Мелодія «Запорозького маршу» стала символом боротьби за незалежність України наприкінці 80-х років минулого століття. Під неї й нині відкривають сесії Верховної Ради, зустрічають потяги, влаштовують військові паради. Вона стала саундтреком культових фільмів: «Пропала грамота» та «Вогнем і мечем». Цю музику хоч раз у житті, але чув, напевно, кожен українець. Однак мало хто знає автора всесвітньо відомого «Запорозького маршу».
Кобзар на унікальних кадрах 70-х років минулого століття розповідає, як народилася знаменита мелодія.
«У 1926 році випадково чув від одного кобзаря щось подібне. Мелодійку таку, першої частини ось цього маршу. Я давай додавати мажорну частину, потім зробив обробку, і з роками він ставав все кращим і кращим. А потім він у мене вже став на твердий, як то кажуть, шлях. І так я його доніс до сьогоднішнього дня», ‒ розповів бандурист Євген Адамцевич.
Село Холмівка, Крим
Сліпий практично від народження, кобзар Євген Адамцевич народився на початку 20 століття в Полтавській області. Майже все життя він прожив у місті Ромни на Сумщині. Заробляв співом на місцевому ринку, втім, відомостей про його життя залишилося небагато. Найбільшої слави Адамцевич досяг наприкінці 60-х, коли з учасниками об'єднання кобзарів-бандуристів гастролював містами України. Тоді їхні виступи збирали найбільші концертні зали республіки. Однак у 1972-му через проблеми зі здоров'ям Адамцевич із дружиною переїжджають до Криму, в село Холмівка, де жила їхня дочка. Того ж року кобзаря не стало.
Сьогодні нащадків кобзаря вдалося відшукати саме тут. Наталі Лебедєвій 63 роки, вона онука Євгена Адамцевича. Жінка практично все своє життя прожила в Холмівці й добре пам'ятає період, коли дід переїхав на півострів.
«Він любив жартувати. Веселий був. А ось бабуся завжди його проводжала. Хоч який концерт ‒ завжди з ним, завжди», ‒ згадує онука Євгена Адамцевича.
Коли грав, я навіть плакала... Коли його ховали, багато людей булоЛідія Адамцевич
Лідія Адамцевич була поводирем і близькою людиною кобзаря упродовж усього життя: і на заробітках на Роменському ринку, і на великих концертах у столиці, і в останні дні життя. Разом вони виховали трьох дочок і дочекалися онуків. Родині Адамцевич влаштовував персональні концерти.
«Запорозький марш» дуже добре грав. Іноді, коли грав, я навіть плакала... Коли його ховали, багато людей було», ‒ каже Наталя Лебедєва про знаменитого діда.
Тут, у Криму, в селі Холмівка Адамцевича й поховали. Наталя зізнається, що вже досить давно не була на могилі діда. Каже, в селі про бандуриста вже забувають, особливо тепер, коли «Запорозький марш» не лунає з радіоприймачів, а місцева влада не влаштовує ніяких заходів у пам'ять про кобзаря.
На культуру попиту немає
Сільський бібліотекар Антоніна власними зусиллями створила куточок Адамцевича в місцевій читальні. Тут вона зберігає всі вирізки з газет, статті з інтернету, а також фотографії із заходів, присвячених українському бандуристу. Їх після анексії практично не проводять.
Куточок пам'яті Євгена Адамцевича в місцевій бібліотеці
«Раніше ми проводили щороку, тепер будемо до ювілейних дат, скажімо, раз на п'ять років... Зараз же немає такого великого попиту, як раніше був... Українська культура залишається українською культурою. На концертах співаємо українські пісні. Ось був день села, і українські номери звучали, живе це, триває. Звичайно, не в такому масштабі, як коли ми були в складі України», ‒ констатує бібліотекар.
Фото із сімейного архіву
Пам'ятник Євгену Адамцевичу планували звести в сусідньому селі Красний Мак на території місцевого етнографічного музею. До анексії він називався «Рідне село», а тепер ‒ «Слов'янське село».
«З певних причин, ви знаєте яких, тепер нам цей пам'ятник поставити не вдасться. Ось таким чином. Вже й камінь ми їздили відбирали, але політична ситуація не на цю користь», ‒ зітхає власниця етномузею Тетяна Попова.
У цьому ж селі, у місцевій школі, є кімната-музей Адамцевича. У 2010 році учні знімали телепрограми про бандуриста. Вчителі давали їм інтерв'ю у вишиванках.
«За короткий час він став прекрасним бандуристом. Співав спочатку жартівливі пісні побутового характеру. А потім, коли він зрозумів, що став живою газетою, став ходити з села в село, з міста в місто, з площі на площу та розповідав уже про якісь політичні події», ‒ передавав знання дітям учитель (2010 рік) краснономаківської школи Сергій Герасимов.
Зараз на офіційному сайті школи згадок про Адамцевича немає. У соцмережах навчального закладу відео з будь-якою українською символікою теж відсутні.
Наприкінці свого життя Євген Адамцевич ще встиг почути свій марш в аранжуванні державного оркестру народних інструментів. Але так і не дізнався, що радянська влада заборонила «Запорозький марш» через схожість із музикою січових стрільців. Не дочекався й того моменту, коли його творіння стало звучати на мітингах за незалежність. А потім стало фактично другим гімном і одним із символів України.
Your browser doesn’t support HTML5
Його знає кожен українець (відео)