Спеціально для Крим.Реалії
Рішення, яке у ніч на 25 червня було ухвалене на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, очевидно, пов'язане аж ніяк не тільки з готовністю провідних країн континенту погодитися зі скасуванням санкцій проти російської делегації та поверненням Росії в ПАРЄ. У першу чергу це пов'язано з Кримом.
Обмеження, що були накладені на російську делегацію, мали на увазі, перш за все, покарання за кричуще порушення міжнародного права ‒ анексію частини території суверенної держави. Власне, і перші санкції, що були запроваджені проти Росії Європейським Союзом, Сполученими Штатами та іншими державами, були пов'язані саме з цією анексією.
Зараз ПАРЄ свідомо відмовляється від цих обмежень. Навіть більше, саме рішення, що дає змогу російській делегації тріумфально повернутися до зали засідань Парламентської асамблеї, одночасно забороняє ПАРЄ втручатися в процес формування національних делегацій країн-учасниць. Це означає, що Федеральні збори Росії можуть в будь-який момент ввести до складу своєї делегації членів Ради Федерації і депутатів Державної Думи, які представляють у парламенті «Республіку Крим» ‒ «суб'єкт федерації», саме існування якого не визнається жодною державою світу, окрім, власне, самої Росії.
До складу своєї делегації членів Ради Федерації і депутатів Державної Думи, які представляють у парламенті «Республіку Крим»
Вважати, що таке рішення було ухвалене в ПАРЄ через недогляд, було б наївним. Механізм рішень, що дозволять Росії повернутися в ПАРЄ, опрацьовувався упродовж декількох місяців за участю не тільки депутатів, а й апарату ПАРЄ, і представників виконавчої влади країн, які зацікавлені в нормалізації відносин із Кремлем ‒ перш за все Німеччини та Франції. Але виникає запитання ‒ а навіщо прихильникам повернення Росії в ПАРЄ така фактична легітимізація кримської присутності на міжнародному рівні?
На це запитання не так складно відповісти, якщо зрозуміти, що саме рішення про повернення російської делегації в ПАРЄ ‒ частина плану з нормалізації відносин Заходу з Кремлем при одночасному невизнанні російських рішень щодо Криму. По суті, це дивним чином нагадує «балтійський варіант» ‒ ставлення Заходу до окупації Радянським Союзом балтійських країн.
Це дивним чином нагадує «балтійський варіант» ‒ ставлення Заходу до окупації Радянським Союзом балтійських країн
Після закінчення Другої світової війни, коли на території Латвії, Литви та Естонії знову опинилися окупаційні радянські війська та був відновлений номінальний статус «республік Радянської Прибалтики», багато країн Заходу, разом зі Сполученими Штатами, продовжували наполягати на незаконності введення цих територій до складу СРСР. Латвія, Литва та Естонія продовжували залишатися на політичних картах світу, працювали деякі їхні дипломатичні представництва, визнавалися паспорти, які видавалися цими представництвами.
Але при цьому відносини західних країн із Радянським Союзом продовжували будуватися так, ніби цієї проблеми не існує. Відносини ‒ окремо, окупація ‒ окремо. Навіть більше, чиновники з «республік Радянської Прибалтики» ‒ тобто, по суті, представники окупаційної влади ‒ незмінно були присутні у складі радянських делегацій, які відвідували різні міжнародні заходи.
Голова президії Верховної Ради Латвійської РСР або Литовської РСР одночасно був одним із заступників голови президії Верховної Ради СРСР (як і інші керівники «парламентів» союзних республік). З протокольної точки зору це означало, що такий чиновник упродовж декількох місяців міг працювати не в Ризі або Вільнюсі, а в Москві як формальний керівник держави. І в цій ролі приймати вірчі грамоти від послів країн, які не визнавали входження балтійських країн до складу СРСР і сприймали його як представника окупантів. Але грамоти ‒ вручали.
І вся ця, м'яко кажучи, двозначна ситуація тривала до початку 90-их років минулого століття, коли в балтійських країнах стали ухвалювати рішення про відновлення своєї незалежності, а країни Заходу були змушені ці рішення підтримати ‒ і то не відразу, тому що боялися, що курс Балтії на незалежність завадить горбачовській «перебудові». Тобто і в цьому випадку інтереси держави-окупанта, вважаю, виявилися для цивілізованого світу важливішими, аніж інтереси поневолених ним народів і окупованих територій.
Так ось у ситуації зі скасуванням санкцій проти російської делегації в ПАРЄ Заходом, схоже, зроблений перший і дуже важливий крок саме до такого прочитання майбутніх відносин із Кремлем. Анексія Криму та окупація Донбасу можуть і далі засуджуватися і не визнаватися, але цим відносинам заважати не повинні.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
