«Я недолюблюю державне телебачення і часто мушу виправдовуватися, чому так сталося... Бо за гроші народу дешево й гидко намагається його ж дурити, прикидаючись дурником. Відеодулями пише для народу ікону влади. Але найбільше розчарування ситуацією на нашому інформаційному ринку пов’язане у мене з недержавними ЗМІ. Довгі роки я, подібно до фанів «Динамо», вболівав за «1+1»... Я радів кожному їхньому успіху, бо отримував безцінні аргументи для використання в своїх суперечках про переваги незалежних ЗМІ над державними. Як же ви могли зрадити себе і зрадити мільйони своїх глядачів, які пропускали крізь душу кожен ваш успіх?»
(Зі статті Віталія Шевченка «Якщо народ не здається, його знищують», датованої 18 листопада 2004 року).
Цей світлої пам’яті професіонал і громадянин, тоді член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, з болем спостерігав за «розтринькуванням авторитету, що добувався по крупинці й тяжкою працею».
Я недаремно згадав листопад 2004 року, період розквіту «темників», які передавали від Адміністрації Кучми засобам масової інформації, особливо найрейтинговішим телеканалам. Хотів знайти ту знамениту покаянну заяву колективу ТСН та менеджменту «1+1» у прямому ефірі 25 листопада 2004 року. Мої зусилля не увінчалися успіхом. Добряче зачистили, кому ж хочеться згадувати свою ганьбу, виставлену на сцену перед усім суспільством?
Пригадую, каялися «плюсівці» тоді на чолі з Олександром Роднянським. А ще в 1996 році йому, його правій руці Володимирові Оселедчику, іншим «батькам-засновникам» цього ЗМІ співав дифірамби і захищав від мене в газетній полеміці Юрій Макаров, одне з головних тоді облич телеканалу «1+1». Мовляв, всі ці люди мають заслуги перед українською культурою, на відміну від «п. Т. Марусика, який нам невідомий». І де зараз Роднянський, яку культуру (чи, точніше) який бізнес він розвиває і де сплачує податки? Якщо не помиляюся, то в країні-агресорі…
Пишу про це не для дрібної пакості. На жаль, суспільна пам’ять в Україні дуже коротка – і про політиків та їхні діяння, і про журналістські «подвиги». Недавно прочитав у когось, що на Балканах пам’ятають, хто що робив останні 50 років. Якби в нас таке було…
Чому я торкнувся «1+1»? Така ситуація характерна для всього медіа-поля України, але на цьому телеканалі з тих, які найбільше впливають на розум і серця телеглядачів, перейшли лінії пристойності, і журналісти цьому не опираються. В 2004 році власниками «1+1» були Олександр Роднянський та його двоюрідний брат Борис Фуксман. Тепер це один з українських олігархів (але таким себе не вважає) Ігор Коломойський, який міг би взяти собі за одне з гасел «Мета виправдовує засоби».
Звичайно, справа будь-якого громадянина (і будь-якого олігарха) підтримувати будь-якого кандидата в президенти України. Але опускатися до такого рівня, до якого опустилися окремі відомі журналісти «1+1», намагаючись виліпити знаєте з якого матеріалу майбутнього президента, рівнозначне втраті професії – за умови, що це була б країна з відповідними стандартами моралі, чесності, справжнього цивілізаційного вибору. Останнє інтерв’ю минулої неділі, коли нарешті Володимира Зеленського витягнули в студію новин, в якій «витягували» з нього відповіді, було карикатурою на журналістику, і я не впевнений, що то був прямий ефір.
Але, мабуть, недаремно задовго до виборів, коли ще ніхто не афішував своєї участі у них, тим більше відомий комік, Володимира Зеленського почали регулярно вносити у списки можливих кандидатів на президентську посаду. Переконаний, що технологія з таким собі новим «Пилипом з конопель» була продумана задовго до виборів і добре оплачена безіменним політтехнологам. Що ж, вони добре відпрацювали своє замовлення.
В недавньому інтерв’ю BBC власник телеканалу прямо заявив, що для нього головна мета нинішніх президентських виборів – це «поразка Петра Порошенка» і «що один із найпопулярніших телеканалів України – це важливий інструмент політичного впливу». Я не є «порохоботом», ба навіть далекий від цього, але так відверто і цинічно використовувати національний частотний ресурс межує зі шкідництвом Україні.
Ще в 2014 році журналісти зазначали, що Ігоря Коломойського прийнято називати «державником», «союзником української влади», «національним олігархом». «А що станеться, коли дороги офіційного Києва та бізнесмена з Дніпропетровська розійдуться? Яка інформаційна політика запанує в «1+1», «ТСН»..?»
Те й сталося, що сталося і з «Приватбанком». Треба визнати, що Ігор Коломойський зі своїм менеджментом вміє робити професійні і якісні речі. Це стосується як банку, так і телеканалу, які стали загальнонаціональними брендами, але їх олігарх використовував, коли йому було потрібно, з приватною метою.
Чому так відбувається? Тому що українська влада й українське суспільство дозволяють це робити. Там, де це не можна робити, він не робить. Ба більше, вміє вчасно накивати п’ятами, як це сталося недавно, коли його бізнес-партнерів у США Мордехая Корфі (Мотті) та Урі Лейбера допитало ФБР.Тож у кінці листопада 2018 року він покинув ситу Швейцарію і тепер вичікує продовження в Ізраїлі, який своїх громадян не віддає навіть Сполученим Штатам.
В цитаті на початку згадується державне телебачення. Так-от, нині картинка на державно-суспільному не така вишукана, як на «1+1», але за професіоналізмом медіа ресурс Ігоря Коломойського вже відстає. Але, вочевидь, марно апелювати до професійної честі в системі олігархічних ЗМІ і, як наслідок, до моралі в олігархічному суспільстві.
На закінчення – ще одна цитата Віталія Шевченка, і, дочитавши її до кінця, зрозумієте, чому я її наводжу: «...Ніскільки не сумніваюся, що з години на годину українські телеканали почнуть заключне бомбардування позицій впертого й ненависного українського народу – джерела влади в державі. Війна вступить у завершальну стадію. Народ має подати голос! Але як і кому подати? Якщо залагодження бридотної справи покладено на журналістів, яким подобається дуркувати. Дуркувати на телеканалах, які не стомлюються грати «в дурочку». А що, мовляв, робити, коли життя не склалося? От підростуть діти, закінчать журфаки (якщо захочуть), хай тоді і встановлюють та підтримують еталони журналістської честі й гідності. А зараз – не на тих натрапили...».
Тарас Марусик, журналіст, публіцист, перекладач з французької
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
