Листи з неволі: журналіст у катівнях ФСБ

Владислав Єсипенко

Спеціально для Крим.Реалії

У мене не завжди є можливість передавати листи із сімферопольського СІЗО, де я зараз перебуваю, на волю. Іноді вони можуть потрапляти туди з великим запізненням. Іноді ‒ зовсім не потрапляти. Іноді не встигаю дописати текст і передаю як є. Це перший лист з неволі для Крим.Реалії.

Пишу, на чому доведеться. Листочки, шматки паперу. Підручні засоби й інтер'єр ще той... Камера, ґрати, засуви. Справжня реконструкція подій... Я, онук репресованого та розстріляного за вироком «трійки» в Чернігові 9 травня 1938 року діда Афанасія Фурси, сиджу, 84 роки по тому, в тих же декораціях. Тільки в Криму. І чекаю вироку тоталітарного режиму. Так само, як чекав мій дід, «ворог народу», батько п'ятьох дітей. Мені 52. Він був на десять років молодший...

***

Це сталося наступного дня після того, як я знімав акцію покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку. 10 березня їхав з Південного узбережжя до Сімферополя, після села Перевальне мене зупинив паличкою співробітник ДАІ/ДІБДР. Далі під'їхали співробітники ФСБ, поклали на землю. Потім підняли, почали обшук авто. Я обурювався. Говорив, що ФСБ «незграбно» працює, що й у них буде чорна смуга... Але, коли побачив підкинуту гранату в салоні, зрозумів, що чорна смуга, здається, почалася у мене. І вона явно може затягнутися.

Мене примушували підписувати протоколи обшуку. Я відмовлявся, на що співробітник ФСБ у Балаклаві (мабуть, старший) повідомив, що зараз ми поїдемо в інше місце, де я підпишу все, що він скаже: «І не таких розколювали».

Мене посадили в бус, одягли чорні окуляри та навушники (нічого не бачу, нічого не чую). У повній невідомості їхали приблизно годину. В якийсь момент вдалося підняти окуляри, і я побачив дорожній знак: «Севастополь ‒ 46 км». Через хвилин десять зупинилися. Зрозумів, що приїхали в Бахчисарай. Завели в підвал будівлі й мовчки почали роздягати.

Пручався. Але оскільки їх було четверо, а я в наручниках, не допомогло. Повалили на підлогу, надягли на вуха дроти з петлями й пустили струм. Біль був нестерпним. На мої крики ніхто не звертав уваги. Хлопці працювали злагоджено та без емоцій.

У паузах між тортурами ставили запитання: «Мета приїзду до Криму», «Ми знаємо, що ти журналіст, але розкажи нам про завдання від спецслужб України», «Коли ти був завербований?», «Що і де знімав у Криму?», «Що ти знаєш про полковника Кравчука?» Також говорили, що в мене є досвід уникнення стеження, оскільки я часто прискорювався і гальмував під час їзди на авто. Тобто «умінням уникати стеження» натякали на мою шпигунську сутність.

‒ Я їздив по навігації! ‒ відповідаю. ‒ І, звичайно, прискорювався і пригальмовував, коли бачив по навігації радар.

Якщо відповідь на якесь із питань їх не влаштовувала, знову одягали дроти й пускали струм. У якийсь момент я зрозумів, що біль можна перетерпіти, а оскільки мої крики стали слабшими, феесбешники, мабуть, професіонали, оцінивши ситуацію, збільшили силу струму, і біль став знову нестерпним.

***

Язик потріскався і почав кровоточити. Може, через розряди струму, а може, через те, що під час криків я його сильно прикушував. Коли почав випльовувати кров, співробітники ФСБ «дбайливо» принесли води й навіть зводили в туалет.

Один з «добрих» ефесбешників, запитавши, скільки я заробляю на своїх сюжетах, сказав, що «у Росії тобі платили б удесятеро більше». Далі «добрий» сказав, що я з ними «не зовсім щирий», і тому потрібно встати у стійку «упор лежачи» і відтискатися, а якщо втомлюся і зупинюся, то мене будуть бити ногами. Втомився я досить швидко. Отримав удари в корпус та в пах.

«Добрий» під час екзекуцій вимагав, щоб я кричав «Слава Україні!». У відповідь я кричав «В натурі героям слава!» (Використовував їхній тюремний сленг, щоб їм було зрозуміліше). Потім знову був допит. Цей же «добрий» запропонував вибрати мені самому спосіб катування: струм чи відтискання. Я вибрав відтискання, але мене знову почали катувати струмом. Тільки тепер примотали скотчем до стільця.

Під час одного із сильних розрядів струму від болю я схопився, розірвавши скотч, який тримав, і зірвавши чорну маску з обличчя, побачив, що я в підвалі без вікон. У ньому ж перебували п'ятеро ефесбешників у балаклавах. А катували мене за допомогою приладу, схожого на армійський польовий телефон. Мене збили з ніг і знову зафіксували на стільці скотчем, продовживши допит. Через деякий час у підвал спустилася жінка (мабуть, теж співробітник ФСБ) і, одягнувши датчики мені на пальці, почала перевіряти на детекторі брехні. Мені знову ставили одні й ті самі запитання. Після поліграфа в підвалі я підписував якісь папери, на камеру говорив, що «шпигун» і що виконував завдання СБУ.

Пекло. Безвихідь. І відчуття абсурдності того, що відбувається. Потрібно сказати, що в критичні моменти я жартував по-чорному. Як можна жартувати в пеклі. Стоячи в підвалі в упорі лежачи, я говорив феесбешникам, що з такими навантаженнями можна не ходити в тренажерний зал. Після чого вони ще сильніше почали мене штурхати ногами, сказавши, що я знущаюся...

Владислав Єсипенко, журналіст-фрілансер Крим.Реалії, визнаний низкою правозахисних організацій політв'язнем

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції