Доступність посилання

ТОП новини

Стрімери Майдану: Ми зняли те, що облетіло весь світ


Кореспонденти Радіо Свобода Андрій Дубчак та Дмитро Джулай на Євромайдані, архівне фото, 21 грудня 2013 року
Кореспонденти Радіо Свобода Андрій Дубчак та Дмитро Джулай на Євромайдані, архівне фото, 21 грудня 2013 року

(Цей матеріал вперше був опублікований 21 листопада 2017 року)

До річниці початку Революції гідності (з 21 листопада 2013-го до лютого 2014 року) двоє стрімерів Радіо Свобода Андрій Дубчак та Дмитро Джулай розповіли, як вели прямі відеотрансляції подій у центрі Києва і відзняли кадри, що вже стали всесвітньовідомою хронікою Майдану.

– З якого часу ви почали вести пряму трансляцію подій із центру Києва у листопаді 2013 року?

Я – перший стрімер Майдану
Андрій Дубчак

Андрій Дубчак: Я – один із перших стрімерів Майдану. Чотири роки тому в день, коли розпочинався Євромайдан, я зрозумів що відбувається щось серйозне. До мене звернулася керівник української редакції Мар’яна Драч і запитала, чи потрібно вести стрім. Так все і почалося.

Ми з Дмитром Шурхалом прийшли на Майдан, де було декілька десятків людей й просто почали знімати. З офісу той наш перший стрім із Євромайдану пильнував Влад Яцків.

Людей, які це слухали і дивилися, було дуже багато. Точну цифру не скажу, але мова йде про мільйони людей
Андрій Дубчак

Тоді у нас не було ще усього потрібного обладнання, ми підсвічували собі мобільними телефонами. Проте ми стрімили цілу ніч й цілий день. Цю першу пряму трансляцію «Українська правда» взяла собі на головну сторінку. Й люди, які туди заходили, автоматично починали нас слухати й дивитися. Це тривало кілька перших днів. І людей, які це слухали і дивилися, було дуже багато. Точну цифру не скажу, але йдеться про мільйони людей.

Кореспондент Радіо Свобода Андрій Дубчак під час прямої трансляції з пікетування Генеральної прокуратури України (фото: Ivan Marunych), грудень 2014 рік
Кореспондент Радіо Свобода Андрій Дубчак під час прямої трансляції з пікетування Генеральної прокуратури України (фото: Ivan Marunych), грудень 2014 рік

​Наші зміни залежали від подій. Перший штурм Майдану «Беркутом» із Михайлівської та Інститутської вулиць я стрімив із вечора й до ранку. Взагалі тоді стріми по 8-10 годин були нормою.

Дмитро Джулай: Тоді був такий час, що все відбувалося поза правилами. Ми могли стрімити з самого ранку й до пізньої ночі, а інколи, якщо події буди дуже гарячими, то й цілу ніч. Нас було четверо людей, які стрімили постійно: Михайло Єльчев, Левко Стек і ми з Андрієм. Багато стрімів зробили також Дмитро Шурхало, Євген Солонина, Володимир Корсунський, Микола Закалюжний, Ігор Ісхаков та Дмитро Баркар (двох останніх колег побив «Беркут»).

Прямі трансляції з центру Києва вели ще Тетяна Ярмощук, Анастасія Москвичова, Ірина Штогрін, Жанна Безп’ятчук, Інна Кузнецова.

Спочатку ми працювали як на «звичайних подіях», а коли вже стало зрозуміло, до чого йдеться, редакція шукала засоби, щоб якось нас уберегти від пошкоджень: каски, протигази, бронежилети. Ми усі допомагали один одному – приносили чай, їжу, теплі речі.

Пам’ятаю, коли 18 лютого людей на Майдані оточили з усіх сторін, метро закрили й оголосили про «проведення антитерористичної операції, що почнеться о 18:00, якщо люди не підуть з Майдану». Тоді Михайло Єльчев стояв на вулиці Інститутській поряд із кордоном міліції, а збоку палали намети. Він знімав і не хотів піти й передати зміну. Я побіг до майданівок, які варили їжу, взяв і приніс йому. Михайло їв перед камерою.

Загалом я багато стрімив 22 січня,18 й 19 лютого – зранку до ночі, 20 лютого.

Як журналіст я мав виконати свою місію – зафіксувати й показати ці події людям.
Дмитро Джулай

Фізично важко стрімити мені ніколи не було. Це – екстрим! Ти розумієш, що це – історія, а ти – хронікер, ти знімаєш те, що ніколи не повториться. Як журналіст я мав виконати свою місію – зафіксувати й показати ці події людям.

Найважче було морально – тоді, коли на Майдані відбувалися страшні речі, а сигнал увесь час зникав й не працював стрім. Тоді ми з усіх сил намагалися вирішити технічні проблеми і відновити трансляцію.

– Як ставилися до вас учасники Майдану?

Коли я казав, що з якої я редакції – раділи, Радіо Свобода у них викликало позитивні емоції. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось заважав знімати чи забороняв
Дмитро Джулай

Дмитро Джулай: Нас знали в обличчя, хоч, можливо, і не знали, наприклад, що я з Радіо Свобода. Деякі майданівці навіть думали, що я це для себе роблю – як волонтер. Коли я казав з якої я редакції – раділи, Радіо Свобода у них викликало позитивні емоції. Бо були випадки, коли кореспонденти деяких телеканалів знімали щось, і майданівці їх виганяли, а нас ні.

Відверто кажучи, я не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось заважав знімати чи забороняв. Навіть коли ми знімали, як робились «коктейлі Молотова», ніхто нам нічого не сказав.

Андрій Дубчак: Я завжди розмовляв із людьми. Якщо я приходжу з камерою і нормально запитую, чи можу я знімати, то мені відповідають так само нормально. Пам’ятаю, 19 лютого в мене в руці була камера й цигарка, ще й чай, і мусив ще й комунікувати, бо я стрімив з тієї сторони, де була небезпека.

Я знімав міліцію, і якщо вони просили не показувати їхні обличчя, то я того не робив. Рівновага має бути. Навіть 18 лютого, я змонтував два відео: поранених і вбитих – мітингувальників й поранених силовиків.

– Коли було найважче вести стрім?

Андрій Дубчак: 18 лютого, коли люди помирали в мене на очах. Я стрімив із багатьох локацій: разом із «сотнями» я дійшов до Верховної Ради, переліз через автомобіль – почав стрімити бійку в Маріїнському парку. Далі я стрімив зі строни правоохоронців сутички біля палаючих вантажівок на розі Інститутська і Шовковична. Коли вони вщент згоріли, я виліз й стрімив звідти: у цей час у мене почали кидати камінням. Я переліз на балкон й почав вести стрім звідти, а коли «Беркут» погнав людей у бік Майдану, я спустився й почав це знімати.

На кадрах у мене є люди, які в долю секунди втратили очі, люди з черепно-мозковими травмами: професор КПІ з сином і перші загиблі на виході зі станції метро «Хрещатик»
Андрій Дубчак

Знаєте, на кадрах у мене є люди, які в долю секунди втратили очі, люди з черепно-мозковими травмами: професор КПІ з сином і перші загиблі на виході зі станції метро «Хрещатик» – два тіла літніх людей. Тоді у мене був шок. І знаєте, не так від цих тіл, як від дівчини, яка ніяк не могла усвідомити, що вони вже мертві, і все намагалася викликати швидку допомогу.

– Ви розуміли, що вам загрожує небезпека?

Андрій Дубчак: Так. Це часом рятувало. Наприклад, кидають камінням, відчуваю, що зараз буде щось серйозне – відходжу з камерою далі. Було таке, що й тікав.

Дмитро Джулай: Ми намагалися не перебувати на перетині бійок, але відзняти все так, як воно було. Мені особисто пощастило, я не отримав ушкоджень. А от моїх колег – Ігоря Ісхакова і Дмитра Баркара побили «беркутівці».

Дмитро Баркар
Дмитро Баркар
Ігор Ісхаков
Ігор Ісхаков

Не сподобалося, що ті занадто близько підійшли з камерою на вулиці Грушевського. Тож спочатку «спустили з горба», а потім протримали півдня на морозі у холодному автозаку, а тоді ще півдня – у районному відділі міліції.

У мене єдине що було, то це 19 січня постраждала камера, коли розпочалися протести на вулиці Грушевського. Я тоді вів стрім вночі – й для однієї з камер він став останнім. Ще пригадую, 18 лютого тікав з майданівцями й мене зловили «беркутівці». Я почав кричати, що я – «преса», і коли уточнив, що з Радіо Свобода, вони мене відпустили.

– Які відзняті події вас вразили найбільше?

Андрій Дубчак: 18 лютого в Будинку профспілок у мене на очах помер молодий хлопець…

Дмитро Джулай: Їх було дуже багато. Але я пам’ятаю, як 18 лютого мітингувальники стояли вздовж вулиці Інститутської, а проходи до Кабміну та Верховної Ради були перекриті вантажівками, позаду яких стояла міліція.

Ішли такі собі «позиційні бої»: каміння й гранати кидали, стріляли. Я на розі вулиці Шовковичної та Інститутської забрався на балкончик, із якого відкривався вид на усе перехрестя. Раптом, із боку вулиці Шовковичної почав рухатися загін бійців внутрішніх військ – простих хлопців 18-20 років, які, можливо, вперше тримали той щит у руках. Майданівці наполегливо хотіли їх витіснити й почали кидати бруківку, один із цих хлопців впав на землю.

Мітингувальники зняли з нього шолом й забрали кийок, але він вирвався і побіг. Хтось кинув у хлопця камінь і влучив прямо у потилицю, хлопець упав. Я транслюю й думаю: «Жах, я зняв, як убивають людину». Хлопця відтягли. Пізніше я перевірив інформацію – жодного загиблого від тупого удару не було, лише від вогнепальної зброї. Цей, відзнятий мною момент, є у фільмі «Бранці» на YouTube – 400 тисяч переглядів.

Я просто застиг, я все бачив, але мене охопив такий страх, бо я нічого не міг вдіяти
Дмитро Джулай

Того самого дня була подія, яка мене ще більше вразила, але відзняти її я не зміг. Коли людей почали витісняти і почалася паніка, якийсь дідусь років 75 не встиг вийти з того натовпу. Його наздогнало троє «беркутівців». В одного з них була бейсбольна бита, і втрьох вони почали його дуже сильно бити. Я просто застиг, я все бачив, але мене охопив такий страх, бо я нічого не міг вдіяти.

– Які, на ваш погляд, найважливіші події потрапили у ваш стрім?

Один медик понакривав тіла білими простирадлами – й почав звучати гімн. Атмосфера була особливо болючою. Я навіть не витягнув камери, бо вважав цей момент занадто інтимним
Дмитро Джулай

Дмитро Джулай: Наприклад, я зняв відео 22 січня, яке часто використовують у різних документальних фільмах про Майдан, зокрема і тих, які показують у світі. Я намагався бути постійно в центрі подій, але, знаєте, часто під час їхньої кульмінації не стрімив. Так, я пішов у готель «Україна», де на першому поверсі складали тіла загиблих. Пам’ятаю, як один медик понакривав їхні тіла білими простирадлами – й почав звучати гімн. Так, його співали кожну годину на Майдані, але у цей момент атмосфера була особливо болючою. Я навіть не витягнув камери, бо вважав цей момент занадто інтимним.

Також того самого 22 січня, коли заарештували декілька десятків людей і серед них був «медик» (не знаю, чи точно, факт у тому, що він був одягнений у футболку з червоним хрестом), то я зняв момент, коли цього хлопця у білій футболці волік один із «беркутівців». Пізніше над цим «медиком» відбувся суд за «спротив правоохоронним органам». І я передав Олегу Мусію це відео, і хлопця невдовзі випустили.

Під час «Маршу Мільйонів» виліз на головну ялинку країни і зняв відео на камеру GoPro, що розлетілося по всьому світу й побачило мільйони очей
Андрій Дубчак

Андрій Дубчак: Перший стрім із Майдану. Cутичка на вулиці Банковій 1 грудня. Під час «Маршу Мільйонів» виліз на головну ялинку країни і зняв відео на камеру GoPro, що розлетілося по всьому світу й побачило мільйони очей.

18 лютого стрім із загиблими та пораненими під час сутичок на Інститутській.

20 лютого знімав дорогу від готелю «Україна» до Майдану, де були кадри загиблих.

XS
SM
MD
LG