18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Ізет Асанов, кримський татарин (1934 р.н.), є уродженцем села Шигай Ларіндорфського району (з 1948 року Грибоєдово Первомайського району, нині зникле – КР) Кримської АРСР.
Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.
На момент виселення мені було 10 років. Солдати приїхали до нас у село за тиждень до виселення. Вони стежили, щоб ніхто нікуди не відлучався з села.
Вони зібрали з усіх будинків інших жителів біля кладовища, підігнали великі вантажні автівки, завантажили людей
18 травня 1944 рано вранці вони зібрали всіх старих і закрили їх у мечеті. Потім вони зібрали з усіх будинків інших жителів біля кладовища, підігнали великі вантажні автівки, завантажили людей (це були в основному люди похилого віку, жінки і діти) і повезли на залізничний вокзал Воїнка. Стояв крик і плач. Ніхто не знав, що з ними буде. Автівки підігнали прямо до товарних вагонів, у яких возили вугілля. Завантажили людей, туди ж підвезли і людей похилого віку і повезли в невідомому нам напрямку.
На весь вагон було два маленьких віконечка типу кватирки, заґратованих колючим дротом. У вагонах не було туалету, води. Вони були забиті під зав'язку. Спали стоячи і сидячи, оскільки місць не було.
Люди почали хворіти, вмирати. Ховати не дозволяли, а під час зупинок трупи залишали на залізничних шляхах
Поїзд зупинявся в безлюдних місцях. Люди вибігали, щоб справити нужду, набрати води і зварити якусь юшку. Солдати готувати не дозволяли, вони розкидали чоботом наш посуд. Дуже рідко давали сухий пайок у вигляді сухарів. Люди почали хворіти, вмирати. Ховати не дозволяли, а під час зупинок трупи залишали на залізничних шляхах.
На момент виселення до складу нашої сім'ї входили: дідусь Бекір (75 років), бабуся Гульсум (70 років), мати Сидика Асанова (1900 р.н.), сестра Асіє Асанова (1927 р.н.), сестра Усніє Асанова (1929 р.н.), я, Ізет Асанов, брат Іса Асанов (1935 р.н.), брат Муса Асанов (1937 р.н.). Брат Решат Асанов (1925 р.н.) був викрадений у Німеччину. Батько Асан Бекіров (1890 р.н.) у 1937 році був розстріляний без суду і слідства співробітниками НКВС.
Їхали цілий місяць. Всі були з вошами, вкрилися коростою. Під'їхали до Узбекистану, біля міста Коканда нас усіх загнали в лазню, і ми знову рушили в дорогу.
Нашу сім'ю поселили в кишлак Маруф Павладар'їнського району. Поселили по кілька сімей в одну кімнату в старі каркасні будинки без вікон і дверей, без всяких санітарних умов і без світла. Воду брали з хаузів (водойм), які кишіли комахами. Люди почали хворіти на дизентерію, малярією, тиф, багато хто отримав сонячний удар. Люди масово вмирали від хвороб і голоду.
Першим помер від голоду дідусь Бекір у 1944 році, того ж року померли бабуся Гульсум, сестра Усніє, потім мама
Першим помер від голоду дідусь Бекір у 1944 році, того ж року померли бабуся Гульсум, сестра Усніє, потім мама.
Залишилося нас троє братів і сестра Асіє. Жили на випадкові заробітки. Від держави на дві сім'ї нам дали одну напівдохлу корову, яку ми змушені були продати, щоб не померти від голоду. І ми потім довго виплачували позику за цю корову.
Оскільки в сільській місцевості неможливо було прогодуватися, ми переїхали в місто Кітаб. Сестра влаштувалася на будівництво, вона формувала цеглини. Я наймитував на одного господаря – узбека. Працював уесь світловий день за шматок черствого коржа. Брат Іса пас баранів у узбека теж за шматок коржа.
У Кітабі я переніс тиф, 12 днів лежав у гарячці. Лікування ніякого не було. Дуже багато наших людей потрапляло до лікарні. Але рідко хто виживав, вмирали сім'ями.
Нас жило чотири сім'ї в одній кімнаті. Щомісяця ми ходили до коменданта розписуватися. Виїжджати нікуди не дозволялося, за порушення суворо карали. Потім я жебракував на базарі.
У 1947 році брат Решит Асанов повернувся з Німеччини в місто Ташкент, влаштувався на роботу на абразивний завод. Він розшукав нас, зробив нам виклик і виписав нас до себе.
Жили в дуже маленькій кімнатці. Ми, троє братів, деякий час жили в дитячій колонії з безпритульними. У 14 років я влаштувався на завод учнем тесляра. Пропрацював 39 років.
Зараз живу в селищі Щебетівка (недалеко від міста Феодосія в Криму – КР), виростив чотирьох синів, усі вони мають вищу освіту.
(Спогад від 8 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків