Доступність посилання

ТОП новини

100 років без примирення: Крим і революція. Врангель і Україна


Плакат «Хай живе революція!», весна 1917 року

Формально від гасла про єдину і неподільну Росію ніхто в Криму не відмовлявся. Але життя внесло свої корективи – і замість війни з Україною довелося із нею домовлятися. Особливого результату це не дало, але сам факт показовий.​

(Продовження, попередня частина тут)

Воювати з радянською Росією Петро Врангель не хотів – це було очевидно програшною справою. Його стратегія, викладена газеті «Крымский вестник» 24 квітня 1920 року, полягала в наступному: «я бачу до відтворення Росії абсолютно новий шлях. Нехай серед розкладеного хворого тіла вільно оживають окремі клітинки, і обов’язок вправного лікаря має бути в об'єднанні їх, не руйнуючи кожної окремо... не тріумфальним маршем з Криму до Москви можна звільнити Росію, а створенням хоча б на клаптику російської землі такого порядку і таких умов життя, які потягнули б до себе всі помисли і сили стогнучого під червоним ярмом народу».

Однак для більшовиків таке розмежування було неприйнятним. Кремль без проблем визнав незалежність національних республік на околицях, але погодитися на збереження альтернативного загальноросійського уряду, нехай навіть на крихітному півострові, не міг. На пропозицію Британії 17 квітня виступити посередницею в переговорах Володимир Ленін погодився лише на загальну амністію білих при занятті Криму, але до переговорів справа не дійшла. Лондон вирішив умити руки. З іншого боку Франція, залишившись єдиною покровителькою Врангеля, вимагала від нього відновлення військових дій, щоб допомогти Польщі. Війна стала неминучою.​

Врангелю були потрібні союзники, і в цій справі він керувався принципом: «хоч з чортом, аби проти більшовиків»

А раз так – Врангелю були потрібні союзники, і в цій справі він керувався принципом: «хоч з чортом, аби проти більшовиків». На відміну від Антона Денікіна, який ворогував з усіма, новий правитель твердо стояв на позиції «тактичного федералізму». Він однозначно визнавав незалежність Польщі і Фінляндії тут і зараз, допускав відділення країн Балтії, встановив зв'язок з фактично суверенною Грузією – тобто позбавив червоних їхнього головного інтернаціонального козиря. Після перемоги Врангель збирався утвердити в Росії федерацію.

І саме тому питання взаємин із УНР вийшло на передній план. Денікін у війні з українською армією і повстанцями втратив шанс на перемогу в поході на Москву і, по суті, штовхнув Симона Петлюру в обійми Польщі. Врангелю належало виправити становище, і він зав'язав зносини і з Петлюрою, і з його політичними опонентами, і навіть спробував домовитися із Нестором Махно. Останнє не вдалося «батька» страчував парламентерів. Ну і, нарешті, слід мати на увазі, що більше половини врангелівської армії становили уродженці України – і серед них чимала кількість симпатизували Петлюрі. Є відомості про існування в Криму підпільного українського штабу, який координував діяльність національних організацій, – спочатку з Феодосії, потім з Севастополя.

21 травня (3 червня) 1920 року, скориставшись тим, що радянські війська втягнулися в битву за Київ з польсько-українською армією, Врангель оголосив наступ на північ. Завданням-мінімум було оволодіння хлібом Північної Таврії і ресурсами Донбасу. Червоні були наголову розгромлені.

Врангель 13(26) червня видав наказ, в якому вимагав від своїх командирів «рахуватися з повстанськими загонами Махна»

Пам'ятаючи про проблеми Денікіна з українськими селянами, Врангель 13(26) червня видав наказ, в якому вимагав від своїх командирів «рахуватися з повстанськими загонами Махна» і в разі зустрічі з антибільшовицькими загонами не застосовувати зброї. Більш того, правитель передав отаманам Лівобережжя 15 кулеметів, 400 гвинтівок і мільйон патронів до них. Ну і найголовніше – виконувався закон про землю, тож поміщицькі маєтки не поверталися господарям. Сам же Махно, ще 9 січня оголошений червоними поза законом, пішов далеко на північ. У підсумку в тилу Врангеля не було великих повстань, а лише дрібні хвилювання, пов'язані з мобілізацією.

27 липня (9 серпня) у Севастополі відбулися загальні збори представників українських військових організацій Криму, на яких було вирішено просити правителя призначити генерала генштабу УНР Григорія Янушевського командувачем повстанськими загонами в Україні.

12 (25) серпня було опубліковано відозву Врангеля до українців, в якому «сини України» були названі «братами». Правитель не став звинувачувати українців у «зраді» і «розкольництві», а відзначав спільність завдань обох рухів: боротьбу «за щастя, свободу і велич Батьківщини» проти ворогів. Врангель визнав право українського уряду боротися за «рідну Україну» і не протиставляв її «Єдиній Росії». Термін «Малоросія» був вилучений з ужитку.

Референт Врангеля з українських справ генерал Василь Кірей, колишній сподвижник Петлюри, накидав план умов угоди білого уряду з Україною. За українцями визнавалося право на вибори своєї влади зі свого середовища і власні військові формування.

На виконання угоди Врангель 20 вересня (3 жовтня) видав наказ, який забороняв пропаганду національної ворожнечі

12 (25) серпня до Криму прибула офіційна делегація Головного командування української армії на чолі з полковником Іваном Литвиненком. Він писав: «сі, без винятку, шкодують про війну з Україною у 1919 році та звинувачують у ній генерала Денікіна і його політику». Однак Врангель був на фронті, тож зустріч відбулася лише два тижні потому – 29 серпня (11 вересня). Як повідомляв «Крымский вестник», домовилися «бити спільного ворога» і приборкувати «шовіністів тієї й іншої сторони». На виконання угоди Врангель 20 вересня (3 жовтня) видав наказ, який забороняв пропаганду національної ворожнечі.

Однак правитель не побажав складати всі яйця в один кошик і 8 (21) вересня прийняв делегацію Українського національного комітету (УНК) – розташованого в Парижі об'єднання федералістів, яким було не по дорозі із «самостійниками» Петлюри. На зустрічі Врангель заявив, що уряд Півдня Росії «готовий підтримувати розвиток всіх демократичних національних утворень на тих же принципах, які покладені в основу угоди, укладеної з козацтвом, і рішуче відмовляється від спілкування з хай би там якою течією, яка носить сепаратистський характер».

Тим часом 30 вересня (за новим стилем) Рада Народних Міністрів УНР ухвалила рішення «визнати можливість підписати військову конвенцію з генералом Врангелем з політичними гарантіями, а саме: за умови визнання урядом Врангеля незалежності Української Народної Республіки та її нинішнього уряду».

12 (25) жовтня радником у справах України при Врангелі був призначений кримський українець Іван Леонтович, а для організації повстань в тилу більшовиків був створений секретаріат у справах України.

Потім 20 жовтня (за новим стилем) у Бухаресті, нарешті, почалися переговори між представниками кримського і українського урядів, на яких петлюрівці запропонували укласти військову конвенцію і політичну угоду. Врангелівці відповіли, що на це не уповноважені, так що переговори зайшли в глухий кут.

26 жовтня (8 листопада) Врангель легалізував на підконтрольній собі території українську мову

Щоправда, геть безглуздими ці контакти не були – вони, принаймні, полегшували становище українців у Криму. 26 жовтня (8 листопада) Врангель легалізував на підконтрольній собі території українську мову: «визнаючи, що українська мова є, нарівні з російською, повноправною мовою України, наказую: всім навчальним закладам, як урядовим, так і приватним, в яких викладання ведеться українською мовою, присвоїти всі права, встановлені існуючими законоположеннями для навчальних закладів тієї й іншої категорії з загальнодержавною мовою викладання». З метою популяризації української мови та культури виникають товариства «Кримська освіта» та «Українська хата».

Центром українського життя у той період став Севастополь, в якому діяли представники всіх напрямків, крім, зрозуміло, комуністів. Цікаво, що якщо у 1918 році більшість українських організацій Криму стояли на республіканських антигетьманських позиціях, то у 1920-му «хлібороби»-гетьманці стали домінуючою партією. Восени українські організації міста об'єдналися в Національно-демократичний блок (НДБ). 2-3 (15-16) жовтня в гімназії імені Шевченка пройшов перший (і останній) з'їзд блоку, на який прибули представники інших українських товариств: громад Сімферополя, Феодосії та Поті, Катеринославського земляцтва, «Дніпросоюзу» і навіть «Української народної армії».

На з'їзді були визначені завдання блоку – «Об'єднання української громадськості: 1) за незалежну українську державність, яка федеративно входить до складу єдиної Росії; 2) за об'єднання всього слов'янства і 3) за підготовку наступу Російської армії на Україну». Було ухвалено рішення звернутися із відповідними пропозиціями до Врангеля, а от ідея злиття НДБ із УНК підтримки не знайшла.

З'їзд обрав президію з 6 осіб (один з них – В'ячеслав Лащенко, той самий, який очолював Чорноморську громаду у 1917 році, на самому початку революції), прийняту 11(24) жовтня Врангелем. Правителю був переданий меморандум такого змісту: «1) проголошення України абсолютно самостійною у внутрішньому житті, але у федеративному зв'язку з Росією. Остаточне затвердження Конституції України відбудеться на Українських Установчих зборах, а Конституції Росії – на Установчих зборах усіх народів Росії; 2) справи, що стосуються внутрішнього цивільного та військового управління України, відаються спеціальними українськими установами, підпорядкованими безпосередньо ген. Врангелю, в порядку Головного військового командування і Верховного управління; 3) можливе якнайшвидше формування на особливих підставах української національної армії під верховним водійством».

Однак ситуація у той момент складалася настільки несприятливо, що вирішувати «українське питання» правителю було ніколи. Вдалося лише сформувати кілька підрозділів з українців у Польщі, що увійшли у розташовану там 3-ю армію.

Залишившись з більшовиками один на один, Україна і Крим зробили останню спробу зближення

Але ще 12 жовтня (за новим стилем) між Польщею і радянською Росією було підписано перемир'я. Варшава вийшла з війни переможницею і більше не потребувала підтримки українців чи білих. Залишившись з більшовиками один на один, Україна і Крим зробили останню спробу зближення. Представник Врангеля у Польщі генерал Петро Махров 26 жовтня зробив сенсаційну заяву – російський уряд визнає незалежність УНР і керівництво Петлюри аж до скликання Українських Установчих зборів. У свою чергу, уряд УНР відправив на переговори з Врангелем ще одну делегацію на чолі з міністром Станіславом Стемповським. Але рішення це було ухвалене 27 листопада – через цілих 10 днів після того, як останнє кримське місто було зайняте Червоною армією.

Таким чином, Врангель зробив не просто крок, а величезний стрибок вперед в «українському питанні» порівняно із Денікіним. Але навіть його часткового визнання незалежності УНР було вже недостатньо. Ідея біло-українського союзу, здатного повалити більшовиків у 1919 році, за рік безнадійно застаріла.

Далі буде.

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.
XS
SM
MD
LG