Я чи не кожен день проходжу разом зі своїм собакою Вуді повз садибу Івана Драча в Кончі-Озерній і вітаюся із його рудим псом. Господаря вже ось третій рік нема на цім світі, а його улюблений пес й досі охороняє садибу, будинок, у якому останні кілька років він проживав переважно в самотині. Дружина Марія через недуги рідко відвідувала чоловіка, то ж Іван Федорович, хвилюючись за дружину і сумуючи за нею, часто ділив свій час між міською квартирою і Конча-Озерною. Тільки рудий пес Бруно ніколи не полишав садиби та надзвичайно радів.
Зліва направо: Іван Драч і Микола Жулинський
Коли господар, мов його улюблений Сковорода, нарешті ухилявся в його товаристві від зла, занурювався в тишу («Хіба це тиша,//Коли я з цвіркуном не ночую»), обіймав самотність і відкривав своє серце для любові до соловейка, що живе в ринві, до «тяжко гарнюнього» одуда, до джмеля, чиї «крильця срібнозлотні, злотносрібні», і до нього, рудого Бруно.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Крим.Реалії запустили оновлений новинний додатокЦього рудого пса Бруно зустрічаємо в кіносценарії «Варсава», який хворіючому поетові допомагала завершити авторка власного сценарію «Легенда про Григорія Сковороду» Віра Мельник.
… На сільській пасіці, що потопає в зелені дерев, Сковорода сидить біля багаття, а поряд із ним приліг рудий пес. «Пес і людина сидять як найближчі друзі у світі самоти».
Один ти мене розумієш, мій друже!
Один ти мене любиш, не ображаєшся,
не заважаєш, не засуджуєш, тільки дякуєш…
Мудрий ти чоловік, Бруно.
Сковорода, цей «праведний апостол Духу», там, у товаристві вірного друга Бруно, в самотині, в тиші й спокої відчув у серці радість і мир у душі.
Там, на сільській пасіці, мудрий старчик запише свою розмову з пасічником Ничипором і назве її «Дружня розмова про щастя і душевний мир».
Іван Драч свідомо замислив подати цю сцену із псом Бруно в кіносценарії, сподіваючись ще побачити її на екрані. Не судилось. Встиг ще за тиждень до свого відходу в інші світи продиктувати Вірі Мельник ще одну ігрову сцену з акторами «Боротьба Архістратига Михаїла з Сатаною».
У цьому філософському диспуті зі злим спокусником людства Сатаною Архистратиг Михаїл стверджує: «Знай, що в людини, крім тіла, є Дух і Душа! Вони живуть вічно! Люди, які обрали шлях духовний і живуть по совісті, – непідвладні тобі. Для них найбільше благо – серце, наповнене любов’ю до Бога! Це – нові люди!».
Мітинг демократичних сил. Виступає голова Народного руху України Іван Драч, ліворуч на фото – Микола Жулинський, праворуч – Юрій Бадзьо і Олесь Шевченко. Київ, березень 1991 року
Той духовний шлях, який обрав для себе Іван Драч, був і драматичним, і тернистим, але він жив не потребами тіла, а Духу. Драматичним передусім тому, що вірив, як і Сковорода, що в людині живуть два серця і дві волі – добра і зла. Вони «постійно борються між собою», але втішав себе тим, що добра воля в ньому перемагала. Переконувався в тому особливо тоді, коли усамітнювався в Кончі-Озерній і працював над кіносценарієм «Варсава», коли виходив на сповідь із власною душею і роз’ятрював її сіллю пізнання та каяття.
Діалог із власною душею поет вів часто і вимогливо.
Все впильнував – не впильнував душі,
І от душа зацурана аж стогне.
Візьми її вогнем, Великий Вогне,
Ти ж все стерпи, принишкни й не диши…
Згадається його вірш 2005 року, в якому поет закликав Великий Вогонь творчого палахкотіння вижерти із душі сповна весь «гріхопад, усі тяжкі провини». В іншому, 1999 року, поет роздумує над тим, як ведеться його душі на волі й заповідає:
Хай розкошує. В неї є потреба
Набутися. Не знати одкоша.
Їй долю дай. Велику. На півнеба.
Багато треба їй. Вона – душа.
Тут, у Кончі-Озерній, притомлений недугами та хвилюваннями, під спокійним «сонцем самоти» поет занурювався в себе, у свій драматично розвихрений особистими бідами та бідами державними внутрішній світ, замислювався над заповітами християнського апостола, праведника Григорія Варсави Сковороди, як знаходити час, щоб «заглянути всередину себе, очистити та полікувати пані свого тіла – нашу душу».
І поет сповідально, самовимогливо заглядав всередину себе, роздумував, слідуючи за Сковородою, що ж собою являють Дух і Душа, особливо в тому фізичному стані, коли тіло «не годиться ні на що». Вірив, що саме Дух оживлює і що «істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце – це «необмежена безодня наших думок, просто сказати, душа, тобто справжнє єство, й суща справжність», «і зерно наше, й сила, в якій тільки і є рідне життя та існування наше, а без неї ми є мертва тінь…».
Зліва направо: народні депутати Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь перед Верховною Радою України. Київ, 24 серпня 1992 року
Пригадував і пам’ятав, як у далеких уже сімдесятих роках перечитував кілька разів цей перший філософський твір Сковороди, діалог «Нарцис. Слово про те: пізнай себе», готуючи до друку разом зі своїми друзями-філософами Мирославом Поповичем та Сергієм Кримським біографічну повість «Григорій Сковорода». Чи не з того часу ним оволоділа ідея самопізнання своєї духовної сутності як необхідної умови досягнення духовної свободи, душевного миру і спокою та гармонійного ладу думок і почувань. Бо ж Сковорода, це, як він себе іменував, «Божа людина з чистим серцем», стверджував: «Духовна ж людина вільна», а досягнути цієї духовної свободи можна лише через єднання великого світу і світу малого, що в серці людини, все наповнюючим Духом.
