23 жовтня світ відзначає World Ballet Day – Міжнародний День балету. Цього дня з провідних столичних театрів наживо транслюються репетиції і заняття танцівників у балетних класах. Відео, де вони займаються своєю рутинною справою біля станків, набирають у Youtube сотні тисяч переглядів. Кілька років тому до акції долучилася й Національна опера України, чиї танцівники з великим успіхом гастролюють за кордоном, інколи отримуючи там контракт і вже ніколи не повертаючись на Батьківщину.
Майже у кожній балетній трупі зі світовим іменем – чи то британський Royal Ballet, чи то австрійська Wiener Staatsoper, працюють колишні студенти Київського хореографічного коледжу або Київської муніципальної академії танцю. Зокрема, там навчалися прима-балерина берлінського Державного балету Яна Саленко і прима-балерина російського Большого театру Світлана Захарова.
Унікальність внеску України у світовий балет полягає, зокрема, і в тому, що без людей, які вчилися і творили в Україні, сучасний танець і постановки мали б кардинально інший вигляд.
Імена та явища
Україна дала світові таку кількість зіркових хореографів і виконавців, що може посперечатися у цьому з будь-якою іншою державою. Проте в часи СРСР її досягнення применшували, а найяскравіших артистів офіційна хроніка позначала як росіян чи представників російської школи. Почалося це ще у 1920-х роках, коли більшовицька влада вимагала викорінити старий буржуазний дух театру і створити нову естетику, дозволену до перегляду уніфікованій радянській людині. У лютому 1919 року київська газета «Останні новини» опублікувала оголошення:
- «Театрально-балетна «Школа руху» Броніслави Ніжинської». У програмі: школа руху по системі Ніжинської, школа «класичного» танцю, вираження у русі (міміка тіла), стиль у русі, характерні танці, теорія музики, теорія танцю і записування рухів нотною системою, бесіди про мистецтво і творчість».
Розташовувалася школа за адресою: м.Київ, вулиця Фундукліївська 21, кв.1.
Хореограф і балерина Броніслава Ніжинська була вже добре знана у Європі, а її брат Вацлав – найяскравішим «етуалем» (вищий статус артистів європейського балету на початку минулого століття – Радіо Свобода) балетної сцени. Гучний скандал після паризької прем’єри балету «Весна священна» – з новітньою хореографією на музику Ігоря Стравінського – зробив його всесвітньовідомим.
Народжений у Києві 12 березня 1889 року, вперше він виступив на сцені у п’ять років, станцювавши гопак в антрепризі Одеського театру. За здатність до неймовірно високих і разом із тим плавних стрибків його прозвали людиною-птахом.
Броніслава ж рано виявила талант непересічного балетмейстера, а також педагога-постановника (зокрема, співпрацюючи з Лесем Курбасом, який жалкував про її вимушену еміграцію, що скоріше нагадувала втечу). Втім, Ніжинська у своїх щоденниках та в емігрантських колах ніколи не згадувала про їхній творчий дует і взагалі воліла не розповідати нічого про роботу над створенням новітнього комуністичного театру.
Американська режисер Вірляна Ткач в інтерв’ю Радіо Свобода від 25 лютого 2019 року каже:
«Курбас використав можливість людського тіла перевтілюватися в русі. Він, так би мовити, оживив рух, будучи натхненним Броніславою Ніжинською, яка в той час працювала в Києві. Це був саме той час, коли Ніжинська цілковито змінила поняття про балет. Не випадково, що Серж Лифар був одним із її студентів».
«Школу руху» Броніслави Ніжинської киянин Серж Лифар почав відвідувати у неприпустимо пізній для танцівника вік – у 17 років. Проте пізніше Ніжинська запросить його на роботу у Париж.
Після завершення кар’єри танцівника він стане засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», а також ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа. З радянських енциклопедій його ім’я викреслювали. Під час вручення ордена Почесного легіону, президент Шарль де Ґолль запропонував Лифарю стати громадянином Французької Республіки (танцівник досі жив без громадянства), але той подякував і сказав: «Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». У російській версії Вікіпедії Лифар позначений як «французский артист балета».
Хореографія Павла Вірського
«Як би ви знали, Романе, як мені набридли шаровари!» – зізнавався у 1969 році диригентові Роману Кофману український балетмейстер, засновник і художній керівник Державного Академічного ансамблю народного танцю України Павло Вірський. Нині цей колектив носить його ім’я і часто асоціюється з кліше про українську культуру.
Насправді Вірський був хореографом, який зробив український танець модерним, поборовши спротив влади і поставивши його на великій сцені. Як йдеться у біографічній книзі «Павло Вірський» видавництва «Вінниця: Нова книга», «…український сценічний танець існував на той час лише у вигляді вставних номерів у спектаклях українського музично-драматичного театру й одиничних українських опер». Переважно йшлося про примітизований гопак.
Після закінчення Одеського музично-драматичного училища у 1927 році танцівник поїхав до Москви, де вступив до театрального технікуму у клас Асафа Месерера – дядька прими-балерини Майї Плісецької. Жилося йому в столиці СРСР сутужно – студент міг дозволити собі лише тарілку супу з хлібом за 4 копійки на день у робітничій їдальні. Для випускного екзамену Вірський створив образ п’яного матроса, який так сподобався Месереру, що той вимагав продати танець. Учень мав сміливість відмовити уславленому педагогу і сам виступав із номером у нічних напівпідпільних кабаре, отримуючи по 25 рублів за ніч.
Оскільки підручників з історії українського танцю не існувало, Вірський вивчав його під час поїздок по містах і селах. Зокрема, у селі Кропивня на Київщині він дізнався про існування старовинного цехового танцю «Шевчики», який запозичив для виконання своїм ансамблем.
Аби ставити для радянських і закордонних глядачів новітні українські балети і танці, Вірському довелося створювати пафосні прокомуністичні номери. Зокрема, у 1957 році це був балет «Чорне золото» – про те, як випускники закарпатських шкіл приїхали працювати на шахти на Донбас. Утім, навіть критики звертали увагу на майстерність балетмейстера Вірського: у другому акті балету «У забої» є шахтарський масовий танець, коли по штреках карбованим танцювальним кроком ідуть ряди забійників із сяючими гірницькими лампочками. Український хореограф ішов у крок із часом. Того ж року у Нідерландах дебютував як постановник Ханс ван Манен, якого називають батьком сучасного голландського балету.
Колишній керівник хору імені Верьовки, нині покійний диригент Анатолій Авдієвський зауважив, що у танці «Сестри Республіки» дівчата якось дивно складають пальці: «А що це, Павло Павлович, ваші «Сестри» так пальчики складають, як Богородиця на іконах?».
Уславлений Сталінською премією і численними вищими радянськими нагородами балетмейстер зізнався, що черпав натхнення у іконописі, але попросив диригента нікому про це не говорити.
Одноактний балет Вірського «Зимова казка», а також танець-сценку з старовинного ярмаркового театру «Ляльки» досі ставлять на концертах у хореографічних училищах і театрах.
Балетна пачка
У ці дні балетній пачці виповнюється 180 років. Революційну свого часу круглу спідницю з кількох шарів цупкого тюлю придумала і пошила харків’янка Варвара Карінська (Жмудська), яка втекла за кордон під приводом організації виставки досягнень радянських вишивальниць. Раніше балерини змушені були танцювати у важких костюмах, що додавало великого навантаження на корпус. У балетні спідниці вшивалася міцна конструкція з металевого дроту, щоб зробити їх більш округлими і казковими на вигляд. Під час алегро та стрибків на сцені такий каркас часто завдавав болю партнерам танцівниць.
Балерина Тоні Бентлі (New York City Ballet) у своїй книзі «Costumes By Karinska» пише, що насправді ще революційнішою була ідея української кутюр’є полегшити ліф балетної пачки завдяки крою по косій – прийому французьких модельєрів. До неї ніхто з театральних художників не міг створити костюм, що щільно облягав би тіло, виглядав естетично і при цьому дав свободу рухів. Інший емігрант, основоположник американського балету Джордж Баланчин (Георгій Баланчивадзе), твердив, що Карінська зробила неможливе – звільнила ноги танцівниць. Американській пресі він заявив, що половиною успіху своїх всесвітньовідомих балетів, зокрема «Коштовностей» і «Сну літньої ночі», завдячує саме Варварі. Загалом вона створила костюми до 75 його балетів.
Карінська тонко відчувала фактуру тканин і кольори, те, як вони відбиватимуться у світлі театральних софітів. Зшиваючи докупи шари тюлю, добирала відтінки так, щоб з глядацької зали пачка виглядала об’ємнішою і водночас повітряною. А ще вшивала під низ кожної сценічної спідниці власноруч вигаптувану квітку. Вона знала: глядач її не побачить, але балерині буде приємно.
New York City Ballet виконує балет Symphony in C у костюмах Карінської:
