Крим, завдяки унікальному поєднанню мужності білих та помилок червоних, вдалося відстояти від більшовицької навали на початку 1920 року. Але продовжувати боротьбу далі без корінних змін всередині самого Білого руху було неможливо. І Крим став плацдармом для здійснення ще одного соціального експерименту – на жаль, безнадійно запізнілого.
(Продовження, попередня частина тут)
У Криму накопичилася величезна кількість розрізнених тилових військ, частини управлінь, величезна кількість біженцівПетро Врангель
Крим, відчайдушно утримуваний Яковом Слащовим з січня по березень 1920 року, являв собою сумне видовище. Він «...був затоплений зграями голодних людей, які жили на кошти населення і грабували його. Обліку не було ніякого, паніка була повна. Кожен мріяв тільки про те, щоб побільше награбувати і сісти на судно або розчинитися серед незнайомого населення», – писав пізніше Слащов. «У Криму накопичилася величезна кількість розрізнених тилових військ, частини управлінь, величезна кількість біженців. Залякані, розгублені, які втратили зв'язок зі своїми частинами і управліннями і не знають, кого слухатися, вони вносили собою хаотичний безлад», – вторив йому Петро Врангель, 8(21) лютого звільнений з армії за критику Антона Денікіна.
На півострові – голод, посівні площі скоротилися наполовину, реквізиції вкрай розорили селянство, навіть багатих німецьких колоністів. Десятки тисяч людей втекли до Болгарії та Туреччини. У спробі переломити ситуацію Слащов закрив винні лавки і гральні клуби, ввів військово-польові суди за злодійство, а тилова влада – обов'язкову трудову повинність.
У цих умовах в ніч на 22 січня (4 лютого) капітан Микола Орлов, командир створеного ним добровольчого полку у 1500 чоловік, підняв бунт і без бою зайняв Сімферополь під гаслом про зраду старого генералітету. Він заарештував таврійського губернатора і безліч військових чинів. Його підтримували місцеві жителі і молоді офіцери в інших містах. Однак Слащов, на заступництво якого розраховував Орлов, виступив проти нього. Не чекаючи бою, 23 січня Орлов з двома сотнями людей пішов з Сімферополя на південь.
Кілька днів він стояв у селах на шляху до Алушти, а 6(19) лютого так само без бою зайняв Ялту. Через два дні сам Денікін дарував Орлову амністію за умови відправки на фронт. 10 лютого бунтівний капітан капітулював і залишив Ялту. Наступного дня він явився до Сімферополя, звідки 20 лютого після параду вирушив до Перекопу. Але вже 3(13) березня Орлов зі своїм загоном кинув позиції й самовільно відступив до кримської столиці. Цього разу Слащов послав за ним погоню і розгромив. Залишки «орловців» ненадовго зайняли Бахчисарай, але потім пішли в гори, протримавшись там до приходу більшовиків. Забігаючи вперед, слід сказати, що скінчилося все для Орлова сумно. 26 листопада 1920 року капітан був засуджений чекісткою «трійкою» і розстріляний.
Бездарність Денікіна в якості головнокомандувача після катастрофічного відступу стала очевидною навіть найвідданішим прихильникам. 18(31) березня генерал Олександр Кутєпов публічно заявив, що «після невдач, які відбулися в Новоросійську і до нього, добровольчий корпус вже більше не довіряє генералу Денікіну так, як вірив досі». 22 березня (4 квітня) в Севастополі на першій подібного роду нараді новим головнокомандувачем був обраний Врангель. Денікін передав йому посаду і поїхав до Англії.
Врангель був першим і єдиним білим вождем, який мав програму реформ ще до перемоги і взявся втілювати її в життя. Спочатку був наведений порядок у військах – 28 квітня (11 травня) утворена Російська армія, вже не добровольча, а на основі масової мобілізації. За рахунок Франції армія була відносно непогано озброєна і екіпірована. Посилилася робота контррозвідки, завдяки чому вщух тил, але з іншого боку, вперше за громадянську війну мали місце публічні повішення. Втім, для більшості активних незадоволених була придумана особлива кара – висилка до радянської Росії. Противники Врангеля з числа офіцерів також видворяються за кордон. Припинилися погроми і грабежі.
Для більшості активних незадоволених була придумана особлива кара – висилка до радянської Росії
Спробував новий головнокомандувач розв’язати і кримськотатарське питання. 3(16) травня в Сімферополі пройшов мусульманський з'їзд, на якому Врангель висловився з найважливішої проблеми так: «хто бажає автономію, той має йти на фронт воювати з більшовиками, нечистими, спочатку перемога над ворогом, а потім автономія». Доти – тільки самоврядування в релігійно-просвітницькій області. Робота в комісіях тривала кілька днів, поки 9(22) травня не були обрані шість делегатів, яким пізніше належало в Севастополі обговорити справи кримських татар в уряді. У порівнянні з «денікінщиною» це був крок вперед, але на відродження Курултаю і Директорії не доводилося навіть сподіватися. До початку жовтня законопроєкт про кримськотатарську автономію був підготовлений. Він передбачав виборність муфтія і передачу йому вакуфів, а також створення національно-культурних товариств. По суті, національному руху кримських татар пропонувалося повернутися у стан березня 1917 року. Втім, проєкт законом так і не став.
Все це призвело до того, що Міллі-Фірка, яка перебувала в підпіллі, почала пряму співпрацю з більшовиками, а восени з кримськотатарських комуністів навіть був набраний загін у червону партизанську армію в горах.
Найважливішою сферою реформ Врангеля була економічна, зокрема правитель спробував вирішити земельне питання, яке спровокувало революцію. 25 травня (7 червня) був опублікований наказ «Про землю», за яким всі казенні й велика частина поміщицьких земель передавалася селянам за 1/5 врожаю з десятини протягом 25 років. Цей прогресивний закон міг би врятувати Росію у 1917 році, але у 1920-му виявився нездійсненним. Заможні селяни виплачували всю суму відразу і ставали повноправними власниками землі, але бідняки, які звикли до частої зміни влади, вичікували. Поміщики ж і зовсім саботували дію закону.
Були відновлені ліквідовані за Денікіна волосні земства, але тепер більшість у них становили селяни, а не інтелігенція. Рішення земств підлягали затвердженню губернської влади. До осені Таврійська губернія була розділена на 140 волостей, у 90 з яких були обрані волосні ради. Однак у виборах могли брати участь лише домо- і землевласники.
Економіка Криму дісталася Врангелю у жалюгідному стані. З 1919 року промислове виробництво впало на 75-85% (на плаву залишилися всього 32 підприємства на весь півострів, у т.ч. відкритий заново завод Анатра). Не сподіваючись обкладати збідніле населення прямими податками, уряд підвищував непрямі – акцизи на спиртні напої, тютюн, цукор, сіль, чай і каву досягали третини вартості товару. Але якщо «нормальний» бюджет цивільних інститутів Криму був бездефіцитним, то у «надзвичайному» бюджеті, з якого фінансувалися армія, флот і залізниці, закуповувалося пальне і продовольство, а також утримувалися біженці, «діра» склала 250 млрд рублів.
Латали нестачу традиційно – друкарським верстатом. Природно, скакнула інфляція. До осені банкноти у 500 рублів стали розмінним дріб’язком, виходили купюри у 25 і навіть 50 тисяч рублів. Селяни приймали нові гроші неохоче, утримання виплачувалося нерегулярно, тож в Північній Таврії доводилося вдаватися до реквізицій.
Прикметою революційного часу залишалося зростання цін. Фунт пшеничного хліба в квітні коштував 35 рублів, в жовтні – вже 500, фунт м'яса: 350–1800, картоплі: 5000–30 000, сала: 3750–7000, масла: 1550–8000, мило: 600–5500, цукор: 1000–9000, десяток яєць: 575–10 000, пуд дров: 200–3945 рублів. Тобто зростання становило від 5 до 12-14 разів, а окремих продуктів – до 20-25 разів!
При цьому вища ставка кваліфікованого робітника зросла з 60-75 тисяч до 400 тисяч. Максимальна зарплата штаб-офіцера досягала 132 000 рублів, генерала – 240 000. Прожитковий мінімум для сім'ї з трьох осіб становив у квітні 61 072 рубля, в жовтні – 534 725 рублів. Незважаючи на покарання каторгою, процвітали спекуляція і хабарництво, але винна була в цьому сама влада. Зарплата службовців була у 3-7 разів меншою від зарплати робітників і покривала максимум 25% витрат на сім'ю. Звідси – привласнення казенних коштів. У вересні оклади подвоїли, але це допомогло мало.
Паралельно знецінювалися гроші на зовнішньому ринку. У травні-жовтні іноземна валюта подорожчала у 10-12 разів. Всього в Криму було надруковано купюр на 177 млрд рублів! Однак в цілому рівень життя на півострові був вищим, ніж в середньому по радянській Росії. Голод не висів мечем над кримчанами.
Вивіз хліба здійснювався у кооперації держави і приватних фірм, було укладено контрактів на 10 млн пудів, але вивезено у березні-серпні лише півтора млн пудів пшениці і ще півтора – ячменю і вівса (ще 2 млн зернових – у вересні). В обмін на зерно, 1 млн пудів солі і 120 тис. пудів тютюну були ввезені майже 4 млн пудів вугілля, 400 тис. пудів паливно-мастильних матеріалів, 50 тис. пудів мануфактури.
Проте, життя в Криму не завмерло. Продовжували діяти Таврійський університет, Таврійська вчена архівна комісія, безліч музеїв. У Керчі відкрився приватний «Боспорський університет», в Севастополі – Юридичний інститут. У містах півострова існували «народні університети» – вільні вищі курси для всіх охочих. За рік «Російське книговидавництво в Криму» випустило книг загальним накладом 200 тисяч примірників. Виходили майже 150 газет. Працювали не лише театри, а й художні виставки та літературні клуби, на півострові навіть знімали кіно.
Але перетворенням Врангеля ще належало пройти випробування на міцність війною з радянською Росією.
Далі буде.
