Радянські концтабори для дітей під час Голодомору 1932-1933 років

Есміра Інзик

ітей, чиї батьки померли з голоду, кого знаходили у містах або поблизу них, радянська влада утримувала за колючим дротом у спеціальних таборах. Про один із таких дитячих концтаборів у Миргороді зібрав свідчення директор місцевого музею-пам’яті Голодомору Олександр Джунь. Радіо Свобода розшукало на Полтавщині жінку, яка була в іншому подібному таборі.

Музей-пам’яті Голодомору діє на місці колишнього «дитячого концтабору», свідчення про який директор музею Олександр Джунь збирав тривалий час і опублікував у книзі «Чорні роки Миргородщини».

Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху та копав яму» – Олександр Джунь (відео)

Табір був на місці старої козацької фортеці й дізнатися правду про нього допоміг випадок.

«У 1958 році, коли ми малими тут бігали, стіна й завалилася, а з-під неї ці кісточки посипалися. Батько ввечері додому прийшов, а я під ліжком ховаюсь. Вночі ми разом з ним зробили перше перепоховання. Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху і копав яму», – розповідає Олександр Джунь.

З того часу батько та син Джуні і почали збирати інформацію про ті моторошні масові захоронення дітей.

Відібране зерно гнило, а по першій траві повзали опухлі від голоду діти

Знайшлися свідки, які розповіли, що обстрижених, ледь одягнених дітей тут утримували за колючим дротом у невеликому будинку-бараку поряд з церквою. Голод та хвороби шансів на життя не давали. Щоранку дитячі тіла вкидали у вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли старий колодязь заповнився трупами вщент, їх почали штабелювати на березі річки.

У «концтаборі», або «інтернаті», як називала це радянська влада, утримували сиріт з навколишніх сіл, «відфільтрованих» біженців із залізничного вокзалу, та дітей «куркулів», арештованих за непокору при хлібоздачі. Зерно, за споминами очевидців, звозили до зруйнованого храму. Під пильним оком охоронців, воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило.

«Якраз у 1932 році із «Країни Рад», це Личанський колгосп так називався, сюди в церкву засипали зерно. Тут скільки загинуло народу, бо зерна не давали. Коли почалася весна 1933 року, діти виповзали на чотирьох, «паслися», і тут же помирали, бо рання трава дуже різуча була», – розповідає Олександр Джунь.

Дізнатися напевне, скільки дітей утримували у миргородському таборі і скільки померло, не вдалося. Радянська влада ретельно фальсифікувала й приховувала такі дані.

«Діток, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму» – свідок

За сто кілометрів від Миргорода, в таборі-інтернаті села Диканька, перебувала 10-річною дівчинкою Надія Лебідь разом із молодшим братом. Їй пощастило вижити, бо в інтернаті хоч трохи годували.

«Кожна мати думала, як підкину в інтернат то виживе, а воно й там до ранку помирало» – Надія Лебідь

«Кожна мати думала, як підкину в інтернат, то виживе, а воно й там до ранку помирало. А тоді отих діток кидали на купи, а потім на машину, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму. В інтернаті було, де деревина, то ми її об’їдали, як сарана. Ламали листячко і їли», – розповідає Надія Лебідь.

З осені 1933 року дітей, які вижили, з таборів потроху почали розбирати родичі та бездітні сім’ї. Більшість же розійшлася жити до невеличких інтернатів, що створювалися у сусідніх селах.

Надія Лебідь пам’ятає співанку, що описує, як Голодомор забирав дитинство й життя в українських дітей: «Котилася тарілочка по крутій горі, забавляла малих діток у нашім дворі, десь взялася баба чорна і чорний жупан, заховала тарілочку у тихій туман».

Полтавщина – одна з тих областей України, які мали найвищу смертність від влаштованого Сталіним і Комуністичною партією СРСР штучного голоду. За даними дослідників, під час Голодомору 1932-1933 років в Україні померло щонайменше 3,9 мільйона людей, чверть з них – діти до 10 років.