34 роки тому сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції ‒ одна з найбільших у світі техногенних катастроф. День 26 квітня 1986 року так чи інакше торкнувся усього світу, зокрема й Людмили Ігнатенко, жительки селища Іванків. Людмила розповідає, що в житті вона пережила два найсильніших потрясіння: у 1986 році в Іванкові і в 2014 році у Криму. І аварія, й анексія півострова відбувалися буквально на її очах.
Наша героїня не має жодного стосунку до дружини відомого ліквідатора Василя Ігнатенка, окрім однакового імені та прізвища. Вона розповідає, що люди часто плутали її з відомою тезкою. У родині нашої Людмили Ігнатенко ліквідатором під час аварії, був її батько, Володимир Скопич.
Людмила згадує, що ранок 26 квітня почався для неї з гулу машин: «основна дорога, траса проходить якраз через Іванків, і я бачила ці колони військової техніки, пожежні автівки, які, здається, не закінчувалися». Під час аварії Людмилі було 16 років. «Це був мій дев'ятий клас, ми були вже не маленькими дітьми, розуміли, щось трапилося. Але на парад 1 травня все одно пішли в обов'язковому порядку».
Сім'я Людмили на момент аварії жила в селищі Іванків (селище розташоване за 50 кілометрів від Чорнобиля ‒ КР). Після вибуху у нього був статус «зони добровільного відселення». Селище стало початковим приймальним пунктом при евакуації людей із Прип'яті.
«Ми підлягали евакуації за бажанням. Люди виїжджали до Луцька, Миколаєва, масово почалося будівництво житла для переселенців. Весь травень їхали автобуси, які вивозили людей. Постійно їхали бетономішалки, йшло повне бетонування та ліквідація наслідків».
Людмила каже, що її сім'я ухвалила рішення залишитися вдома: «батько вивіз нас на півтора місяця до Луцька, а потім ми все-таки повернулися додому».
Жінка розповідає, що найскладнішим для неї і для багатьох інших була заборона бачитися з рідними. «Наприклад, мій батько, як поїхав 27 квітня, так повернувся чи 9-го, чи то 10-го травня. Весь цей час ми до кінця не розуміли, що з ним. А є і набагато страшніші історії, коли хлопці поверталися додому і змушені були через стан здоров'я не спілкуватися зі своїми сім'ями. А деякі з них взагалі не доїхали до своїх сімей. І були поховані у спеціальних місцях поховання в Москві через високий ступінь радіаційного фону. Це дуже страшно, коли ти не можеш навіть попрощатися».
У 2010 році Людмила Ігнатенко поїхала до Криму. Її, зі стажем на державній службі та педагогічною освітою, запросили працювати до дитячого табору «Артек».
«Ми ніби самі своїми руками створювали це маленьке суспільство. Ось уявіть собі: «Артек» влітку ‒ 2300 співробітників, медиків, вожатих, педагогів, і 3690 дітей відпочивали одночасно. У 2013 році в українському «Артеку» відпочивали діти з п'ятдесят однієї країни світу. У такій ситуації питання національності або релігії ніколи не виникали. Це була одна дружна сім'я, яка працювала, як єдиний годинниковий механізм».
Ігнатенко прожила у Криму три з половиною роки, до кінця березня 2014 року. За цей час вона встигла отримати квартиру, облаштувати побут, змінила роботу.
Після декількох років роботи в «Артеку» вона пройшла за конкурсом на роботу в пенсійний фонд.
Людмила каже, що березень 2014 року у Криму буквально зламав усе.
«Це все відбувалося на моїх очах, вже їздили військові автівки, на півострові з'явилися «зелені чоловічки». Виходить, колони військової техніки я бачила у своєму житті двічі: у 1986 і у 2014 році. Це були два найстрашніших спогади, і вони тепер зі мною назавжди».
20 березня 2014 року Людмила отримала посаду в пенсійному фонді Гагарінського району міста Севастополя. Єдиною умовою було оформлення російського паспорта.
«Я відмовилася з моральних переконань, це все було дуже важко. Плакала, бо нічого не могла зробити, а потім зателефонувала знайомому, російському військовослужбовцю. І він мені сказав, щоб я їхала додому, якомога швидше».
У Криму у квартирі Людмили залишилося багато особистих речей. Каже, довелося роздарувати та роздати за безцінь.
На початку квітня Людмила повернулася до Іванкова: «На жаль, сорок років життя в зоні відчуження не минули безрезультатно. Мій імунітет дав дуже сильний збій, як з'ясувалося. Коли людина живе в зоні, вона там адаптується. А коли вона повертається назад, це дає сплеск для організму».
У 2017 році Людмилі зробили операцію. Як потерпіла, вона має 1 категорію, пов'язану з катастрофою на ЧАЕС.
«Коли йшла на операцію, то мріяла, якщо виживу, обов'язково поїду в Крим. Це найкраще місце на Землі. Кажуть, якщо є можливість, то життя треба прожити в Криму та обов'язково працювати в «Артеку».
До Криму Людмила так і не повернулася.
Зараз Ігнатенко перебуває в Італії. Розповідає, що дуже хотіла жити біля моря. Поїхала туди, щоб зміцнити імунітет і мати умови для реабілітації. А у зв'язку з пандемією Covid-19 змушена була затриматися.
Каже, що місце, де вона зараз перебуває ‒ Торетто Калабрія, ‒ дуже нагадує їй кримський півострів, і надсилає фотографію, на підтвердження цієї тези.
