Доступність посилання

ТОП новини

Земіне Усеїнова: «Посадили нас у телячі вагони з колючим дротом на вікнах»


День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Земіне Усеїнова, кримська татарка, народилася 10 лютого 1927 року, уродженка села Місхор Ялтинського району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Муневер Усеїнова (1907 р.н.), я, Земіне Усеїнова, і брат Шукрі Усеїнов (1928 р.н.).

Перед депортацією сім'я проживала в селі Місхор Ялтинського району Кримської АРСР. Жили в будинку з трьох кімнат із великою скляною верандою, збудованому моїм батьком Алі Усеїновим (1902 р.н.). Під час виселення батько перебував у місцях позбавлення волі, був засуджений 5 грудня 1937 року трійкою НКВД Кримської АРСР за контрреволюційну агітацію до десяти років позбавлення волі, згодом був звільнений 1 листопада 1947 року після відбування терміну покарання. Мали присадибну ділянку та домашню худобу: овець, кіз і курей.

Усі люди ‒ переважно літні люди, жінки, діти ‒ плакали, діти кричали від переляку, вся худоба мугикала, і був сильний рев і гавкіт собак

18 травня 1944 року вночі прийшли два озброєних солдати та офіцер, постукали в двері. Мати відкрила, тут же увійшли солдати, наказали одягнути дітей і швидко всім вийти на вулицю, з собою взяти нічого не дозволили. Під зброєю нас погнали на подвір'я санаторію Токмакова в нижньому Місхорі (колишня дерев'яна двоповерхова дача сибірського купця та мецената І.Ф. Токмакова ‒ КР), де вже було багато людей із нашого села, навколо стояли озброєні солдати з собаками. Усі люди ‒ переважно літні люди, жінки, діти ‒ плакали, діти кричали від переляку, вся худоба мугикала, і був сильний рев і гавкіт собак.

Під ранок нас повантажили у вантажівки й повезли через Ай-Петрі в бік Бахчисарая на залізничну станцію Сюрень. Там нас посадили в телячі вагони, вікна яких були обтягнуті колючим дротом. Усі особисті речі, документи та продукти залишилися вдома, тому що нам не повідомили за що й куди нас везуть. Так із нашої сім'ї були виселені три людини.

Вагони були переповнені вщерть, у два яруси. Двері були закриті, дихати було важко, ніяких умов не було: ні води, ні продуктів, ні медикаментів, ні туалету. Скільки днів можна було їхати у вагоні з такою кількістю людей? Їхали через казахстанські степи, ні про яку медичну допомогу і не йшлося. Коли потяг зупинявся, усі, хто мав посуд ‒ консервні банки, кухлі, казанки ‒ бігли по воду, хто не встигав, той відставав від ешелону, зникав безвісти. Харчування видавалося один раз на добу: відро баланди на вагон людей і на кожного по шматку хліба чорного; їли по черзі, бо не було посуду. Були випадки, коли у вагоні від голоду та хвороб помирали люди. Так померла Еміне Чилле, тримати труп не дозволили, тому тіло її викинули на ходу з потягу.

Після агітації чиновників, стали нас, жінок, принижувати, ображати та обзивати: мовляв ви рогаті та мстиві

Нас привезли на станцію Хилкове, місто Беговат Ташкентської області (Узбецької РСР ‒ КР). Усіх посадили на вантажівки й повезли в радгосп ДВЗ №2 (скорочене від Дальверзін, відділення №2 ‒ КР), розмістилися всі сім'ями в саду під деревами біля центрального управління радгоспу ДВЗ №2.

Спочатку місцеве населення ставилося до нас зі співчуттям і жалістю, розуміли нас, а потім, після агітації чиновників, стали нас, жінок, принижувати, ображати та обзивати: мовляв ви рогаті та мстиві.

Дуже багато людей помирало під час роботи. Ховали мертвих прямо в полі

Усіх людей похилого віку та молодь погнали формувати цеглу для будівництва бараків для житла переселенцям, де мали розмістити сім'ї кримських татар. Робота була дуже важка, та й спека стояла 45-50 градусів, тому багато хто почав хворіти, зокрема й від недоїдання. Дуже багато людей помирало під час роботи. Ховали мертвих прямо в полі, а на наступний день знаходили руки, ноги, тіла, з'їдені шакалами.

Бараки, збудовані для нас, не мали ні вікон, ні дверей. Дах був покритий тонкими гілками та очеретом із глиною. Замість дверей і вікон вивішували ганчірки, не було чим топити цегляні грубки для приготування їжі. Доводилося йти і збирати в полі верблюжі колючки.

Змушували працювати від зорі до темнаго ‒ по 14-16 годин, праця оплачувалася в дуже мінімальних розмірах, на їжу не вистачало

Йшла зима, їсти не було чого, люди голодували та хворіли на дизентерію через заморожений буряк, який залишився в полі після збирання врожаю. Його люди збирали вночі потайки, бо не дозволяли збирати, переорювали поля, але брати не дозволяли. Продукти не видавали, а хліб давали на працівника по 0,5 кг, на утриманця ‒ 0,2 кг. Чекаючи в черзі, щоб отримати хліб, люди помирали під стінкою магазину.

Змушували працювати від зорі до темнаго ‒ по 14-16 годин, праця оплачувалася в дуже мінімальних розмірах, на їжу не вистачало. Всі боялися порушувати трудову дисципліну, тому що вільно пересуватися з одного радгоспу в інший заборонялося, каралося виселенням до Сибіру на 20 років каторги.

У 1947 році нашій родині дозволили отримати позику в розмірі 2000 рублів для будівництва будиночка з подальшою виплатою відсотків. Виплатили 3500 рублів, а решту нам списали в 1948 році.

Щомісяця ходили в комендатуру підписуватися про невиїзд і (заборону ‒ КР) відвідування родичів, (які живуть на території ‒ КР) інших радгоспів.

У 1946 році я вийшла заміж за Мемета Хайбуллаєва, односельця. У 1947 році народився син, із сім'єю нас перевели на роботу в бавовняний радгосп ДВЗ №2, відділення №4.

У 1956 році, після указу від 28 квітня, згідно з яким із кримських татар зняте було обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення в місця, звідки ці люди були виселені, у місцях висилки змін не відбулося. Дітей навчатися до ВНЗ не брали, хлопців в армію не брали.

У 1956 році поїхали з сім'єю з п'яти осіб (чоловік, я та троє дітей) у місто Беговат, прожили там до 1976 року. У 1976 році виїхали з сім'єю в місто Новоросійськ Краснодарського краю. У 2002 році переїхали до Криму, де проживаємо в місті Сімферополь, мікрорайон Фонтани.

У місцях заслання померли моя мама Муневер Усеїнова (1907 р.н.) та батько Алі Усеїнов (1902 р.н.).

(Спогад від 10 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG