Відлуння трагедії в Керчі. Про дівчинку Наталю, яка не вписалася в парадний антураж

Про розстріл у керченському коледжі 17 жовтня 2018 року влада та вразлива громадськість згадує лише при повторенні подібного. Сталася в казанському ліцеї трагедія і знову змусила повернутися до тем, які сто разів обговорювали на різних поверхах влади. І всі вони, ясна річ, глобальні: стосуються необхідності надійної охорони та професійної психологічної служби в навчальних закладах.

Тут же, природно, виникає різка потреба в патріотичному вихованні, що в Росії прирівнюється до готовності захищати батьківщину зі зброєю в руках, з якою, нехай і іграшковою, марширують лавою вихованці російських дитсадків. А ще варто зауважити, що такі трагедії так яскраво змальовують російські ЗМІ, у першу чергу, телебачення, що моментально в містах і селах Росії та Криму починається ланцюгова реакція повідомлень про мінування навчальних закладів. А це саме результат того, що в патріотичному вихованні є тільки одна складова ‒ «патріотизм», а саме моральне просвітництво підлітків і молоді геть відсутнє.

Але зараз я не про це. Про розстрільні трагедії забувають швидше, ніж виліковується останній потерпілий у них. І життя юної керчанки Наталі Калиниченко, у якої кількість перенесених операцій більша, ніж цифра прожитих нею років, підтверджує це. Через два роки після трагедії інвалідність й пільги зняли навіть у тих, хто лікувався в московських клініках. А ось Наталія досі поневіряється лікарняними ліжками, сподіваючись тільки на допомогу й підтримку свого батька. Цій дівчинці не пощастило в житті від самого народження: мати в неї ‒ батько. Після трагедії їх з батьком жорстоко, незаслужено та аморально образили чиновники Керчі, які звинуватили її єдиного батька в пияцтві, назвали неповну сім'ю Наталі «неблагополучною» і віддали належні їй як жертві трагедії гроші тільки під тиском пересічних керчан, які обурилися нахабством та брехнею місцевої влади.

Відразу після трагедії історія Наталі не залишила байдужими не тільки її земляків, а й жителів Москви, у клініці якої вона лікувалася. Звичайно, в першу чергу, керченських москвичів, які збирали гроші, приносили дівчинці іграшки, радували її новими красивими речами, намагались усіляко підтримати, допомогти їй, вселити в неї віру й довести, що вона в цьому світі не сама: окрім батька є люди, готові прийти на допомогу.

Московська влада теж не залишилася осторонь: щоб батько міг бути поруч із дочкою, йому виділили безоплатне соціальне житло. Але минув час, потім навалилася пандемія, і дівчинку, яка залишилася без стопи, з батьком відрядили з московської клініки до Керчі. Рік Наталя лікувалася тільки завдяки турботам батька на свою 12-тисячну пенсію з інвалідності, яка йшла на мазі та бинти. Ледве вдалося домогтися, щоб московський інститут Вишневського погодився прийняти на лікування Наталію ‒ фактично без направлення, адже у Керчі його дівчинці не дали.

Коли московські медики побачили її рану, вони схопилися за голову: що називається, ще трохи, й Наталя могла б втратити ногу. Госпіталізації в клініку Наталі довелося чекати два тижні, до виписки інших пацієнтів. З тих, хто був таким щедрим і уважним до юної керчанки відразу після трагедії, майже ніхто не відновив контактів з її батьком, тому йому довелося орендувати житло за свої гроші.

Але що там Москва, яка, як відомо, сльозам не вірить! Наталя ‒ корінна керчанка, про яку місцева влада за рік її перебування в місті навіть не згадала. Прославлена «шубоносиця», лікарка за професією та медичний керівник за посадою Мая Хужина, яка голосніше за всіх запевняла громадськість відразу після трагедії, що нікого з потерпілих не забудуть і не залишать без допомоги, тепер говорить, якщо батько Наталі не звертався за допомогою, значить, її не потребує. Нібито тим, хто просить, допомогу надають. І наводить як приклад себе, кохану, яка від свого імені звернулася в УЖКГ міста, щоб спиляли гілку, яка висіла над балконом квартири, де живе мати вбитого в коледжі викладача.

Тобто людина виконала свій більш ніж пересічний депутатський обов'язок, допомогла виборницю, а подала це як знак турботи про постраждалих у коледжі. Ні професійного виконання лікарського обов'язку, ні простого людського й материнського співчуття, а тупа впертість і віра в те, що спиляна комунальниками гілка і є та допомога й підтримка, яку вона обіцяла саме як медик. І жодної реакції ‒ ні з боку місцевих чиновників, ні депутатів, багато з яких цілком, судячи з поданих декларацій, могли або допомогти матеріально, або посприяти у працевлаштуванні батька дівчинки, користуючись своїми вагомими зв'язками. Жодної підтримки дівчинці. І тому батько Наталі змушений викручуватися й економити, їздити на роботу в Пітер і рватися на вихідні до доньки в Москву.

Подібним чином повівся і новий директор політехнічного коледжу Денис Колесник, запевняв у другу річницю трагедії, що допомога надається всім дітям. Зате з якою помпою місцева влада й той же директор коледжу відзвітували про проведення на базі цього навчального закладу «міжнародної науково-практичної конференції з питань розвитку профтехосвіти», що названа таким високим стилем через участь у ній колег із Чечні й ‒ через відеозв'язок ‒ з Мінська.

Цього року коледжу, а колись звичайному технікуму, кузні кадрів металургійного комбінату, стукне дев'яносто. З належним нагоді пафосом директор демонстрував гостям зміни, що відбуваються в коледжі. Але ні він, ні голова муніципалітету Ольга Солодилова навіть пів слова не промовили про те, чим викликані ці «радісні» зміни в обладнанні головного входу та оснащенні навчальних кабінетів і майстерень. А йдуть вони активно тому, що після трагедії на коледж звернули увагу і влада, і спонсори, як той же суднобудівний завод, що долучився своїми коштами до проведення ремонтних робіт.

Грубо кажучи, не було б нещастя, трагедії, загибелі дітей і дорослих, коледж так і животів би з колишнім головним входом і класами зі старим обладнанням, а можливо, і з колишньою директоркою. Але, проводячи конференцію, не згадали не тільки про це, але навіть, схоже, не спромоглися вшанувати пам'ять загиблих і згадати випускницю-червонодипломницю 2021 року Наталю Калиниченко, життєва історія якої не вписалася в красиву картинку перетворень.

• Крим. Реалії

Андрій Фурдик, кримський блогер, керчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції