Доступність посилання

ТОП новини

«Ми переможемо. У нас немає страху перед Росією» – Оксана Забужко


Жінка з українським прапором на підбитому російському танку, який представлений на виставці під відкритим небом знищеної військової техніки та озброєння російської армії на Михайлівській площі в Києві, 17 червня 2022 року

«Найдовша подорож» – таку назву матиме 90-сторінкове есе Оксани Забужко про два плани цієї війни: 30-літній і 300-літній. Книжка, окрім української, вийде італійською, шведською, німецькою, норвезькою та польською мовами. Також готується переклад голландською. Радіо Свобода з дозволу авторки публікує тут невеликий уривок тексту.

«Шукайте в осінніх каталогах. Сподіваюсь, дещо ця книжка західному читачеві все ж прояснить…», – написала Оксана Забужко на своїй сторінці у фейсбуці.

Tanya Kozak від Видавництва«​Комора»​ додала: «Пані Оксана щойно завершила роботу над книгою, українською твір вийде за кілька місяців. Стежте за новинами на сторінках пані Оксани та нашого видавництва».

«Ми знаємо Росію...і ми її не боїмося» (уривок)

«Де ви, українці, берете сили боротися й як так вийшло, що ви перемагаєте?» (цитую запитання одразу від кількох медіа–аґенцій кількох країн, склавши їх докупи). І ця відповідь безмежно проста: у нас немає страху перед Росією.

І, схоже, тільки в нас одних, з усіх націй на світі, його й немає.

Силу країни, в тому числі й військову, складають ЛЮДИ

6 грудня 2021 року я написала на своїй фб–сторінці: «Про the looming threats of war... Я НІЧОГО, ну геть нічогісінько з того боку не відчуваю, ніякої реальної загрози. Жодного порівняння із тим, яким СВИНЦЕВИМ відчувався світ влітку 2013 року, яка СТІНА ...тоді попереду була... А тут – ніщота ніщот, торгівля повітрям. Розрахунок якийсь, безперечно, за тим у гебні є, а от СИЛИ, СИЛИ – ніхрєна нема».

Парадоксальним чином, виходить, що я не так уже й помилилась (хоча й не вірила в аж настільки ідіотичний «розрахунок», який вийшов на 24 лютого!): ні «багато м’яса» («живої сили», як це звалось у наших радянських підручниках), ні «багато заліза» (станом на сьогодні, коли я це пишу, Росія випустила по Україні понад дві з половиною тисячі ракет!), ще не означають СИЛИ.

Силу країни, в тому числі й військову, складають ЛЮДИ. Але, щоб стати реальною силою, вони спершу мають відмовитись бути «м’ясом».

І не тільки на полі бою.

Ми не маємо цього страху й зараз, після всіх безмірних страждань, горя й руїни, що принесла Росія на нашу землю після 24.02.2022.

Ми знаємо ціну цьому струхлявілому зомбі-монстру

Ми знаємо ціну цьому струхлявілому зомбі-монстру: то ми (наші предки) його свого часу, на зло Польщі й Туреччині, зліпили й поставили на ноги, і потім ще віками підпомповували своєю силою – спершу добровільно, а потім вимушено, бо в будь-які союзи з Московією (про що ніхто не попереджає й досі!) легше ввійти, ніж вийти, за законом кримінальних об’єднань…

І провербіальна мілітарна «велич» цього монстра – то, куди більшою мірою, аніж будь–хто з експертів досі зумів оцінити, теж наша заслуга: це українське козацтво творило російській армії славу «непереможної» в турецьких походах (в яких було прямо зацікавлене, «за своє» воювали!), і звідтоді кістяк тої армії – нижчий і середній офіцерський склад, – що за царів, що за більшовиків тримався – на українцях–таки, бо воювати наші вміли завжди…

І тому тепер навіть путінський ядерний шантаж нас, на відміну від західних держав, не надто страшить: ми знаємо Росію – знаємо на живому досвіді, з радянських часів, як професійно вона блефує і як безсоромно краде.

З найвищою ймовірністю, російський запас ЯЗ давно розкрадено й розпродано

Тож український розрахунок перекладається тут на мову здорового глузду приблизно так: з найвищою ймовірністю, російський запас ЯЗ давно розкрадено й розпродано, якщо ж щось і не розкрадено, то, як каже українське прислів’я, «не такий чорт страшний, як його малюють», – тактичний ядерний вибух ще зовсім не дорівнює ядерному Апокаліпсисові голівудських хоррорів.

Можна пережити... Пережили ж ми, нівроку, й Чорнобиль, а він був куди небезпечніший.

І, поки західні політики вирішували, як їм не роздратувати Путіна, аби той, крий Боже, не натиснув міфічну «червону кнопку», українці діловито наповняли соцмережі інструкціями з поведінки при тактичному ядерному вибухові (відразу кажу: нічого нового для тих, хто пережив у Києві травень 1986–го)…

Уточню: це не є якась особлива відвага, описувана в категоріях античного героїзму (бо й такі інтерпретації вже траплялося читати!).

Розуміється, ми боїмося, природною фізіологічною реакцією на пряму загрозу життю: коли поруч із тобою виє сирена, коли тобі над головою зі свистом пролітає ракета, коли ти на власні очі бачиш серед ночі біле, як в грозу, небо артилерійського обстрілу й бачиш, як валиться у вогні сусідній будинок, – це дуже страшно: до блювоти, до лютого стресу, до панічного нападу й ірраціональної поведінки.

Відсутність страху, наведеного «російською полудою» – потужним блефом про «велику й непереможну mother Russia»

Але я маю на увазі дещо інше: відсутність страху, наведеного «російською полудою» – потужним блефом про «велику й непереможну mother Russia» в поєднанні із психологічним терором – умілим, по–чекістському грамотним натисканням на кнопки історичної травми.

А вони ж у кожного народу свої («пам’ятаєш, як прийшли росіяни й зробили твоїй бабусі/ дідові/ прадідові боляче? так ось, вони кажуть, що «можуть повторити», краще їх не дражни, роби, що велять…»).

Це не значить, ніби в нас бракує своїх травм, жахливих і досі не пропрацьованих (абсолютна більшість нації носить в собі травму Голодомору, помножену на трипоколіннєву травму «терору мовчанням», заборони аж до кінця 1980–х говорити вголос про те, як знищували наших предків у 1933–му).

Але, як показала 30–літня історія нашої незалежности, в абсолютної ж таки більшости українців «натискання» на травму викликає не страх – а ту реакцію, котра найкраще описується словами «Ніколи знову!».

Не вбиті за 20–те століття, ми справді стали сильніші

І тому на окупованій росіянами Херсонщині розгоряється партизанський рух і злітають у повітря мости, склади з амуніцією й автомобілі «нових комісарів» – так само, як це було в 1920–тих, до Голодомору, коли весь цей край клекотів антибільшовицькими повстаннями.

Тільки цим разом «замирити» Україну своїми звичними методами цій реконструкторській імперії, складеній з газу, м’яса і заліза, — вже не вийде. Ніколи більше не вийде.

Не вбиті за 20–те століття, ми справді стали сильніші: сила життя – сила росту, любови й свободи – по нашій стороні.

(Уривок із нового есе)

Оксана Забужко, письменниця

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://krymrgbcrlvrexoeaqjy.azureedge.net/. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.

XS
SM
MD
LG