Доступність посилання

ТОП новини

Антиімперський Тарас Шевченко. Правителі імперії боялися його пророцтв


Тарас Шевченко (1814–1861). Фотографія 1860 року

Здавалося, логіка розвитку імперської Росії не передбачала приходу такої постаті, як Тарас Шевченко – поета всеслов’янського масштабу, який і своєю творчістю, і своїми діями зумів пробудити українців від національної сплячки.

Всі оглухли…

Поява Шевченка видається незвичним явищем. Бо ж українці давно не мали своєї повноцінної державності – аж від часів України-Русі. Хоча із середини XVII до середини XVIII століття існувала козацька Гетьманська держава, проте повноцінною назвати її не можна – вона була автономною структурою в складі Московської (Російської) держави. Зрештою, в кінці XVIII століття цариця Катерина ІІ остаточно скасувала Гетьманщину.

У 1780-х роках запровадили кріпацтво, а козацькі полки розформували, і на їхній основі створили регулярні частини російської армії. 1785 року Катерина ІІ видала «Жалованну грамоту дворянству», за якою зрівняла українську козацьку верхівку з російським дворянством.

Відчуття національної руїни, безнадії та песимізму, що панували в українському суспільстві, образно передав Шевченко у своєму вірші «Гоголю»:

Всі оглухли – похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.

Справді, українцям залишалося або плакати над своєю недолею, або сміятися, щоб приглушити і приховати свій біль – як це робили Іван Котляревський чи Микола Гоголь.

Портрет Тараса Шевченка фотографа М. Досса, відтворений після смерті фотографа з його плівки в ательє Д. Здобнова (зберігається в фондах Національного музею Тараса Шевченка, місто Київ). З цього портрета писали свої варіанти зображень поета на полотні художники І. Рєпін (Ріпин), М. Гаврилко, В. Касіян, Ф. Красицький та інші, а також було випущено поштову марку з нагоди 150-річного ювілею Кобзаря (1964)
Портрет Тараса Шевченка фотографа М. Досса, відтворений після смерті фотографа з його плівки в ательє Д. Здобнова (зберігається в фондах Національного музею Тараса Шевченка, місто Київ). З цього портрета писали свої варіанти зображень поета на полотні художники І. Рєпін (Ріпин), М. Гаврилко, В. Касіян, Ф. Красицький та інші, а також було випущено поштову марку з нагоди 150-річного ювілею Кобзаря (1964)

У добу Шевченка українські землі, які належали до складу Росії, уже стали колоніальною околицею імперії. Це стосувалося як економічної, так і соціальної та культурної сфери. Імперська влада намагалася перетворити Україну на «територію без обличчя», яку можна безжально експлуатувати. Основна маса населення – селянство – було закріпаченим та визискувалося поміщиками. Останніми ж були переважно чужинці або русифіковані чи полонізовані українці. Пригадаймо хоча б те, хто був Шевченковим паном – поміщик Павло Енгельгардт, русифікований потомок німецьких ліфляндських баронів, чиєму батькові, Василеві Енгельгардту, дісталися величезні землі на теренах Центральної України не за якісь видатні заслуги, а за те, що він був близьким родичем коханця імператриці Катерини ІІ, «найсвітлішого князя Таврії» Григорія Потьомкіна.

Русифікації зазнало духовенство. Паростки української інтелігенції також зазнавали русифікації. Русифікованою була школа

Частково полонізованими, а частково русифікованими були міста. Щодо невеликих містечок, то в них переважало єврейське населення. Українцям же не залишалося місця в містах.

Русифікації зазнало духовенство. Слабкі паростки української інтелігенції, які тільки спиналися на ноги, також зазнавали русифікації. Русифікованою була школа – починаючи від низової ланки (церковно-приходських шкіл), гімназій, семінарій і закінчуючи вищими школами. 1817 року було ліквідовано Києво-Могилянську академію, а на її місці через два роки відкрили духовну академію. При цьому викладачів академії привезли з Петербургу. Це були етнічні росіяни – наче взагалі не було талановитих українців, які могли би працювати в академії. Парадоксально, але в той час найбільш дієвий осередок українського культурного життя містився далеко за межами України – в Санкт-Петербурзі.

У культурному плані українці, здавалось би, зазнали цілковитого фіаско. У них забрали їхню елітарну книжну мову, яку трансформували в російську. Разом з тим росіяни присвоїли собі величезний український культурний спадок, починаючи ще з часів України-Русі, і тим самим просто зробили українців народом без високої культури та історії. Навіть питомий український етнонім Русь, Росія (з наголосом на першому складі) було забрано росіянами.

«Укpаінська Гpаматка» 1861 року, авторства Іллі Деркачова. Hа титульному аpкуші епігpаф із твоpу Тараса Шевченка
«Укpаінська Гpаматка» 1861 року, авторства Іллі Деркачова. Hа титульному аpкуші епігpаф із твоpу Тараса Шевченка
Палітурка видання «Букварь южнорусский» 1861 року, авторства Тараса Шевченка
Палітурка видання «Букварь южнорусский» 1861 року, авторства Тараса Шевченка

Українська література за часів Шевченка

Показове ставлення Шевченка до тогочасної української літератури. Відомо, що він ще на початковому етапі творчості присвятив кілька віршів видатним постатям українського літературного життя. Це поезії – «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка» і згадуваний уже вірш «Гоголю».

Вважається, що Котляревський стояв біля витоків сучасної української літератури, а його «Енеїда» була чи не першим твором, друкованим живою, розмовною українською мовою.

Перше видання поеми «Енеїда» Івана Котляревського, 1798 рік
Перше видання поеми «Енеїда» Івана Котляревського, 1798 рік

Безперечно, Котляревський відіграв важливу роль у переломний період української літератури – запропонувавши, замість старої книжної мови, використовувати в літературі розмовну мову. У тодішніх умовах, коли йшла інтенсивна русифікація колишньої козацької еліти, цей крок дав змогу українцям дистанціюватися від росіян, утвердити розуміння своєї окремішності. Адже українці, як давав зрозуміти Котляревський, мають свою мову, яка є відмінною від російської.

Український письменник, драматург, поет, засновник нової української літератури Іван Котляревський (1769–1838)
Український письменник, драматург, поет, засновник нової української літератури Іван Котляревський (1769–1838)

Показовим є ставлення Шевченка до Котляревського, передусім до його «Енеїди». Він звертає увагу не на гумористичні аспекти творчості письменника, а на те, що той намагався відновити за умов української бездержавності «козацьку славу». Шевченко навіть називає Котляревського кобзарем, тобто хранителем народної пам’яті.

Ще більше чутно ностальгію за «козацькою славою» у вірші «До Основ’яненка»:

Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тільки ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Для Шевченка головним було те, що Квітка-Основ’яненко звернувся до народної мови, оспівував Україну, яка в його уяві була козацьким краєм

На перший погляд, вірш «До Основ’яненка» видається дивним. Адже Квітку-Основ’яненка складно назвати співцем «козацької слави». Більше того, в деяких його творах, наприклад «Пан Халявський», простежується іронічне ставлення до козацьких нащадків. Але для Шевченка не це було головне. Головним було те, що Квітка-Основ’яненко звернувся до народної мови, оспівував Україну, яка в його уяві була козацьким краєм.

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778–1843) – український прозаїк, драматург, новинар, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі
Григорій Квітка-Основ'яненко (1778–1843) – український прозаїк, драматург, новинар, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі

Апологія козацтва у творчості раннього Шевченка – це якраз виклик колоніальності України, російській імперській експансії. Пізніше, у період «трьох літ», Шевченко переосмислить своє ставлення до козацтва, передусім до козацької еліти, гетьманів, яких він прославляв у ранніх творах. Згадає про їхню продажність та готовність служити інтересам чужих імперій:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Тарас Шевченко (1814–1861). Фотографія 1860 року
Тарас Шевченко (1814–1861). Фотографія 1860 року
Тарас Шевченко серед друзів. На фото зліва направо: О.М. Лазаревський (?), М.М. Лазаревський, Т.Г. Шевченко, Г.М. Честахівський, невідомий
Тарас Шевченко серед друзів. На фото зліва направо: О.М. Лазаревський (?), М.М. Лазаревський, Т.Г. Шевченко, Г.М. Честахівський, невідомий

Звідки антиімперськість Шевченка?

Мимоволі постає запитання, звідки ця антиімперськість Шевченка? Адже він виходець із упослідженого українського селянства, представники якого, здавалося б, не повинні були підніматися до осмислення таких речей. Бо для тогочасних українських селян освіта, в кращому випадку, закінчувалася школою-дяківкою, а їхній кругозір рідко сягав далі свого села.

До речі, коли ми візьмемо сучасних Шевченкові поетів та письменників, які стояли біля витоків творення національних літератур, то бачимо, що вони, як правило, не були вихідцями із простолюду, а тим паче – селянства. Байрон належав до англійських аристократів, Пушкін і Лермонтов були дворянами, Міцкевич та Словацький – шляхтичами. Цей перелік можна продовжити. Хіба що можна говорити про простонародне походження угорського поета-генія Шандора Петефі. Щоправда, його батьки не були закріпаченими селянами, належали до вільних людей. До речі, Петефі (справжнє ім’я та прізвище – Олександр Петрович) не був угорцем, в його жилах текла слов’янська кров. Певно, приклад Шевченка й Петефі показує, що українці, попри складні обставини, здатні творити велике, піднімаючись над несприятливими обставинами життя.

Шевченко зумів вирватись із середовища кріпаків-селян. Це «виривання» теж було своєрідним запереченням (принаймні на особистому рівні) колоніальних обставин життя. Ми нечасто замислюємося над тим, чого це вартувало Кобзареві. Адже Шевченку довелося стати «не таким, як усі», тобто не таким, як його родичі, близькі, сусіди. Він наражався на нерозуміння. Йому довелося пожертвувати відносним селянським комфортом, відмовитися від спокійного життя, від сім’ї. І одержимо працювати, малюючи картини та інколи навіть отримуючи за своє художнє натхнення лише покарання.

Тарас Шевченко. Київ, 1859 року. Фотографію зроблено в майстерні Івана Гудовського
Тарас Шевченко. Київ, 1859 року. Фотографію зроблено в майстерні Івана Гудовського

Незадовго перед смертю він пише «Автобіографію», в якій оповідає (щоправда, з ледь помітним м’яким гумором) про свої поневіряння серед сільських малярів, які так і не навчили хлопця малярського мистецтва. Довелося самотужки освоювати ази цього мистецтва. Він навіть описує, як його колись принизливо й жорстоко покарав пан за те, що той учився малювати.

Шевченко розумів, що його не треба було б розкріпачувати, викуповувати на волю, якби у XVIII столітті російська імперська влада не закріпачила українців

Так, можна говорити, що Шевченку пощастило – знайшлися люди, котрі звернули на нього увагу й викупили з кріпацької неволі. Але якби не було одержимої праці, то чи відбувся б Шевченко, чи потрапили б його малюнки на очі Іванові Сошенку і Карлу Брюллову, іншим живописцям, котрі захотіли допомогти талановитому кріпакові вирватися із неволі. Викупити за великі гроші – 2500 карбованців. Адже поміщик-чужинець Енгельгардт не хотів просто так відпускати на волю талановитого українця.

Звісно, Шевченко був вдячний цим людям. Це прочитується в його «Автобіографії». Але немає там і хвалебних од цим людям. Коли читаєш в «Автобіографії» історію Шевченкового викупу, у вічі впадає якась беземоційність, сухість викладу. Шевченко цілком розумів, що його не треба було б розкріпачувати, викуповувати на волю, якби у XVIII столітті російська імперська влада не закріпачила українців. Це прочитується в його поемі-комедії «Сон».

Петербург постав на кістках українців. Про це Шевченко знав. І писав про це з великою гіркотою та болем

Шевченко не любив Петербургу. Але, хоч як це парадоксально, без Петербургу Шевченко не став би Шевченком-митцем. Тож подякуймо панові Енгельгадту за те, що він привіз молодого Шевченка до імперської столиці. Принаймні, тим самим він зробив добру справу – щоправда, мимоволі. Адже якби Шевченко залишився в колонізованій, упослідженій Україні, то навряд чи в нього були б шанси реалізувати себе як видатного митця. Для цього потрібне було відповідне середовище. А такого тут не було. Точніше – його знищили.

Металічне погруддя Тараса Шевченка на Хрещатику біля будівлі Київської міської ради. Весна 2014 року
Металічне погруддя Тараса Шевченка на Хрещатику біля будівлі Київської міської ради. Весна 2014 року

Петербург постав на кістках українців. Про це Шевченко знав. І писав про це з великою гіркотою та болем. Уже було згадано про те, що Петербург у першій половині й середині ХІХ століття став головним осередком українського культурного життя. Так, це було ненормально. Але так було. Саме сюди їхали талановиті українці «робити кар’єру».

