Доступність посилання

ТОП новини

Ебільвеїс Аплаєв: «Нікого з керівництва СРСР і виконавців не покарали за депортацію нашого народу»


Логотип пам'ятних подій до 75-ї річниці депортації кримських татар

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Ебільвеїс Аплаєв, кримський татарин, народився 10 серпня 1931 року, уродженець села Азамат (нині Малинівка) Карасубазарського (з 1944 року Білогірського ‒ КР) району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Насібе Аплаєва (1906 р.н.), я, Ебільвеїс Аплаєв, брат Абільнасір Аплаєв (1935 р.н.) та сестра Казіме Аплаєва (1938 р.н.).

На момент депортації сім'я жила в селі Азамат Карасубазарського району Кримської АРСР. У 1938 році я пішов до першого російського класу. Жили в будинку у родичів, згодом за допомогою рідних ми придбали свій власний невеликий будиночок із трьох кімнат. Мали невелику присадибну ділянку та домашню худобу: корову, теля, кози, вівці, птицю.

На початку війни, у 1941 році, були мобілізовані до Червоної армії брати матері Сейтвелі Якубов (1917 р.н.) та Емірвелі Зекіряєв (1918 р.н.).

Перед висилкою з Криму я особисто й наша сім'я нічого про такі повідомлення або накази (про майбутню депортацію ‒ КР) не знали й не чули.

Вранці 18 травня 1944 року до нас близько 5-ї години зайшли два солдати та сусідка Катерина. Вони повідомили нам про виселення нашого народу без будь-яких звинувачень згідно з офіційним документом і дали на збори 15 хвилин. Людей ‒ старих, жінок і дітей (чоловіків призовного віку не було, адже всі на фронті захищали батьківщину від фашистів) ‒ зібрали біля відділення колгоспу. Солдати виганяли людей з будинків зі зброєю в руках і, незважаючи на вік, грубо з ними поводилися.

Ніхто толком не взяв з собою їжі, одягу, адже люди не знали, куди їх везуть і що робитимуть з ними

Зібравши все село до вечора, автомашинами повезли до Сейтлера (нині Нижньогірське ‒ КР) або до Ічкі (нині Совєтське ‒ КР). Через такий поспіх, метушню та раптовість люди були розгублені, відчували стрес, чувся плач жінок і дітей. Ніхто толком не взяв з собою їжі, одягу, адже люди не знали, куди їх везуть і що робитимуть з ними.

На станції накопичилося дуже багато людей з інших сіл і міст, стояв крик і плач. Люди в метушні шукали один одного, членів своїх сімей.

Завантаження під конвоєм військових та військ НКВС здійснювалося в товарні вагони, переобладнані для перевезення худоби, у них було брудно, лежав гній. Вагони забивали людьми вщент, навіть нікуди було лягти спати, люди сиділи і в такому ж положенні спали.

Скільки днів і куди ми їхали, я добре не пам'ятаю, адже мені було 13 років, але їхали довго ‒ більше ніж 20 днів. Дорогою нас супроводжували солдати й нікуди не випускали. Нас не годували, ми їли свої продукти, які змогли взяти з собою. На коротких зупинках усі, хто був здоровий і старший, бігали з посудом по воду ‒ коли дістануть її, а коли й ні ‒ потяг рушав без попередження. Хворим і голодним під час перевезення допомога не надавалася, був відсутній медперсонал. У нашому вагоні померлих від хвороби або від голоду не було, але в інших вагонах були померлі. Їх ховати не було можливості: тіла просто залишали на зупинках, а іноді закопували неглибоко.

Годували нас в останні дні якоюсь баландою з трави та зіпсованої кільки. У закритому наглухо, без щілин вагоні стояло важке задушливе повітря, люди були змушені справляти потребу в який-небудь посуд й виливали потім на зупинках. Куди рухався наш потяг, ніхто не знав, дізналися тільки після приїзду на місце призначення. Нас привезли на станцію в Марійській АРСР, а звідти перевозили сім'ями на бричках у райони республіки. Наша сім'я потрапила до Медведівського району, лісова ділянка «Ошла».

Поселили нас у бараки, збудовані для ув'язнених, але непридатні для житла. У нашому бараці жило 7 сімей (32 особи), спальних місць не вистачало, замість грубки стояла в середині приміщення пристосована під неї двохсотлітрова бочка. Жодної уваги до нас з боку керівництва, а також місцевих жителів не було. Нас нікуди не випускали.

