Доступність посилання

ТОП новини

100 років без примирення: Крим і революція. Денікінщина


Плакат «Хай живе революція!», весна 1917 року
Плакат «Хай живе революція!», весна 1917 року

Туга за «Росією, яку ми втратили» і «хрускотом французької булки» сьогодні сильна. Але всім при цьому хочеться думати, що вони опиняться поруч із юнкерами, а не з лакеями. Тому що Російська імперія – геть не рай на землі, і життя у ній для непривілейованих шарів була зовсім не солодкою. А якби хтось із кримчан про це забув за перші роки революції, то денікінська влада на півострові швидко все їм нагадала.​

(Продовження, попередня частина тут)

Період білогвардійського панування над Кримом із середини літа 1919-го до кінця осені 1920 року явним чином розділяється на два етапи, пов'язаних з ім'ям головнокомандувача армією. Сьогодні мова піде про час правління Антона Денікіна.

Радянський термін «денікінщина» досить вдало відображав суть цього етапу. Компетентний воєначальник і хоробра людина, Денікін немов навмисне втілював у собі найгірші політичні риси царського режиму – нерозуміння свого народу і презирство, доведене до ненависті, до революційних рухів інших народів. Тепер Криму належало знову розкуштувати призабутий смак «старої Росії»

25 червня 1919 року була відновлена Таврійська губернія в колишніх кордонах – із Північною Таврією. Були скасовані не тільки акти недавнього більшовицького уряду, а й установлення крайових урядів. Повернуто старий стиль. Відновлено Сенат. Був призначений Таврійський губернатор – Микита Татищев – але він виявився безсилим перед лицем «головноначального» в губернії, а потім і Новоросійської області генерала Миколи Шиллінга.

29 червня були розпущені міські думи і земства, виборчий віковий ценз підвищився до 25 років, був введений дворічний ценз осілості, вибори проходили у два етапи. Голосування відбулося на початку вересня і було масово проігноровано жителями. У Балаклаві на дільниці прийшли 35% виборців, в Ялті – 30%, в Євпаторії – 14%, а в Сімферополі – лише 10%. Соціалісти змогли зберегти за собою лише Севастополь, у більшості інших міст перемогу здобули кадети і центристи. Вперше великої поразки зазнали національні об'єднання.

Вводився паспортний режим і облік населення, вільний в'їзд до Севастополя у грудні був заборонений. З серпня навіть засідання громадських організацій могли проходити лише після отримання попереднього дозволу влади. Тоді ж була заборонена публічна критика режиму. У жовтні офіційно вводилася військова і цивільна цензура. Профспілки зайняли обережну позицію культурного просвітництва.

Саме за Денікіна Крим по-справжньому дізнався, що таке білий терор. Навіть такий відчайдушний антикомуніст, як Володимир Оболенський, був змушений визнати: «не можна, однак, не усвідомлювати, що влітку 1919 року, коли в Криму білий терор змінив собою червоний, перший виявився більш жорстоким і розгнузданим. Це була просто випадковість, але випадковість, яка дала сприятливий ґрунт для більшовицької агітації в Криму».

На період «денікінщини» припадає і фактичне завершення Кримськотатарської революції. 9 серпня (за старим стилем) 1919 року Шиллінг видав наказ про розпуск Директорії та відновлення Таврійського магометанського духовного правління. 12 серпня наказ був вручений голові Сеїтджелілю Хаттатову, він того ж дня відповів меморандумом про «принизливість» такого рішення для всього народу.

У всіх кінцях Криму спалахнули численні протести, проігноровані білими. Головою духовного правління і тимчасовим муфтієм був призначений Селямет-мурза Кипчакский. Вакуфи були віддані у відання особливої комісії, після чого повітові кримськотатарські чиновники стали масово залишати свої пости. Вертикаль, збудована Номаном Челебіджіханом і Джафером Сейдаметом навесні 1917 року, розвалилася.

15 серпня губернатор Татищев випустив відозву про створення під його головуванням комісії для розробки нового документа про управління справами кримських татар. У комісію до 10 вересня мали пройти вибори серед чоловіків старше 25 років, але вони не відбулися.

23 серпня будівля Директорії була зайнята військами, пройшли обшуки і арешти. Під вартою незабаром опинилася вся кримськотатарська верхівка: Хаттатов, Амет Озенбашли, Халіл Чапчакчі, Аблякім Хільмі. Звинувачували їх одночасно у бажанні відродити Кримське ханство, союзі з Туреччиною і співпраці з більшовиками.

Газета «Міллєт» була спочатку закрита, а після відновлення випуску перетворилася на орган традиціоналістів. Легальні можливості для кримськотатарського національного руху були вичерпані, тож Міллі Фірка перейшла у підпілля, а в народному середовищі посилилися симпатії до більшовиків.

