Доступність посилання

ТОП новини

Решат Денішаєв: «Я давно хотів розповісти свою історію»


Депортація кримських татар. Ілюстрація

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Решат Денішаєв, народився у 1931 році в місті Сімферополі. На момент депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року мені було 12 років.

До складу нашої сім'ї входило чотири особи: мати Сафіє Денішаєва (1911 р.н.), я, Решат Денішаєв (1931 р.н.), брат Шевкет Денішаєв (1938 р.н.) та сестра Діляра Денішаєва (1939 р.н.).

У момент виселення батька з нами не було, він перебував у партизанському загоні. У січні 1944 року батько повернувся, а в лютому його знову забрали, але тепер уже, як пояснили мамі, у робочий батальйон.

Мама сказала, що нас повезуть за місто в окопи й там розстріляють, як розстріляли її сестру та сім'ю з 12 осіб

18 травня 1944 року вночі під'їхала машина, зайшли офіцер та два солдати з гвинтівками і сказали мамі, щоб вона зібрала все найнеобхідніше й сідала у вантажівку. Мама дуже злякалася, схопила портрети, фотографії та Коран (священну книгу), а я почав брати все, що потрапляло під руку. Мама сказала, що нас повезуть за місто в окопи й там розстріляють, як розстріляли її сестру та сім'ю з 12 осіб.

Коли нас привезли до вокзалу, стали вантажити у вагони для тюремників, тому що на вікнах були ґрати. Люди похилого віку та діти в вагоні плакали, просили їсти, замість туалету були дірки в підлозі. Дорогою люди не витримували ‒ помирали. Були такі дні, коли ми їхали по троє, четверо діб із мерцями. На невеликих зупинках я вибігав, щоб приготувати хоча б щось поїсти, бо у мене були маленькі сестричка та братик, та й мама дуже хворіла. Не пам'ятаю, на який зі станцій ми зустріли бабусю (матір батька), тітку з дітьми, але нам не дозволили з ними возз'єднатися.

У 1942-43 роках, коли німці бомбили, я навчався у третьому класі, було страшно, але нам давали пайок хліба, і ми намагалися вижити. А коли була депортація, ми не бачили шматка хліба, їли сиру картоплю, і то, якщо вдасться.

Нам нікуди було йти, і ми ночували на вулиці під парканами. Нас, голодних і вошивих, люди цуралися

Коли нас привезли до Ташкента, вивантажили, як худобу на вокзалі. Нам нікуди було йти, і ми ночували на вулиці під парканами. Нас, голодних і вошивих, люди цуралися. На п'ятий день після приїзду нас повантажили на брички й повезли до Пскента. Там нас повели в лазню митися, а потім знову повезли за 30 км до Дунгкургана. Поселили в школі, розмістивши в одному класі по п'ять сімей ‒ так ми жили до 1946 року.

Мама працювала прибиральницею в школі, у травні 1946 року нас поселили до однієї жінки-узбечки. Мама працювала і день, і ніч, я працював пастухом і допомагав господині у дворі.

Сестричка та братик захворіли на вітрянку, а потім на малярію. Потрапили до лікарні, потім, коли їм полегшало, віддали їх до дитбудинку. Там вони були три роки. У 1947 році забрали сестричку з дитбудинку, а потім у 1949 році забрали братика. У 1949 році я разом із мамою пішов працювати на цегельний завод, працювали у дві зміни. Мені тоді було всього 15 років.

Місцеві потихеньку почали до нас звикати, стали давати одяг. Мама прожила до 78 років, але жодного року не отримувала пенсію, тому що ми не знали, які документи для цього потрібні. Я не пам'ятаю жодного дня, щоб не мріяв повернутися на Батьківщину.

Сафіє Денішаєва (в центрі) та її діти (зліва направо) Шевкет, Діляра і Решат у спецпоселенні. Узбекистан, селище Пскент, перша половина 1950-х років
Сафіє Денішаєва (в центрі) та її діти (зліва направо) Шевкет, Діляра і Решат у спецпоселенні. Узбекистан, селище Пскент, перша половина 1950-х років

У 1955 році я одружився з дівчиною Наджиє, вона була з дитбудинку. У нас п'ятеро дітей. У 1957 році ми робили цеглу-сирець і продавали її. Сестричка Діляра поїхала до Ташкента, а братик Шевкет навчався в училищі.

Офіційна довідка, що підтверджує факт депортації Діляри Нурмамбетової (Денішаєвої) разом із членами її сім'ї з Криму 18 травня 1944 року
Офіційна довідка, що підтверджує факт депортації Діляри Нурмамбетової (Денішаєвої) разом із членами її сім'ї з Криму 18 травня 1944 року

У 1977 році я вирішив виїхати з сім'єю до Криму, купили квитки, продали будинок і поїхали. Приїхали в село Квіткове Білогірського району, але там нам жити не дали. У 1978 році забрали старшого сина в армію, він потрапив до Карелії. Звідти приїхав інвалідом. У 1981 році приїхав до Білогірська й потрапив у госпіталь, пролежав там два місяці.

У 1980 році ми змушені були переїхати до Краснодарського краю, Тютюн-радгосп, і прожили там до 1989 року. У 1988 році моя дружина померла, після її смерті я став втрачати зір, поки зовсім не осліп. У 1990 році діти перевезли мене до Криму, в село Земляничне, де я і зараз живу. Будиночок, який ми змогли купити, схожий на курник, але я не скаржуся, спасибі й за це.

Старша дочка Фатіме живе з двома дітьми в селі Привітне Кіровського району, її чоловік помер п'ять років тому. Мій середній син Айдер захворів і помер чотири роки тому. Зараз я живу з наймолодшим сином Асаном та його сім'єю.

Я вдячний тим, хто придумав Унутма, я давно хотів розповісти свою історію.

(Спогад від 6 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG