Цьогоріч 29-30 вересня виповнюється 80 років із дня розстрілів понад тридцяти трьох тисяч євреїв у Бабиному Яру у 1941 році. За підрахунками істориків, усього за роки війни там знищили приблизно 150 тисяч осіб, включаючи також ромів і радянських військовополонених. Трагедія в Бабиному Яру стала одним із найтрагічніших епізодів Голокосту.
Навіть у 80-ту річницю трагедії Бабиного Яру тривають дискусії про те, як саме вшанувати пам'ять загиблих на тлі просування різних, часом скандальних проєктів меморіальних комплексів у цьому місці. Масові розстріли євреїв та кримчаків під час Другої світової війни відбувалися і в окупованому нацистами Криму: вважається, що під Сімферополем від рук нацистів загинуло понад 18 тисяч осіб. Про трагедію Голокосту та її епізоди в Криму та в Києві йшлося в ефірі Радіо Крим.Реалії.
Директор музею «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні», директор Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума» Ігор Щупак висловив Крим.Реалії оцінку, що геноцид євреїв став перш за все логічним наслідком інших подібних злочинів проти людяності.
Реакція світу на Голокост була дуже своєрідною. Сильні світу цього нічого не робили, навіть коли їм надходила інформація про геноцидІгор Щупак
– Узагалі, 20-те століття можна назвати століттям геноцидів. У 1915 році були знищені понад півтора мільйона вірменів в Османській імперії. У 1932-1933 роках український народ пережив Голодомор, жертвами якого стали мільйони селян ‒ у першу чергу етнічні українці, але також німці, болгари, росіяни. Є свідчення, коли Гітлеру вказали на його воєнні злочини, він запитав: «А хіба хтось був покараний за геноцид вірменів?». Це одна передумова. Інша полягає в тому, що ксенофобія як існувала, так і продовжує існувати, і однією з її форм залишається антисемітизм ‒ і релігійний, й економічний, і політичний. Він вразив усю Європу, але саме в Німеччині набув настільки жахливих форм. Інша справа, що реакція світу на Голокост була дуже своєрідною. Сильні світу цього нічого не робили, навіть коли їм надходила інформація про геноцид.
Щоправда, Ігор Щупак визнає, що багато хто спочатку просто не вірив у масштаби Голокосту ‒ і серед інших і самі євреї не очікували, що їх масово відсилатимуть у табори смерті.
‒ Загалом світ був байдужим до трагедії євреїв ‒ так само, як до цього був байдужим до геноциду вірменів. І я також не впевнений у тому, що зараз світ менш байдужий до подібних речей ‒ можливо, він став навіть цинічнішим.
Науковий співробітник Українського центру вивчення історії Голокосту Михайло Тяглий зазначає, що в Криму збирання та розстріли євреїв почалися відразу після встановлення німецької окупації.
У Сімферополі вже 9-11 грудня 1941 року німці зганяли євреїв у три пункти, з речами, з валізами ‒ це було дуже схоже на те, що 29 вересня відбувалося в Бабиному Яру.Михайло Тяглий
– У Сімферополі вже 9-11 грудня 1941 року німці зганяли євреїв у три пункти, з речами, з валізами ‒ це було дуже схоже на те, що 29 вересня відбувалося в Бабиному Яру. Тоді ще ніхто не знав, що це буде розстріл, оскільки німці спеціально розпустили різні чутки: мовляв, євреїв відвезуть кудись працювати або депортують у Палестину, на якісь нейтральні території. Однак масові розстріли відбулися всього за 10 кілометрів від міста, у напрямку Феодосії. Зі щоденників того часу зрозуміло, що кримчани одразу дізналися про те, що сталося. Коли у квітні 1944 року повернулася радянська влада, пам'ять про це стала розходитися по-справжньому. У 1945 році євреї різного статусу, зокрема й ті, хто займав партійні посади, самі взяли вантажівки та лопати й виїхали на те місце для розкопок. Радянське керівництво поставилося до цього несхвально й потім покарало учасників.
За словами Михайла Тяглого, попри масштаби Голокосту, він так і не вписався в офіційну радянську історіографію Другої світової війни, тому публічні заходи для вшанування пам'яті цього геноциду в СРСР опинилися під забороною.
Попри масштаби Голокосту, він так і не вписався в офіційну радянську історіографію Другої світової війниМихайло Тяглий
– З родинної пам'яті витравити це було, звісно, неможливо. У кримчаків, яких теж тоді масово репресували нарівні з євреями, виникла традиція виїжджати на цей 10-й кілометр феодосійського шосе. Тільки після скандальної справи чорних археологів, які шукали там серед останків золоті коронки та прикраси й потім намагалися їх продати, а також після поеми «Рів» Андрія Вознесенського на початку 1980-х це місце було офіційно занесене до реєстру, доглянуте по-радянськи. Частину рову залили бетоном, щоб запобігти спробам мародерства, там же був поставлений радянський пам'ятник у характерних традиціях: мовляв, тут поховані мирні громадяни, вбиті нацистами. Тільки на початку 2000-х років Єврейська громада Сімферополя зібрала кошти й домоглася встановлення іншого пам'ятника, вже з чітким позначенням етнічної належності жертв.
У свою чергу російський історик Борис Соколов вказує на те, що нинішнє російське трактування Другої світової також не робить акцент на геноциді євреїв.
– Тему Голокосту в сучасній Росії, на відміну від СРСР, не замовчують, але вона виконує підлеглу роль у нинішній міфологізованій картині Другої світової війни, яка стала чимось на зразок громадянської релігії. Вважається, що основних жертв у війні зазнав російський народ, а роль євреїв як жертв нацизму не підкреслють. Йдеться про геноцид радянського народу ‒ так стали знову говорити при Володимирі Путіні. Щось я не пам'ятаю, щоб останнім часом у країні відкривали спеціальні пам'ятки, присвячені саме Голокосту. Загалом у Росії немає антисемітизму радянського рівня. До речі, окрім німців, у геноциді євреїв тепер звинувачують українців, поляків, жителів Прибалтики, але нічого не кажуть про роль росіян та білорусів, хоча вони виявили себе в тих подіях не менш активно, ніж деякі представники названих вище народів.
Тим часом у Києві, в Бабиному Яру досі не споруджений меморіал жертвам масових розстрілів євреїв. Колишній директор Інституту національної пам'яті, народний депутат Володимир В'ятрович вважає, що це відображення загальних проблем політики пам'яті в Україні за останні тридцять років, і застерігає нинішню владу країни від необдуманих рішень щодо Бабиного Яру.
– Державі завжди не вистачало на це уваги та ресурсу, але я впевнений, що це саме державне завдання. Коли я очолював Інститут національної пам'яті, тема Бабиного Яру стала одним із найважливіших аспектів нашої роботи. Найважливіше, що нам вдалося зробити ‒ запустити роботу групи експертів, які торік саме завершили створення комплексної програми меморіалізації Бабиного Яру. Однак впродовж останніх двох років ми знову бачимо проблеми з підтримкою цього проєкту: вище керівництво робить дивні кроки, підтримуючи альтернативний проєкт, за яким, як відомо, стоять російські олігархи. Мені здається, це може стати інструментом для пропаганди російських наративів про відповідальність українців та інших націй, окрім німецької, за Голокост. Навряд чи щось подібне варто підтримувати силами української держави.
Йдеться про те, що у 2016 році інвесторами приватного Меморіального центру пам'яті жертв Голокосту «Бабин Яр» стали три російські бізнесмени Павло Фукс, Герман Хан, Михайло Фрідман, а також український олігарх Віктор Пінчук. Разом вони вклали в проєкт 100 мільйонів доларів, і саме його в підсумку підтримав президент Володимир Зеленський. Фрідман, Хан та Фукс родом з України, їхні родичі загинули в Бабиному Яру. Однак 18 червня 2021 року Рада національної безпеки та оборони України запровадила санкції проти Павла Фукса за нібито незаконні ліцензії, які його компанія отримала на видобуток корисних копалин в Україні. Сам він заперечує причетність до цих структур і вирішив вийти з Наглядової ради зі створення меморіалу в Бабиному Яру. Детальніше про всі перипетії навколо цих проєктів можна почитати в матеріалі видання «Заборона».
(Текст підготував Владислав Ленцев)
