Доступність посилання

ТОП новини

(Попередній блог ‒ тут)

Мені «пощастило» потрапити до найкращого, на думку слідчих органів, ізолятора в усій Росії. Він гордо носив назву СІЗО №2. Друге. Після легендарної Луб'янки. Про Лефортово є багато різних історій, що містять у собі й розстріли, й зґвалтування, й інші жахіття. Дещо відтоді, звісно, змінилося, але суть залишилася колишньою.

В'язниця для перших злочинців країни продовжувала бути витонченим методом вимагань, катувань та усунення небажаних. Російські засоби масової інформації в своїх головних новинах регулярно згадують про те, як якогось великого чиновника узяли під варту до цієї прекрасної обителі. Лише під час мого перебування в цьому ізоляторі я чув про кілька смертей, що сталися в катівнях, а також безпосередньо бачив людей, вельми заможних, в яких ФСБ вимагала великі суми в обмін на свободу. Про цю в'язницю ходять легенди серед арештантів. Хто не був тут ‒ той не зрозуміє.

У Лефортово час тече зовсім інакше, ніж в інших закладах подібного типу. Звичайна в'язниця переповнена в'язнями. У ній завжди шум і гам. Рідкість, коли побачиш «хату», що містить менше чотирьох арештантів, найчастіше все забите до відмови, а то й переповнене. Складно перебувати в таких умовах. Дуже часто доводиться спати позмінно, відчувається постійний брак продуктів, тютюновий чад цілодобово стоїть хмарою, заповнюючи собою половину приміщення. Через велике скупчення людей дуже душно й затхло. Гомін і шум не стихає ні на мить. Сон стає випробуванням. І найголовніше, що велике скупчення чоловіків ‒ це плідне середовище для конфліктів. Але все це тільки з одного боку. З іншого ж, як би це не парадоксально звучало, в таких умовах дихається легше, вільніше. Час пролітає непомітно, не встигаєш озирнутися, як із життя поцуплені місяці й роки. У такій атмосфері не доводиться нікому нудьгувати, кожен зайнятий суспільно корисною для арештантів справою.

У Лефортово час тече зовсім інакше, ніж в інших закладах подібного типу

Прогулянки ‒ єдиний час, коли можна подихати, трохи розім'ятися й походити, але одночасно прогулянковий час служить для спілкування між камерами, бо арештантів розділяють тільки стіни, а небо ж чисте, чути добре. Користуючись можливістю, можна перекинути один одному так званий «грев», якийсь провіант або ж цигарки. Дуже часто перекидають «маляву», та сама міжкамерна пошта, яку листоноша не має права не донести. Зв'язок дуже важливий, тому що таким чином можна дізнатися, хто де сидить і як у нього справи, сконтактуватися з подільником і виробити загальний план дій, підтримати один одного. Вночі в такий в'язниці відкривається друге дихання, й, немов оповита павутиною, вона починає спілкуватися. Найчастіше є можливість зателефонувати своїм рідним і близьким із мобільного телефону. Стартує гра.

Насправді, все це ‒ дуже своєрідна атмосфера, від якої хочеться часом закритися, щоб насолодитися тишею. Для обивателя це паралельна реальність. Дивно, що найчастіше кожному з нас рукою подати до неї.

Так ось, нічого з перерахованого вище в Лефортово немає. Тут ув'язнених розміщують максимум по двоє. Є лише кілька камер, де можуть утримувати по чотири людини, так звані «етапки», де збирають вже засуджених і тримають до моменту етапування до призначеної їм колонії для відбування покарання. Міжкамерна комунікація в стінах цього слідчого ізолятора практично неможлива. Більшість або залякані, щоб робити які-небудь дії для знаходження контакту з сусідами, або вони вважають себе дуже важливими персонами й сподіваються на успішний результат справи й, власне, сидять тихіше води, нижче трави, аби зайвих проблем не було. Про будь-які «дороги», «телефони», «грев» я взагалі мовчу. За весь час перебування в Лефортово лише один раз ми змогли передати сусідам пару пачок цигарок, спустивши їх канатом до камери нижче поверхом. І то ми змогли це зробити тільки тому, що сусіди були не перший раз засудженими й підштовхували нас на дії, пояснюючи, що потрібно робити. Передача цих знань із покоління в покоління ув'язнених винятково важлива, тільки вони й допоможуть вижити, зберегти честь і гідність у тюремних катівнях.

Прогулянки в Лефортово глушилися «міліцейською хвилею»: на підвищеному парапеті ходив охоронець, який спостерігав і слухав все, що відбувається в прогулянкових дворах. Звісно, вся територія була обвішана камерами спостереження й обмотана колючим дротом.

Якщо арештанти виявляли хоч найменшу активність або розмовляли на підвищених тонах, то їх екстрено виводили до камери, а пізніше виписували штрафи або ж садили в ШІЗО. І все-таки була можливість обмінятися парою слів із сусідньою камерою. Потрібно було лише дочекатися, коли наглядач піде до іншого кінця дворика. Але скільки б я не кликав сусідів, мені ніхто ніколи не відгукувався.

За тобою весь час спостерігають. На тебе весь час дивляться. Таке собі шоу «За склом»

У камері теж не можна було вигадати нічого екстраординарного, адже в цих кам'яних мішках цілодобово велося відеоспостереження. До цього складно звикнути. За тобою весь час спостерігають. На тебе весь час дивляться. Таке собі шоу «За склом». Різниця з телебаченням в тому, що глядачі беруть безпосередню участь у житті своїх підопічних, спрямовують і навіть допомагають їм.

Лефортово має вигляд букви «К», і в самому центрі на першому поверсі розміщений спеціальний пункт спостереження, що містить великий пульт, передає трансляцію з арештантських камер. Там завжди перебувало п'ять або шість тюремників-диспетчерів, які дивилися в екрани. Стежили. У разі необхідності керівнику пульту потрібно дати лише голосову команду, щоб патрульний помчав до зазначеної камері. Сам «продол», так ми називали коридор, був застелений килимами, щоб заглушати стукіт чобіт. А вічка на вхідних дверях були прогумовані, тому коли хтось підходив до дверей і заглядав, то залишався абсолютно безшумним. Ключники-поздовжні здійснювали цю функцію цілодобово, а частота їхніх заглядань до камери дорівнювала приблизно одному разу на дві хвилини.

Само собою зрозумілим явищем було обладнання камер пристроями прослуховування, записи яких іноді показували слідчі на допитах із проханням прокоментувати. Тому потрібно було або мовчати, або контролювати кожне слово. Завжди.

Через такий контроль, стеження, дефіцит спілкування й відсутність будь-якої діяльності в деяких людей починає їхати дах, і вони, звісно, зриваються на тих, хто поруч. Нерви спочатку дуже важко контролювати. Тільки розпорядок і вирішує частково цю проблему.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Усі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG