Спеціально для Крим.Реалії
То чи вдалося Калокіру херсонеському зійти на візантійський престол за підтримки Святослава київського? І чим закінчилася для Криму ця історія?
Отже, на рубежі 969-го та 970 року колишні союзники – візантійці та руси – опинилися по різні боки барикад. Прагнучи не допустити перетворення окремих набігів ворога на повноцінну війну, Іоанн Цимісхій відправив до Святослава послів із пропозицією розпочати переговори. Князь зажадав у василевса величезну суму відступних чи передачі йому європейських володінь імперії. Цимісхій відмовив Святославу і почав готуватися до бойових дій. Проте самого імператора більше турбували події у Малій Азії: напади арабів на Антіохію та заколот Варди Фоки.
На початку 970 року Святослав перейшов Балканські гори і взяв штурмом Філіпполь (нині Пловдив), після чого повернув прямо на Константинополь. Йому протистояли два візантійські полководці: Варда Склір і Петро (ймовірно, з двома окремими арміями), – тож і князь розділив свої сили. Одне військо, що складалося переважно з печенігів та угорців із загоном русів, під Аркадіополем (нині Люлебургаз), зазнало поразки. Згідно ж із Повістю временних літ, Святослав дорогою на візантійську столицю переміг греків (саме там ним були промовлені легендарні слова: «мертві сорому не ймуть») і, взявши данину після довгих переговорів, повернувся до Переяславця. Ймовірно, розбитим візантійським військом командував Петро.
Найімовірніше, першою відбулася переможна для Святослава битва, а потім – розгром його другого війська, після чого похід на Константинополь довелося зупинити та розпочати переговори. Хай там що – данина чи поразка союзників – Святослав відступив, що дало Цимісхію можливість краще підготуватися до продовження війни.
Втім, період із літа до осені 970 року складно назвати мирним – руси продовжували спустошувати Македонію. Взимку 970/971 року відбулися чергові переговори послів Святослава з Цимісхієм, які не закінчилися укладанням договору.
А у квітні 971 року візантійські війська під командуванням особисто василевса атакували Преслав, де перебував союзний Русі болгарський цар Борис II, воєвода Свенельд та Калокір. Візантійці виграли бій під стінами, а Калокір вночі втік у Доростол, де були головні сили Святослава. Згідно з Іоанном Скіліцею: «Калокір, призвідник і винуватець усіх лих, який випадково тут був, почувши звук труби, зрозумів, що сам імператор прибув і особисто керуватиме війною. Потай покинув він місто і вислизнув у табір росів». Наступного дня Преслав упав, Борис потрапив у полон, а Свенельд із нечисленними русами відступив на північ.
З кінця квітня до кінця липня 971 року візантійці облягали Доростол, а руси регулярно робили вилазки. Бої не принесли переваги жодній зі сторін, Лев Диякон приписує Святославу такі слова: «Не личить нам повертатися на батьківщину, рятуючись втечею; [ми повинні] або перемогти і залишитися живими, або померти зі славою».
Не личить нам повертатися на батьківщину, рятуючись втечеюКнязь Святослав
Після битви 21 липня Святослав запропонував Цимісхію перемир'я на таких умовах: «Тавроскіфи поступляться ромеям Дорістолом, звільнять полонених, підуть з Місії і повернуться на батьківщину, а ромеї дадуть їм можливість відплисти, не нападуть на них по дорозі з вогненосними кораблями…, забезпечать їх продовольством і вважатимуть своїми друзями тих, які будуть присилатися у справах у Візантію, як було встановлено раніше». Василевс погодився на пропозицію князя, після чого було укладено мирний договір, і відбулася їхня особиста зустріч.
«Государ не ухилився і, покритий визолоченими обладунками, під'їхав верхи до берега Істра, ведучи за собою численний загін озброєних вершників, що сяяли золотом. З'явився і Сфендослав, що приплив річкою на скіфському човні; він сидів на веслах і веслував разом із його наближеними, нічим не відрізняючись від них… Одяг його був білим і відрізнявся від одягу його наближених тільки чистотою. Сидячи в човні на лаві для веслярів, він поговорив трохи з государем про умови миру і поїхав. Так закінчилася війна ромеїв зі скіфами».
У ПВЛ залишився список із укладеного договору, в якому Святослав клявся за себе та своїх бояр підтримувати «мир і справжню любов» з візантійцями «до кінця світу». Князь обіцяв: «І ніколи не буду умишляти на вашу країну, ні збирати людей, і не приведу іншого народу на вашу країну і скільки є під владою грецької, ні на Корсунську країну і скільки є міст їх, ні на країну Болгарську. І якщо інший хто умишлятиме на країну вашу, то буду противником йому і воюватиму з ним». Потім було задекларовано фактичне відновлення попередніх відносин Візантії та Русі – князь, «бояри і вся русь» клялися дотримуватися попередніх договорів: «да хранимъ правая свѣщания». А якщо цей і попередні договори будуть порушені («от тѣхъ самѣхъ и преждереченыхъ не храним»), то «своєю зброєю посічені будемо і помремо». Тут очевидно маються на увазі угоди 911-го і 944 року.
Літописець Переяслава Суздальського, роблячи витяг з договору, обмежився лише двома фразами, на його думку, найважливішими: «Я, Святослав, [князь] руський, підписую мир із царями грецькими і з корсунцями. Як присягався, так і підтверджую».
І ці повідомлення підводять нас до головного питання – а що ж Крим?
Згадки у договорі Візантії та її міст є абсолютно логічними – адже саме з імператором князь укладав мир. Так само виправдано включення в угоду Болгарії. Після захоплення Преяслава та полону Бориса Цимісхій перестав розглядати Болгарію як незалежну державу – відтепер це була частина імперії. Але чим же була викликана окрема згадка «Корсунської країни» у ПВЛ та миру «з корсунцями» у Переяславському літописці?
Відповідь може бути лише одна – у 970-971 роках Крим став ареною бойових дій між Руссю з її союзниками та Візантією. Цей театр війни був не настільки важливий, як болгарський, але все одно вимагав окремого врегулювання. І хоча в нас немає жодного письмового джерела, яке безперечно підтверджувало б цю гіпотезу, у непрямих доказах браку немає.
У 970-971 роках Крим став ареною бойових дій між Руссю з її союзниками та Візантією
По-перше, це сам договір Святослава з Цимісхієм. Нагадаю, що попередній війні Русі та Візантії, що мала місце у 941-944 роках, передував конфлікт воєводи русів Олега та хазарського полководця Песаха на території півострова. Ініціатором дій Олега був візантійський імператор, і візантійський Херсон у результаті постраждав від рук хозар. Саме тому в договорі 944 року з'являється зобов'язання київського князя Ігоря не лише не воювати проти Херсона, а й охороняти Крим від ворогів Візантії. В угоді 911 року нічого такого не було. Отже, раз у договорі 971 року «Корсунська країна» згадана нарівні з Болгарією, то і тут велися бойові дії, і Цимісхій змусив Святослава присягнути, що таке не повториться.
По-друге, результати розкопок у степовому Криму та на Південному узбережі. Зокрема, гине відоме поселення Тау-Кіпчак (у Білогірському районі) на межі передгір'їв та степу, і сліди пожеж фіксуються в Алустоні, Сугдеї, Таматарсі та, можливо, Боспорі. З приводу дати цих подій точаться запеклі суперечки – низка дослідників бачать винуватцем руйнувань Песаха. Однак шари пожежі на Тау-Кіпчаку за керамікою датуються серединою Х століття, у шарі руйнувань в Судаку та Алустоні – спільними монетами Костянтина Багрянородного та Романа II (співправителі з 945 по 959 рік), і навіть Никифора II Фоки (963-969). Отже, ані поселення, ані міста не могли загинути раніше 960-х рр., а скоріш за все – 970 чи 971 року. Найімовірніше, удари по них були завдані союзними силами печенігів та русів – як із суші, так і з моря.
Примітно, що й у самій Тмутаракані зафіксовані численні сліди руйнувань, які точно датовані монетами Цимісхія. Мабуть, руси взяли місто саме у 970-971 роках, прибувши на човнах з Білої Вежі. Статус міста в наступні двадцять років незрозумілий – скоріш за все, після поразки Святослава руси були змушені залишити його, але вже Володимир Великий посадив у Тмутаракані свого сина Мстислава (запис під 988 роком, але захоплення міста могло статися раніше).
По-третє, після перемоги візантійців у Криму відбуваються важливі воєнно-адміністративні реформи. До середини століття на півострові функціонувала лише одна фема – Херсон. Але вже за даними Тактікону 980-х років з'являється окрема фема Боспор – скоріш за все, у відповідь на загрозу нападу русів на Керченську протоку. Таке виділення однієї феми з іншої навряд чи призвело до зростання візантійських сил загалом, але могло прискорити ухвалення рішень командуванням. Ще однією новою фемою стала фема Понта Евксинського, але де розташовувався її центр – поки що неясно. Це міг бути Судак, але міг бути і Синоп чи один із портів поблизу Босфору. Втім, у будь-якому разі фема Сугдея існувала вже на початку ХI століття. Хай там як, без попередніх масштабних бойових дій важко уявити масштабні військові реформи.
Ну і по-четверте, є ще одна письмова згадка, яка викликає суперечки. У 1866 році Данило Хвольсон опублікував книгу «Вісімнадцять єврейських надгробних написів з Криму», в якій послався на т.зв. «приписку №59» до однієї з рукописних Біблій. Більшість дослідників традиційно скептично ставляться до повідомлень Хвольсона, оскільки він неодноразово захищав достовірність фальсифікованих Авраамом Фірковичем дат історії євреїв у Криму. Однак, з одного боку, Біблія, на полях якої зроблено згадану приписку, не належала Фірковичу, і мені невідомі докази фальсифікації саме цієї приписки. А з іншого, її зміст не тільки не суперечить, а й прямо відповідає гіпотезі про війну Русі та Візантії у Криму. Переписувач тексту Йосип зауважує, що закінчив свою працю у вівторок 18 нісана 4737 (977 р.) у Сугдеї «під пануванням печенігів, які підкорили наших братів кадареїв» (тут: хозар). З оригінального тексту не випливає, що саме місто було окуповане печенігами, але ймовірно, що Сугдея потрапила від них у залежність, як колись – від хозар. Оскільки печеніги у 970-971 pp. були союзниками Святослава, у їхніх діях проти візантійських міст у Криму немає нічого дивного.
Однак, як повідомляє Скіліца, «пацінаки були роздратовані тим, що він уклав з ромеями договір», і навесні 972 року вбили князя біля дніпровських порогів. З Цимісхієм ж печеніги уклали мир ще рік тому, погодившись «стати його друзями і союзниками, не переходити через Істр і не спустошувати Болгарію». Хай там як, печеніги кочували на околицях кримських і таманських міст у другій половині Х століття. У Сугдеї зафіксовано знахідки печенізької кераміки в житлових будівлях портового району, а також, можливо, похоронні споруди (хоча печенізькі речі в могилах не обов'язково вказують на покійників-печенігів). Тож навіть якщо «приписка №59», зрештою, виявиться сфальшованою, заперечувати вплив печенігів на кримські міста неможливо.
Щодо Калокіра, то його подальша доля достеменно невідома. Навряд чи його схопили візантійці та стратили – такої події історики не пропустили б. Тож він або загинув у Доростолі, або навпаки, дочекався в еміграції смерті Цимісхія у 976 році та повернувся до Візантії. Якийсь Калокір згаданий у листі 996 року про посольство до німецького імператора Оттона III. Але у будь-якому разі про свої претензії на престол йому довелося забути.
І цьому вихідцеві з Херсона не судилося стати василевсом.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