Багато людей дорогою та після приїзду хворіли, голодували, у них не було одягу. Після приїзду в бараці захворіла сестричка. Я пішов до коменданта, капітана Лопатіна попросити, щоб сестрі надали медичну допомогу, на що він відповів: «Хоч твоя сестричка, хоч ви всі ‒повмирайте».

Людям доводилося харчуватися всім, щоб не померти з голоду: травою, кропивою, очеретом, картопляним лушпинням, гнилою картоплею, березовою корою

По приїзді всіх дорослих і підлітків, хто був здоровий, погнали на роботу на лісову ділянку. Мені тоді було 13 років і мене змусили працювати спалювальником відходів лісоповалу. У перші місяці депортації нам ніхто не видавав безкоштовних пайків, продуктів та одягу. Видавали за картками тим, хто працював, 600 грамів житнього хліба неякісної випічки. Переважно людям доводилося харчуватися всім, щоб не померти з голоду: травою, кропивою, очеретом, картопляним лушпинням, гнилою картоплею, березовою корою.

У місцях спецпоселень працівники комендатури поводилися з людьми жорстоко й несправедливо, за найменшу провину карали, навіть били в нетверезому стані. Бували випадки, коли безпорадних молодих дівчат ґвалтували місцеві жителі, але довести такі випадки не було можливості. Дівчата боялися, їм погрожували, їм було соромно сказати про ці випадки батькам, людям.

Аби вижити, голодним людям доводилося потайки тікати, йти в сусідні села на «чамболу» (вільний для всіх збір залишків врожаю на полях ‒ КР), яка починалася після збирання картоплі. А в цей час місцеві жителі, здорові хлопці, нас затримували й били. Мене самого одного разу так побили за цю «чамболу», що ледве дійшов додому й довго хворів.

Дуже багато людей у перший рік від хвороб, голоду та холоду померли, навіть були випадки, коли помирали сім'ями

Хворим у перші роки ніякої медичної допомоги не надавали, дуже багато людей у перший рік від хвороб, голоду та холоду померли, навіть були випадки, коли помирали сім'ями. Тільки в останні роки спецпоселення людям якось почали надавати медичну допомогу й відсилати з лісділянки до лікарні. В таких умовах влітку 1945 року померла від хвороби моя сестричка Казіме Аплаєва (1938 р.н.).

За самовільне відлучення з місць спецпоселень карали терміном у 20 років в'язниці. На нашій ділянці теж були випадки самовільного виходу з поселення, але їх затримали й покарали. Подробиць не пам'ятаю, бо я був неповнолітнім. У місцях спецпоселень кожна людина, яка стоїть на обліку комендатури, відзначалася раз на місяць.

З мобілізованих до Червоної армії на початку війни наші родичі, брати матері, Сеїтвелі Якубов та Емірвелі Зекіряєв не повернулися з фронтів війни.

Ні я, ні мої співвітчизники не змогли навчатися в школах, їм просто не дозволяли вчитися і залишати місця спецпоселень

Ні я, ні мої співвітчизники не змогли навчатися в школах, не говорячи вже про навчальні заклади, їм просто не дозволяли вчитися і залишати місця спецпоселень. На нашій лісділянці, а також в інших місцях та лісділянках жодних установ культури, клубів, шкіл не було, як і газет, журналів, книг. Не дозволялося вільно дотримуватися національних традицій, звичаїв, відзначати національні свята, релігійні обряди. Заборонялося відкрито обговорювати між собою, і з представниками влади питання повернення на батьківщину, до Криму.

Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, нам не надали права на повернення на батьківщину, тому істотних змін не відбулося.

На батьківщину, до Криму, повернувся у 1988 році своїми силами. По всьому Криму шукав будинок для купівлі, але не знаходив, а де знаходив, місцевим жителям не дозволяли нам, кримським татарам, продавати. Але все ж таки через деякий час мені вдалося купити будинок у селі Цвіточному Білогірського району, але прописку не зробили й на роботу не брали. Після довгих поневірянь все ж таки вдалося прописатися і влаштуватися на роботу, але не за своєю спеціальністю, а різноробочим.

У Криму, після депортації нашого народу, переселенці та керівництво перейменували всі вулиці міст і сіл, а також самі села, міста та райони. Я не зміг влаштуватися жити у своєму селі Азамат (нині Малинівка), а мій район тепер не Карасубазарський, а Білогірський.

За неправдиве звинувачення й виселення без причин усього кримськотатарського народу 18 травня 1944 року до цього дня ніхто з вищих чиновників колишнього СРСР і виконавців не поніс покарання. А наш народ втратив під час виселення та в місцях спецпоселень 46,7% осіб.

(Спогад від 2 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG