Цього літа мені поталанило відвідати Україну двічі, і чимала частина задоволення від подорожей припадає на їжу. В Україні все можливо. У франківському ресторані Fabbrica мені випало скуштувати надзвичайно смачний безалкогольний напій, у якому містилися приморські миколайчики та бурякова паста фетучіне. Ціни – непорівнювані з американськими. Обслуговування – дійсно гостинне.
Не треба бути ясновидцем, аби розуміти – Україна стане наступною популярною ціллю для гастротуризму. Але де гастротуристам варто починати свою подорож до цієї величезної країни, що відома як «житниця Європи»?
Я вважаю, варто починати зі Львова. Їжа у цьому місті може бути різною: є звичайна і посередня, є абсолютно надзвичайна. У травні я відвідала «Дуже високу кухню» (площа Ринок, 14), ресторан з акцентом на дегустації нових страв. Поки я підіймалась на четвертий поверх старими сходами, у моїй голові роїлися думки щодо правильності мого вибору. Раптом я почула джаз, який лунав із триметрового білого гучномовця, який своєю формою нагадує саксофон. Незвичний інтер’єр неможливо не помітити: з мансардної стелі звисає догори дриґом старе ліжко, шпаківні та клітки формують лінії на червоних цегляних стінах, освітлених білим світлом. Запрошує до участі у приготуванні страв відкрита кухня. Я почувалася як вдома у старомодних зручних стільцях, які не пасували один до одного.
Зі мною на вечерю завітав Данило Лубківський, ексзаступник міністра закордонних справ, який завжди надає перевагу нехитрій їжі. Коли він попросив меню, а я йому відповіла, що тут немає меню, він витріщив очі.
Офіціант попросив кожного гостя описати інгредієнти, які вони хотіли би куштувати нині. Кухар приготує кожну страву, відповідно до цих побажань. Для початку я попросила редис та руколу. Що саме з ними робити та що до них додавати – кухар вирішував самостійно. Офіціант повернувся з надзвичайним салатом, в якому були копчені перчики чилі. Тут я зустріла їх уперше за 15 років в Україні. Далі я замовила стейк із карі та тушкованим червоним перцем – і не залишилася розчарованою. Кухар використав філе міньйон, і все це просто тануло в моєму роті.
Після звістки про відсутність меню Данило був настрашений і готовий до втечі, але згодом ресторан захопив його настільки, що той говорив і говорив про нього без упину.
Але на цьому не все: за цією ж таки адресою – площа Ринок, 14 – на нас чекали інші гастропригоди.
Ресторанний холдинг «!FEST» володіє ще двома надзвичайними ресторанами у цій будівлі. На третьому поверсі мій друг постукав по м’якій оббивці старих радянських дверей. Відчиняє чоловік у халаті та капцях. У квартирі квітне атрибутика радянського кітчу: стіни усіяні старими приклеєними газетами, дзижчить чорно-білий телевізор, у клітці сидить кролик. Розгніваний чоловік намагається зрозуміти, чому ми його доймаємо. Вхід у ресторан міститься у цій квартирі, тож його необхідно переконати – і тоді він проведе вас у симпатичний ресторан, стіни якого оздоблені деревом. Цей ресторан, «Найдорожча ресторація Галичини», цілком міг би бути не тут, а у вашингтонському Джорджтауні.
У цій будівлі також міститься «Криївка», «бункер УПА». У «Криївку» за високою кухнею не ходять. За стінами з червоної цегли стоять грубо витесані столи. Якщо ви достатньо необачні, щоб за таких умов замовляти російські пельмені, світло зникає, натомість з’являється упівець, який виводить вас із зали. Працівники ресторану розігрують «розстрільну команду», яка от-от «вас уб’є». Поки це чути в залі завдяки гучномовцю, за лаштунками вам наливають чарку. Вмикається світло, у ресторан заходить офіціант, який прибирає залишки вашої вечері ганчір’ям.
Поруч з «Криївкою» розташовані «Львівські пляцки», маленьке кафе у якому можна спробувати ніжні штруделі з вишнею, маком чи яблуком. До них подають шоколадний, ванільний чи карамельний соус. Штрудель коштує менше ніж два долари, але після одного ви точно не зупинитесь. Американці, на кшталт мене, які зростали на хімічно покращених консервованих вишнях, мають обов’язково спробувати штрудель з українськими насичено червоними вишнями.
Це питання часу, коли гастротуристи відкриють для себе Україну, а поки їх нема – передайте мені ще отой штрудель, будь ласка.
Мелінда Герінг, заступниця директора Євразійського центру «Атлантичної ради» (Вашингтон, США)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Передрук здійснено з дозволу «Атлантичної ради» США
