Геннадій Афанасьєв: Рятівне коло для душі та тіла

(Попередній блог ‒ тут)

Коли арештант нарешті доходить до усвідомлення того, що життя не закінчене, що варто ще поборотися, і є ще шанс побути щасливим, то в першу чергу він починає думати про власне здоров'я. Зберегти його в тюремних умовах надзвичайно важко. Хвороби забирають життя одне за іншим. Сибірськими колоніями гуляє туберкульоз, а лікарні більше схожі не на лікарні, а на будинки для тих, хто відходить в останню путь.

Після приїзду на «лікування» в першу чергу пропонують підписати документ, в якому арештант погоджується на експерименти щодо себе, а також підписує папір, що претензій не має. Це звичайно грубо сказано, текст особливо я не запам'ятав, але сенс був саме таким. За відмову ‒ потрапляєш у СІЗО, а потім ‒ дорога назад, без лікування та будь-якої допомоги...

Не буду лукавити, що в тюрмі №1 із медициною все було набагато краще, через важливість закладу його регулярно відвідували високі чини та громадські спостережні комісії. Тому не кожна лікарня області була так добре обладнана, як у тюрмі №1. Тільки ось обладнання завжди показує, що ти здоровий...

Щоб не хворіти, щоб мати сили, насамперед вивчалося харчування. Що їсти, як їсти, скільки, які продукти, що корисне, а що шкідливе. Виходячи з можливостей ‒ формувався раціон. Мільйон нюансів, про які й не замислюєшся, маючи свободу, а тут, при надлишку часу, ставлення до чогось стає максимально перебільшеним. Але що поробиш. Така жага життя.

Найчастіше годують огидно, а вірніше ‒ зовсім не годують. У Лефортово їжа була придатною, але все ж її було недостатньо, щоб підтримувати імунітет хоч у якомусь більш-менш придатному стані. Принадність СІЗО, якщо можна так сказати, є в праві на щомісячну продуктову передачу. Вона як рятівне коло для душі та тіла арештанта. Діти так не чекають новорічних подарунків як ув'язнені цих посилок.

Кожен складає списки найнеобхіднішого та найбільш бажаного. Найчастіше арештанти не ділять передачі на твоє-моє, а виставляють все на загальне користування, за винятком чогось «персонально-необхідного». Але в більшості випадків один зі співкамерників не має ніякої підтримки з волі й доводиться сидіти удвох на одному місячному запасі. Не буде ж порядна людина їсти, поки інший на нього дивиться голодним очима. Не по-людськи це все. В такому камерному ладі є можливість легко прорахувати, що просити й скільки.

Складаються списки на бажану передачу, яка в моєму випадку найчастіше складалася з олії чорного кмину або лляної олії. Якось раз я взяв спробувати її в сусіда в камері-мусульманина і миттєво відчув ефект чи переконав себе в ньому... Він подарував мені баночку й порадив пити десять днів через десять днів, щоб організм не звикав, на порожній шлунок, змішуючи зі склянкою води. Таким чином шлунок повністю покривався олією й відновлювався. Загалом, з того часу я життя без кмину собі не уявляв, я в кожному своєму листі додому просив відшукати цей невідомий у моїх краях еліксир.

Другий за важливістю продукт ‒ це, звичайно ж, мед. Його чекав кожен. Арештанти, немов ведмедик із «Вінні-Пуха», полювали за ним, готові були вступити навіть у бій з дикими бджолами. Якщо мед був, їли, хто як, а я вважав за краще вживати по ложці зранку і ввечері, переслідуючи ціль не поласувати, а підвищити імунітет.

Фрукти, овочі були теж необхідною нормою. Варто зазначити що в Росії ‒ дивно жахливі продукти. Огірки складаються з однієї скоринки та води, при цьому жахливо гіркі на смак, помідори ‒ тверді як камінь і не містять практично соку, капуста гниє через кілька днів, єдино, ріпа дійсно смачна. З тих кількох кілограмів овочів ми робили простенькі салати, нарізаючи в них капусту, огірки та цибулю. Так само чинили й із фруктами. Вистачало цієї смакоти ненадовго, адже вона швидко псувалася, в результаті більшу частину місяця сиділи на «нудотній» тюремній баланді. Але гріх скаржитися, у багатьох і цього немає. До речі, для нарізки овочів і фруктів тюремники видавали пластиковий затуплений ніж. Ми його точили об кут «шконки», тому що нарізати було абсолютно неможливо наявні продукти. Звісно, коли це бачили, то одразу забирали в нас інвентар. Часто ніж заміняла нам звичайна пластикова телефонна картка, якою можна було скористатися для дзвінка додому в таксофоні. Але оскільки домогтися цього права було неможливо, то картки знаходили інше застосування в житті. Що шкода ‒ так це те, що вони швидко «відлітали» під час обшуків.

У передачу також часто просили покласти трохи часнику, який корисний і для судин, і може врятувати при появі грибка. Вівсяну кашу, просто тому що її можна передати багато й не голодувати пристойний відрізок часу. Горіхів будь-якої масті, тому що містять безліч калорій і вітамінів. Звичайно, обов'язковими в передачі були чай, кава та цигарки. До того ж не можна було забувати й про очевидно необхідні речі гігієни: мило, шампунь, бритви, туалетний папір, гребінець. Людині стільки всього треба, а ми були настільки обмежені в дозволеному. Далеко не все можна передати у в'язницю. У Лефортово був суворий список того, що можна, а що не входило в нього ‒ все під забороною. Список орієнтовно складався з 35-40 одиниць найменувань продуктів. Наприклад, будь-які спеції були заборонені, також не можна передавати рибу, копченості, молочну продукцію, продукти в склі, в металі, не в магазинному пакуванні, не в вакуумному пакуванні тощо.

Якось я запитав у охоронців: «Я багато чого можу зрозуміти. Але чому, наприклад, сіль не можна передавати? Що в цьому забороненого, страшного?». А вони лише сміялися мені в обличчя зі стандартною відповіддю: «Не положено».

Передача розрахована всього на двадцять кілограмів ваги раз у три місяці, тому багато там не передати, і тим більше ‒ надовго не вистачить. Тому, власне, і проводився такий скрупульозний розрахунок ‒ що, коли і скільки. Інакше ні на що не вистачить. Тим більше, що в Лефортово ми сиділи по двоє, і на двох передачу ще можна було розбити. А коли в камері по двадцять чоловік, то однієї передачі вистачало всього на день, адже в багатьох нічого найчастіше немає, їм нічого не передають. В цьому й полягає взаємоповага, взаєморозуміння і ...людське.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут