«У місті масовано накручували страх»: журналістка Тетяна Рихтун про севастопольський спротив анексії

Українська журналістка Тетяна Рихтун ‒ головний редактор проєктів суспільно-політичного спрямування на телеканалі «UA: Київ» ‒ у 2014 році була головним редактором севастопольського сайту «Громадянська оборона» та директором пресцентру «IPC-Севастополь». Після анексії вона була змушена була виїхати до Києва.

У березні 2014 року на Тетяну Рихтун напали біля штабу Військово-морських сил України після того, як вона направила камеру на російського солдата з кулеметом. Пізніше «самооборона Севастополя» увірвалася до редакції «IPC-Севастополь» і захопила будівлю, не дозволивши журналістам продовжувати роботу. У День спротиву Криму російській окупації Тетяна Рихтун розповідає про ті події в ефірі Радіо Крим.Реалії.

‒ Чи був, за вашими спостереженнями, якийсь спротив анексії в Севастополі? У Росії його заведено вважати «містом російської слави», яке одностайно «повернулося в рідну гавань».

‒ Якщо в Києві був Майдан ‒ дзеркало ‒ то у Севастополі було Задзеркалля. Людей, які чинили спротив і хотіли українського майбутнього для міста, яке поступово перетворювалося б з військової бази на просто південне місто, було не так багато у порівнянні з величезною кількістю військових, здебільшого російських, яких цілком влаштовував статус військової бази. У Севастополі був Євромайдан, тобто люди, які виходили на акції протесту ‒ просто їх було не так багато, як у Києві. Це не були масові мітинги в центрі міста, але такі люди й організації були. Були депутати міської ради, які підтримували події на Майдані. Приїжджали люди з Києва, які проводили пресконференції у нас, у пресцентрі, й розповідали, що там немає ніяких «бандерівців», що там відбувається громадянський спротив владі, що це все організовано і цивілізовано, що це мирний протест, а не те, як це підносилося російською пропагандою.

‒ Чи можна сказати, що в Севастополі анексія почалася раніше, ніж в іншому Криму, враховуючи базування там Чорноморського флоту?

‒ Я можу точно сказати, що операція із захоплення Криму почалася набагато раніше, і саме в Севастополі. І це було навіть не 23 лютого (2014 року ‒ КР), коли був обраний «народний мер» Олексій Чалий, який став обличчям операції. Ще 20 листопада 2013 року він провів пресконференцію з кількома прихильниками, які згодом отримали посади в новому уряді, а один став сенатором. Вони вхопилися за інстинкт страху місцевих жителів: Чалий оголосив, що «євроінтеграція двічі заходила в Севастополь» разом зі смертями. Він мав на увазі першу оборону міста під час Кримської війни та другу ‒ у Другу світову: тобто якщо ви підете цим курсом євроінтеграції, вас знищать. У Севастополі все це дуже добре пам'ятають, тому що в школах з першого класу дітям викладали севастополезнавство, де розповідали про ці події. Так що страх масовано накручувався у місті з листопада 2013 року. У лютому усі вже боялися «бандерівців», у людей був напівбожевільний стан. Варто зазначити, що у Чалого задовго до цих подій були свої медіаресурси ‒ сайт «Форпост» та «Независимое телевидение Севастополя». Наскільки я знаю, з 2012 року, після того як телеканал набрав впливу, в кабінеті директора «НТС» з'явився співробітник певних органів, який контролював ситуацію, і вони перестали взаємодіяти з нашим пресцентром, адже ми «американські агенти». Згодом вони були масштабно задіяні в анексії.

‒ Ви як журналіст висвітлювали тоді події в Севастополі?​

‒ У нас була редакція сайту «Громадянська оборона», основна спеціалізація ‒ розслідування. З іншого боку, був «Інформаційний пресцентр», який допомагав журналістам, які приїжджають у місто, і проводив пресконференції. Ми не чинили спротиву ‒ ми просто робили свою роботу, висвітлювали події. Інша справа, що у них, наших опонентів, було завдання розповісти свою історію, ретранслювати це победобєсіє. Коли в Україні зріс інтерес людей до того, що ми пишемо, ми стали дуже незручні для російської пропаганди.

‒ Ви постраждали фізично під час зйомки російських військових. Як це відбулося?

‒ Російський лідер говорив, що їх там немає. Було завдання показати, що це не мирні жителі і не севастопольці блокують військові частини ‒ що це всього лише фон для російських військових. Коли я намагалася показати, що саме російські військові блокують штаб Військово-морських сил України, знімала їх на камеру ‒ це закінчилося для мене контузією. Судячи з прийому, як мене швидко й технічно вирубали, це був військовий. Коли через пару хвилин я прийшла до тями, поруч вже нікого не було. Це трапилося 3 березня (2014 року ‒ КР). Мене вдарили, забрали камеру, нас позбавили можливості робити свою роботу. Я пішла до міліції, написала заяву. Коли я вже поїхала, мені ще телефонували слідчі й зазивали приїхати, мовляв, вони затримують людей ‒ раптом серед них є ті, хто вас вдарив? Аж до кінця 2014 року пропонували повернутися.

‒ Також у вас був конфлікт з так званою «самообороною Севастополя»?

‒ Вони просто захопили пресцентр ‒ це було вже ближче до референдуму. Оскільки ми надавали свої послуги іноземним журналістам, то були вкрай незручними. Загалом, так звана «самооборона Севастополя» увірвалася до нас і шукала шість кілограмів вибухівки, яку я нібито мала відвезти в Балаклаву. Їм не пощастило двічі. У пресцентрі зі мною тоді був представник Human Rights Watch, російський громадянин Алік Мнацаканян. Його намагалися виставити «бандерівцем», але російський паспорт у цьому плані дуже підвів. По-друге, у нас не забрали телефони, а оскільки я працювала у громадській раді при адміністрації Севастополя, ми викликали адвоката, зателефонували колегам у Київ, підняли хвилю. Коли «самооборонівці», не знайшовши у нас вибухівку, знайшли бронежилети, вони намагалися поставити нам у провину незаконне зберігання спецзасобів. У підсумку в день референдуму я вже була в Києві. Наш сайт ще якийсь час працював, але всім журналістам надходили погрози про те, що вони взагалі не будуть працювати в місті, якщо продовжать співпрацювати з Рихтун на колишньому сайті. Одна з моїх журналісток навіть досі судиться в Європейському суді з прав людини з приводу заборони на професію і була змушена взагалі виїхати з країни.

‒ Як би ви взагалі схарактеризували ситуацію з медіа в Криму та Севастополі після 2014 року?​

‒ У цьому році ми ‒ правозахисна організація «Зміна» та Кримська правозахисна група ‒ вирішили зібрати все в одну книгу і подивитися на свободу слова у Криму у 2013-2019 роках. Я змушена сказати, що не все знала про масштаб спротиву в особі журналістів, про те, як і скільки їх постраждало. На жаль, ООН не виділяє Севастополь, але, за її відомостями, у Криму працювали понад 3 тисячі ЗМІ на момент анексії. У 2015 році, після першої хвилі перереєстрації за російськими законами, стало менше ніж 300 ЗМІ. Це неймовірне скорочення за рік, і стискання свободи слова таким чином теж відбулося. У Севастополі практично не з'явилося нових ЗМІ за цей час, а ті, що з'явилися ‒ нехай колеги мене вибачать ‒ я не можу назвати такими. Важко назвати журналістами людей, які пишуть практично доноси, просто публічні. Тематика матеріалів звузилася, як і доступ до джерел інформації. Місто повертається до статусу військової бази, тому тут у цьому плані все жорсткіше. Я думаю, що метою захоплення Криму був саме Севастополь ‒ як кажуть, непотоплюваний авіаносець.

(Текст підготував Владислав Ленцев)