Кров, біль, душевні й фізичні страждання, зруйновані життя й домівки – такі асоціації має капелан Максим Стрихар, представник Православної церкви України (ПЦУ), коли розповідає про свою душпастирську місію на передовій. Спогади отця Максима увійшли до збірки «Капелани. На службі Богу і Україні». Кілька разів отцю Максиму Стрихарю доводилось виконувати функції… Святого Миколая: разом із побратимами він привозив різдвяні подарунки у зону бойових дій. Про різдвяні свята у зоні бойових дій та свою «Свято-Миколаївську» місію отець Максим Стрихар розповів Радіо Свобода.
Серед воїнів є люди різних релігійних уподобань, але зимові свята, і Миколая, і Різдво вони охоче відзначають
– На Миколая ми збирали подарунки і везли їх на Донеччину у грецькі села – Старогнатівку та Гранітне. То були подарунки для дітей і для військових.
Спершу завозили дарунки до сільських шкіл, вітали дітлахів, роздавали подарунки, а тоді їхали до військових у Піски, де тоді стояла 93-я бригада (93-я окрема механізована бригада «Холодний Яр» – ред.), якою ми з кількома волонтерами опікувалися.
Серед воїнів є люди різних релігійних уподобань, але зимові свята, і Миколая, і Різдво вони охоче відзначають, звісно, якщо мають таку можливість: обстріли наших позицій тривають.
– Якісь моменти чи ситуації запам’яталися?
Ми перед тим приїздили до цього підрозділу, і коли перед святом «нагрянули», бійці зраділи, оскільки не дуже вірили, що ми до них знову приїдемо
– Так: напередодні свята приїжджаємо ми ввечері у бригаду, в розташування медиків, а у них темно, немає електрики – зате стоїть прикрашена гарна ялиночка. Тихо було довкола. Дах у приміщення пробитий, чутно було, як вода крапає.
Ми перед тим пару разів приїздили до цього підрозділу, і коли ми перед святом «нагрянули», бійці зраділи, бо, як з’ясувалось, не дуже вірили, що ми до них знову приїдемо. Один боєць аж геть просльозився, коли нас побачив.
– У мирному житті ви досліджуєте історію, а як ви стали капеланом?
Розстріляли наших солдатів біля Зеленопілля в липні 2014 року з російських ракет «Град». І я поїхав до військового шпиталю й став капеланом
– Побачив по телевізору, як розстріляли наших солдатів біля Зеленопілля у липні 2014 року, з російських ракет «Град». І я поїхав до Головного військового клінічного шпиталю й став там капеланом. До речі, до шпиталю привезли на лікування тих, хто вижив при обстрілі.
Фактично, з літа 2014 року і до весни 2015 року я був капеланом у шпиталі, а вже потім почав їздити в АТО. І бійцям на передовій, і пораненим у шпиталі – я усім надавав душпастирську підтримку, чи це були військовослужбовці, чи добровольці.
– А хто чи що запам’яталось із спілкування з бійцями?
– Серед добровольців були цікаві люди, багато хто з них пішов боронити Україну на Донбас просто з Майдану. Серед бійців добровольчих батальйонів були не лише громадяни України, наприклад, я у шпиталі спілкувався із хлопцем, який приїхав із Грузії допомагати українцям боронити свою країну.
Серед тих, хто боронить Україну, є вірні різних конфесій
Серед тих, хто боронить Україну, є вірні різних конфесій. З одним з добровольців – вірянином Української православної церкви (Московського патріархату) трапився прикрий випадок у Києво-Печерській лаврі: почувши, хто він є, священник відмовився з ним спілкуватись, вигнав його. Хлопець був настільки ображений, що доволі тривалий час взагалі ні з ким зі священників спілкуватись не хотів, – я дуже повільно, потрошку, але відродив йому віру у православ’я.
– А яким чином ви стали, сказати б, «опікуном» 93-ї бригади?
– У березні 2015 року почув, що нашим танкістам потрібне тепло. Ми з однодумцями й побратимами набрали пічок, теплих речей, теплих спальників та їм відвезли. Знов-таки, виконали функції Святого Миколая – «Миколая весняного».