В економіці білі діяли з тією ж грацією. Скасування актів крайового уряду призвело до зниження надходжень від непрямих податків у 20-30 разів. У червні орендна плата для селян підвищується до третини врожаю і половини скошеного сіна. Маєтки масово повертають колишнім господарям. Непокірних порють шомполами і навіть розстрілюють. Зростає селянське невдоволення, і зростають ціни – так, яйця з липня до вересня 1919 року подорожчали вдвічі. У липні за спекуляцію запроваджують військово-польові суди. У серпні оголошується свобода торгівлі, в тому числі вином, і скасовується державна монополія на хліб. Голод Криму не загрожує, але ціни злітають ще вище.

Учитель отримував 450 рублів на місяць, кваліфікований робітник – 1500, за пару чобіт ж правили 5,5 тисяч. Борючись із бідністю, влада дозволила продавати населенню товари з військових лавок. Там ціни були нижчі, але на всіх продукції не вистачало. Більш того, денікінці вивозили на захід продовольство: 160 тисяч пудів ячменю через Євпаторію, 64 тисячі пудів борошна з Керчі. У березні 1920 року були закриті лавки валютних міняйл.

Епідемія тифу у 1919 році продовжилася і на наступний рік, крім того, були зафіксовані і випадки чуми.

Решта більшовиків перейшли у глибоке підпілля – людей мало, провокаторів багато, грошей немає. Цікаво, що підпільний Кримський обком перебував у складі Компартії України, а не Росії. Комуністи вели активну диверсійну роботу на залізницях (успішно) і на кораблях (невдало), практикували індивідуальний терор, нападали на в'язниці, визволяючи ув'язнених, і друкували листівки. У Кримських горах діяли кілька невеликих партизанських загонів, як лівих «червоно-зелених», так і національних «біло-зелених». На березень 1920 року більшовики запланували масове повстання у містах для полегшення взяття півострова Червоною армією.

Однак і біла контррозвідка не дрімала. У серпні в Севастополі була схоплена і в ніч на 3(16) вересня 1919 повішена легендарна анархістка Маруся Никифорова. У січні і березні 1920 року за підготовку збройних виступів були розстріляні кілька десятків комуністів Севастополя і Феодосії.

На період «денікінщини» припали найбільші успіхи білих армій. Протягом серпня 1919 року ними була завойована більша частина України (31 серпня – Київ), у вересні почався наступ у центральній Росії. 13 жовтня був узятий Орел – до Москви залишалося менше 400 кілометрів.

Однак стиль командування Денікіна, в підсумку, і погубив армію. Замість того щоб зосередити всі сили на головному напрямку, він по ходу руху вступав у конфлікти з усіма «небілими». В результаті білогвардійцям довелося воювати і з повстанцями Нестора Махна, і з регулярною армією УНР Симона Петлюри. В обох війнах брав участь і Сімферопольський офіцерський полк. Обом противникам денікінці завдали поразки, але заплатили за це часом. На момент вирішальної битви з червоними під Орлом до чверті всіх білих військ були зайняті в Україні війною і охороною тилів. Денікін встиг заочно посваритися і польським командувачем Юзефом Пілсудським, що дало більшовикам можливість перекинути до Москви війська із західного фронту.


В кінцевому підсумку місячну битву під Орлом білі програли і в середині листопада почали відступ на південь. Основні сили відходили на Кубань і до Одеси, Крим же було прикривати практично нікому. 26 грудня 3-й армійський корпус Якова Слащова, який бився з махновцями, отримав наказ прориватися на південь, організувати оборону Північної Таврії і Криму. 7 січня нового, 1920 року Слащов об'єднав у своїх руках військову і цивільну владу на півострові, ухваливши рішення утримувати його до кінця: «оголошую всім, що поки я командую військами – з Криму не піду і ставлю захист Криму питанням не тільки обов’язку, але й честі».

Під його проводом зосередилися 2,2 тисячі багнетів, 2 тисяч шабель і 32 гармати. Одна лише 46-та стрілецька дивізія червоних налічувала вдвічі більше людей. Не маючи можливості протистояти більшовикам на Перекопі, Слащов вирішив укріпитися південніше, а перешийок віддати без бою, заманивши ворогів у пастку. На світанку 23 січня радянські війська пішли в наступ, до ночі зайняли Армянськ і рушили до Юшуня, але натрапили там на головні сили білих і заночували у полі в 16-градусний мороз. На ранок вони були розгромлені контратакою Слащова. Аналогічні спроби здійснювалися червоними 28 січня, 5 і 24 лютого і 8 березня 1920 року – і всі закінчилися повним розгромом. Слащову вдалося утримати Крим, перетворивши його на плацдарм для евакуації білих з Кубані та України, і подарувати шанс продовжити боротьбу наступному головнокомандувачу – Петру Врангелю.

Далі буде.

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.
XS
SM
MD
LG