18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Шукрі Ібадуллаєв, народився 3 грудня 1931 року в селі Фоті-Сала, в орта маалле (з 1945 року Голубинка, серединний квартал ‒ КР), Куйбишевського (з 1944 року Бахчисарайського ‒ КР) району Кримської АРСР.
Склад сім'ї: батько Ібадулла Джаббаров, мати Едає Джаббарова, сестра Муневер Ібадуллаєва (1930 р.н.), я, Шукрі Ібадуллаєв (1931 р.н.) та брат Зекерія Ібадуллаєв (1940 р.н.).
У нас був двоповерховий будинок, будівництво якого закінчили до депортації. Було у нас господарство: корова, бичок, теличка, вівці та багато вуликів. Було багато й домашнього приладдя та меблів.
Людей вивели в центр села, а ми забули взяти одяг і продукти
18 травня 1944 року без будь-яких звинувачень прийшли озброєні солдати і сказали, щоб ми за 15 хвилин зібралися. Батько та мати нас, дітей, зібрали й розгубилися. Людей вивели в центр села, а ми забули взяти одяг і продукти. Мати заплакала і запитала в офіцера: чи можна повернутися додому та взяти якісь продукти. Але офіцер відмовив. У матері були золоті кільця та сережки, вона зняла їх і дала офіцерові. Після цього він дав двох солдатів і мати пішла з ними додому. Взяла тісто, пів мішка борошна, постільну білизну.
Нас забрали на світанку. Ми були оточені озброєними солдатами, вони розрізали матраци, вибили вовну. Мідний посуд брати нам не дозволили. До вечора нас повезли на станцію Сюрень. Там стояли товарні триярусні вагони (мається на увазі вагон із трьома ярусами нар ‒ КР), в які почали нас вантажити. Вагони були брудні, на людей напали воші. Нас забили в вагон, як оселедці в бочку: люди сиділи на підлозі (переважно люди похилого віку), лежали на ярусних нарах. На станції Сюрень довго стояли.
Коли ешелон рушив, двері відкрили, через ґрати у дверному отворі до вагона почало надходити повітря. Коли ешелон зупинявся, люди ділилися один із одним їжею. Наш ешелон був такий довгий, що його тягнули два паротяги до самого Казахстану. Дорога була важкою, без води та їжі. У дорозі люди помирали, їхні тіла витягали з вагона і залишали на краю дороги.
Комендант забрав у батька паспорт і метрики і все спалив, і ми без документів залишилися
У Казахстані відчепили один паротяг, і нас повезли до Узбекистану. Ешелон прибув у місто Наманган, нас розподілили в колгоспи, ми, десь 25 сімей, потрапили до Кукунбая. На другий день погнали нас на роботу сапати бавовну, потім нам дали на п'ять сімей одну кімнату. Це був не будинок, а хлів. Влітку з водою було дуже погано, вода була з глиною, відстоювали її і пили. Наприкінці листопада люди почали голодувати.
Батько нас забрав, і ми втекли з сім'єю в Наманган. У нас не було ніяких документів, комендант забрав у батька паспорт і метрики і все спалив, і ми без документів залишилися. Батько пішов до обласної комендатури, тоді нас усіх посадили в тюрму, сиділи там тиждень, поки не приїхав комендант з області. Батько та мати плакали, що нас посадять до в'язниці. Комендант нас пожалів і написав довідку.
За цією довідкою ми пішли на роботу: батько ‒ охоронцем, мати ‒ прибиральницею, сестра ‒ на ткацькій фабриці ученицею, я ‒ учнем шевця, а братика віддали до дитячого будинку. Ми всі були голодні, в той час усі люди голодували. Через деякий час помер батько від дизентерії. У 1946 році я вступив учнем на ремонтний завод і став мотористом 6-го розряду.
Ми завжди були принижені. У нас, кримських татар, тоді не було ні газет, ні журналів, ні шкіл. Ми втратили все.
Я повернувся до Криму з сім'єю в липні 1969 року через вербування. Знову приниження, образи. Дочку віддали заміж, а сільрада не реєструвала шлюб. Син служив у московському гарнізоні, його не прописували, мучили пів року, потім прописали в гуртожитку...
Я працював мотористом 47 років, а тепер на пенсії. Нарешті я повернувся на Батьківщину, але в своє село не потрапив. Тепер живемо в селі Мар'ївка Ленінського району.
(Спогад від 24 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків