужину, йдемо не як жебраки з простягнутою рукою, а з високо піднятою головою, з усвідомленням виконаного до кінця обов’язку».
15 листопада червоні зайняли Севастополь і Феодосію, 16 – Керч, 17 – Ялту. Увечері 16 листопада останній пароплав з білими відплив з Керчі.
Всього в Кримській евакуації, яка отримала в публіцистиці назву «Русского исхода», брали участь 126-128 кораблів – від лінкора «Генерал Алексєєв» до катерів. Вони вивезли до 146 тисяч осіб, не рахуючи членів екіпажів. Трохи менше половини всіх евакуйованих сіли на кораблі в Севастополі, по чверті – в Керчі і Феодосії, десята частина – в Ялті. Врятувалися приблизно 15 тисяч козаків, 20 тисяч бойових офіцерів і солдатів, 30 тисяч поранених, тиловиків і чиновників, 10 тисяч юнкерів, 30 тисяч членів сімей офіцерів і чиновників і 30 тисяч цивільних. По дорозі затонув лише один міноносець «Живий» з 250 людьми на борту. Приблизно 20 тисяч білих були взяті в полон в ході боїв, і ще стільки ж залишилося в Криму, не побажавши виїхати.
Але всупереч розповідям радянської пропаганди, з відходом білих громадянська війна в Криму не закінчилася. Червоні знову пішли в атаку – на цей раз на своїх власних недавніх союзників.
23 листопада Каретник, який розквартирував свій загін біля Євпаторії, отримав наказ Фрунзе покінчити з партизанщиною, реорганізуватися в «нормальні військові з'єднання» і слідувати на Кавказ. Бійці на мітингу відмовилися підкоритися наказу без узгодження із Махном. Каретник і низка інших командирів 25 листопада виїхали до Сімферополя, щоб обговорити становище, але не знайшли там жодної відповідальної особи. Каретник відправився у Гуляйполе, інші – назад. На зворотному шляху в ніч 26 листопада вагон із 40 махновцями був оточений чекістами. Здаватися повстанці відмовилися і у більшості загинули в перестрілці.
У той же момент пройшли арешти анархістів по всій Україні (в одному лише Харкові – 500 осіб), а по всій Північній Таврії червоні атакували махновців.
Добу потому, в ніч на 27 листопада, кримський загін, яким тепер командував Олексій Марченко, був оточений радянськими частинами. Кинувши обози в Євпаторії, махновці пішли на прорив. Але червоні, які трапилися їм на дорозі, просто здалися. Два дні Марченко відводив загін з Криму, відриваючись від більшовиків, поки в ніч на 29 листопада не пройшов Перекоп без бою, видавши свою частину за радянську. Але ввечері 1 грудня у Мелітополя махновці були наздогнані червоною кавалерією. Половина загинула, половина потрапила в полон і лише 250 повстанців 7 грудня повернулися до Махна.
Каретник був затриманий в Джанкої і разом зі 120 полоненими махновцями привезений в Мелітополь. Там 28 листопада йому та іншим командирам урочисто подякували за боротьбу проти білих, а потім за боротьбу із радянською владою розстріляли.
На самому ж півострові, незважаючи на обіцянку амністії, знову розвернувся червоний терор. Каральні повноваження мали ревкоми, ревтрибунали, особливі відділи армій і відомств, а також КримЧК. Вже 17 листопада почалася реєстрація всіх «іноземців» і врангелівських солдатів, після чого почалися і перші розстріли.
Другий червоний терор 1920-1921 років набагато перевершив за кількістю жертв перший – 1917-1918 років. Точне число загиблих є предметом палких суперечок, називаються числа від декількох тисяч до 120-150 тисяч чоловік. Офіційні дані наведені у підписаній у квітні 1921 року заступником начальника управління особливих відділів Південного і Південно-Західного фронтів Єфимом Євдокимовим «Характеристиці діяльності особливого відділу на Україні за період з березня 1920 року по березень 1921 року (Експедиція в Криму)».
За відгуками самих кримських працівників, число розстріляних врангелівських офіцерів сягає у всьому Криму від 20 до 25 тисячМірсаїд Султан-Галієв
З цієї характеристики випливає, що всього було розстріляно не менше 12 тисяч осіб. Однак мова йде лише про тих, щодо кого були заведені слідчі справи. У цю цифру не входять ті, хто не потрапив в офіційну статистику або чиї справи не збереглися, загиблі в ході стихійного партизанського терору (а їх лише врахованих – 3 тисячі), а також померлі від холоду і хвороб ув'язнені в'язниць і концтаборів. Однак і припущення про 50-150 тисяч жертв нічим не підкріплені. Найбільш адекватною видається оцінка спеціального посланника Народного комісаріату у справах національностей Мірсаїда Султан-Галієва, відправленого до Криму вивчати обстановку. У своїй доповіді на ім'я наркома Йосипа Сталіна від 18 квітня 1921 року він писав:
«Першою і дуже великою помилкою в цьому відношенні стало занадто широке застосування в Криму червоного терору. За відгуками самих кримських працівників, число розстріляних врангелівських офіцерів сягає у всьому Криму від 20 до 25 тисяч. Вказують, що в одному лише Сімферополі розстріляно до 12 000. Народний поголос звеличує цю цифру для всього Криму до 70 000».
Цю цифру зі звіту одного обізнаного чиновника іншому обізнаному і вельми впливовому чиновнику слід визнати максимально близькою до істини. У підсумку в Крим була відправлена повноважна державна комісія, і з червня масові вбивства припинилися, хоча окремі розправи тривали до кінця осені 1921 року.
Далі буде.