Та цього душевного миру і спокою Драчеві – поетові й політику – було нелегко досягти, особливо в період завихрення його в громадсько-політичний вир періоду відновлення незалежності.
Голова Народного руху України Іван Драч виступає на мітингу пам’яті Андрія Сахарова. Київ, 17 грудня 1989 року
В одному з інтерв’ю зізнавався: «Щодня я оточений радостями та печалями. І радості, і печалі – це величезні крила. В мене великий розмах крил – і в трагізмі, і в радощах».
Трагічна загибель сина Максима чорним крилом накрила його душу, «покраяла» сердечними болями настрої, його сприйняття політики, тогочасної влади, яка не здійснила, попри його звернення і благання, належного розслідування смерті сина, не розшукала його вбивць.
На який душевний спокій можна було сподіватися безнадії, коли душа самозвинувачуючи розпинається від розпачу і коли так болісно відлунюється у серці невимовні страждання дружини Марії, коли так гірко переживає смерть брата донька Мар'яна, а онук Іванко загибель батька.
«Це мене роздирає між небом і землею, Це мене врешті уже роздере», – у відчаї, в чорній печалі тужив безпорадний батько, який тоді особливо гостро відчув, як навколо нього «ходить навшпиньках старість».
Усе частіше Іван Драч шкодує, що «багато сил, волі, енергії витратив на політичні справи. Вони мало дають поживної людської радості».
Я п’ять років займався політикою
І став дурнішим у п’ять разів –
Проспиртований злободенною пліткою,
Я іще й досі не протверезів…
На III всеукраїнських зборах Народного руху України співголови Руху (зліва направо): Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь. Київ, 1992 рік
Зазнавався: «Дуже тяжко по правді іти», але інакше не міг – мусів знову й знову кричати, мусів знову «ставати на чати», бо горить рідна мова, горить мати-Вітчизна, все горить.
Горимо ми день за днем,
Кричимо, що квітнем –
Не червоним вже вогнем,
А жовто-блакитним!
Іван Драч, 2016 рік
Горіла душа геніального поета, а як її було загасити? Тільки активною громадською і політичною поставою, бо ж він жив (і це не раз стверджував) «заради української культури та української мови». Бо його «мрія про утвердження вільної української людини у вільній українській державі ще не збулося».
Заповідав собі: «Трудись, Іване, не здавайся, хлопче» і сповідався Україні:
Ти – моя нене, ти ж – моя дитина,
Вітчизно-матір, доне-Україна.
Як дати раду з рідною, з тобою?
Найлегше – впасти в прірву з головою,
Найтяжче – вести, вивести із прірви,
Провести через урвища і вирви,
Через важкі й пекельні тарапати,
Але не датись і тебе не дати.
Чим частіше й надовше закопувався у конча-озерний світ самоти, тим глибше усвідомлював, що якби більше займався літературою, творчістю, то мав би більше радості, душевного спокою, тим глибше входив би, за Сковородою, у «думне серця свого поле». Розумів, що коли душа болить, тільки творча праця, а отже насолодження сродним ділом полікує й звеселить її.
Громадський діяч, поет, колишній голова НРУ Іван Драч виступає на урочистостях з нагоди 20-ї річниці створення Народного руху України. Київ, 12 вересня 2009 року
Можливо тоді Іван Драч пригадав той час і той настрій, коли творив низку варіацій і переспівів на основі листів та пісень із «Саду божественних пісень», зокрема витворену ним «Весняну пісню» Григорія Варсави Сковороди, в якій поет запитально повідав:
І смерть, що всім готує цвяхи,
Йде глупа старість нещасливою.
Душі своєї володіння
Ти переглянь безжальним оком –
Яке ж покільчилось насіння?
Тут, у Кончі-Озерній, в своїй підміській садибі й згадував заповіти Григорія Савовича: «Уникай поговору. Вибери самотність… Дружи з терпінням»…».
Читаю Сенеку, а думаю-згадую Івана Драча.
«Так ось, завдяки моїй підміській садибі, зринає переді мною, куди не гляну, моя старість. Обнімімо ж її, покохаймо! Багата втіхою й вона, якщо лише знаєш, як нею користуватись. Плоди найсмачніші, коли минаються», – писав римський філософ і письменник Луцій Анней Сенека в одному із своїх моральних листів до свого молодшого приятеля Луцілія.
«Ухиляйся від зла. Полюби тишу, обійми самотність, дружи з терпеливістю, відкрий своє серце для любові. Гармонія тіла, Душі і Духу веде до вершин пізнання», – заповідає Григорій Сковорода своєму юному другові Михайлові Ковалинському в кіносценарії «Сковорода», над яким працював Іван Драч майже до кінця свого земного життя.
Академік Микола Жулинський
… – Привіт, Бруно! – вітаюся з найближчим другом Івана Драча у світі самоти, а сам вдивляюся в глибінь його садиби, чи раптом не вирине з далини його потужна постать і, постукуючи по бетонних плитах «войовничим» посохом з Афону, не почне повільно наближатися до воріт.
Привіз поет цей із залізним наконечником – «наче з багнетом, із різаком» дерев’яний посох із цього грецького острова, де його серце, яке так жадало спокою, тиші, «несподівано тишу знайшло». У вечірніх сутінках мені таки ввижається цей сковородинець, який повсякчасно прозрівав і діставався себе внутрішнього, і я наче чую, як зринають із його уст молитовні рядки поезії Євгена Маланюка: «Час, Господи, на самоту й покору».
Микола Жулинський, академік, директор Інституту літератури імені Шевченка
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода