Спеціально для Крим.Реалії
Глава російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров під час нинішньої російської передвиборчої кампанії перетворився з міністра на пропагандиста, вкотре оголосивши про те, що «Крим ‒ справа вирішена» і що це нібито зрозуміло навіть українське керівництво. Виникає, однак, запитання: чому, якщо Крим ‒ справа вирішена, Лавров постійно про цей Крим говорить. Чому і він, і «балакуча голова» російського МЗС Марія Захарова говорили про «Кримську платформу» більше, ніж російські дипломати? Можливо, тому, що Лавров не гірше, а то й краще за Путіна розуміє, що анексія Криму ‒ це відкрите порушення міжнародного права. І навіть у «доброзичливців» Росії немає в розпорядженні жодних інструментів, щоб цю анексію визнати.
А одне порушення тягне за собою інше. Адже чергове кримське заклинання пролунало у Лаврова зовсім не випадково й було пов'язане вже не з «Кримською платформою», яка викликала таке роздратування у російського політичного керівництва, а з самими виборами до Державної думи. Виборами, під час підготовки до яких міністр закордонних справ Росії разом з міністром оборони Сергієм Шойгу, мабуть, отримав від Путіна особливе завдання ‒ врятувати від подальшого падіння рейтинг партії влади, яка викликає все більшу алергію в росіян. Підняти, так би мовити, «Единую Россию» з колін. І Лавров, схоже, взявся за виконання цього завдання з таким ентузіазмом, що з риторики зараз і не зрозумієш, хто в Росії міністр оборони ‒ Лавров чи Шойгу.
Але, разом з тим, як досвідчений дипломат Лавров прекрасно все розуміє. Розуміє, я впевнений, що Крим ‒ справа не вирішена, що його країна розтоптала міжнародне право. І розуміє, що самі вибори в Росії виглядають з точки зору міжнародного права вельми сумнівною процедурою, тому що їх учасниками опитняються жителі окупованих територій Криму, а тепер ще й Донбасу. І якщо проведення виборів у Криму Кремль ще може пояснювати тим, що півострів нібито частина Росії, то участь у виборах до Держдуми жителів окупованих районів Донецької та Луганської областей взагалі пояснювати нічим. А потрібно. І саме це, схоже, й викликає роздратування у російського міністра закордонних справ ‒ необхідність у ролі високопоставленого пропагандиста захищати справу не просто несправедливу, а й таку, що не піддається захисту з точки зору правової логіки. І розуміти, що аргументів немає ‒ залишається підміняти їх награною істерією. А награна істерія, думаю, куди краще виходить в якогось Дмитра Кисельова, ніж у Сергія Лаврова. Адже дипломатія ‒ це спокійна впевненість у власній правоті, а не звинувачення та прокльони на адресу опонентів.
Але особливого співчуття в цій невдячній ролі Сергій Лавров у мене не викликає. Зрештою, це його власний вибір.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