У петербурзький період Шевченка тут мешкав і діяв Євген Гребінка, який зробив багато для організації в імперській столиці українського культурного життя. Тим більше, що в Петербурзі існувала велика «українська діаспора». Шевченко добре знав цього письменника й діяча. Зберігся відомий портрет Гребінки, написаний Шевченком у 1837 році. У той час у Петербурзі зійшла зірка слави українця Нестора Кукольника, котрий змагався на літературному поприщі з Олександром Пушкіним і навіть у популярності перевершував свого суперника. До речі, шляхи Шевченка й Кукольника неодноразово перетиналися. І один, і другий були друзями Брюллова. Зрештою, в ті часи сходить у Петербурзі зірка слави й Миколи Гоголя.

Академія мистецтв, розмаїте театральне життя, літературні салони плюс культурна українська діаспора – ось ті чинники імперського Петербургу, завдяки яким Шевченко став першорядним митцем. Так, він мав талант. Але без Петербургу Шевченко просто залишився би необробленим алмазом.

Антиімперською є не лише поема «Сон», а й інші нецензуровані твори Кобзаря, особливо періоду «трьох літ»

Однак, на відміну від Гоголя й Кукольника, Шевченко не захотів розчинятися в імперському «російському морі», хоч міг це зробити. І навіть, чого гріха таїти, попервах робив деякі кроки в цьому напрямку. Можна пригадати його російськомовну поему «Тризна» й деякі інші російськомовні твори. Або намагання в зрілому віці опублікувати свої російськомовні повісті. Однак варто віддати належне Кобзареві, котрий умів вчасно зупинитися. То що ж зупиняло його? Здорова селянська натура, яка не сприймала фальшивої імперської мішури і насміхалася із чванства батюшки-царя та його слуг.

А ще, певно, в Кобзаря озвалася гідність предків-козаків, які не хотіли терпіти насильства над собою. Тому для Шевченка ієрархічна влада, побудована на тупому насильстві, виглядала абсурдно. Згадаймо хоча б відому сцену генерального мордобиття в поемі-комедії «Сон». Такої ядучої та водночас символічно-глибокої сатири на Російську імперію ми не зустрічаємо в тогочасній літературі.

Титульна сторінка рукописної книги Тараса Шевченка 1845 року «Три літа» (автограф). Вона містить поезії, написані протягом 1843–1845 років. Ці роки життя і творчості поета називають періодом трьох літ
Титульна сторінка рукописної книги Тараса Шевченка 1845 року «Три літа» (автограф). Вона містить поезії, написані протягом 1843–1845 років. Ці роки життя і творчості поета називають періодом трьох літ

Звісно, антиімперською є не лише поема «Сон», а й інші нецензуровані твори Кобзаря, особливо періоду «трьох літ». Саме за ці твори з Шевченком жорстоко розправився царизм, заславши простим солдатом у далекий Казахстан без права писати й малювати. Жодного члена Кирило-Мефодіївського братства не покарали так, як Шевченка. Правителі імперії добре усвідомлювали, хто серед кирило-мефодіївських братчиків найнебезпечніший для них. Як і усвідомлювали вони те, що найсильнішою зброєю Кобзаря є його мистецтво. Вони боялися Шевченкової правди, його пророцтв.

Так, вражаюче пророчим є закінчення поеми-комедії «Сон»:

Наче з барлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.

Ось цей ведмідь закричав. І сталося диво – його слуги позникали. Грізний імперський звір опинився сам і став безпорадний:

Дивлюсь я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний...

Чи не виявилася такою Російська імперія 1917 року, коли безпорадний цар Микола ІІ зрікся престолу? І чи не так само безпорадно, з тремтячими руками виглядали члени так званого ГКЧП 1991 року, коли оновлена Російська імперія під маркою СРСР розвалювалася на очах?

Зараз бачимо чергову спробу реанімації цієї імперії. І допомагають цьому, як і в Шевченкові часи, чимало наших горе-земляків, які ладні розбудовувати «русский мир», «євразійський союз», «канонічне православ’я» й тому подібні речі.

Учасники акції протесту «Зупинимо капітуляцію!» проти підписання українською владою «формули Штайнмаєра» щодо Донбасу. Харків, 6 жовтня 2019 року
Учасники акції протесту «Зупинимо капітуляцію!» проти підписання українською владою «формули Штайнмаєра» щодо Донбасу. Харків, 6 жовтня 2019 року

Ось тільки чи не станеться з новою Російською імперією те саме, що з її попередницями? І чи не побачимо ми, за пророцтвом Шевченка, чергового безпорадного імперського ведмедика, який нагадуватиме кошеня? І тому чи не краще замість того, щоб будувати чужу імперію, побудувати «свою хату», де, як казав Шевченко, має бути «своя правда, і сила, і воля».

Петро Кралюк, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

XS
SM
MD
LG