Перша російсько-турецька війна і Крим. Катастрофічний відступ

Спеціально для Крим.Реалії

Не зумівши взяти Астрахань, кримсько-турецькі війська залишили Волгу. Але відступ перетворився на катастрофу, втрати в якій перевищили всі попередні. Сил на новий похід в Османській імперії більше не було. Але й Московія не хотіла продовження війни. І хоча Стамбул так і залишився з формальними претензіями на Астрахань, фактично війну було завершено.

На першому ж привалі за 60 верст від Астрахані (27 або 28 вересня 1569 р.) кримсько-турецьке військо наздогнав чауш Ахмет, а з ним – і посол Єнджей Тарановський. Султан Селім II наказував Касиму-паші «місто поставити на старому городищі й зимувати, а під Астрахань не ходити, і про мир зноситися з астраханськими воєводами», тамтешнім союзним татарам і ногайцям видати велику платню «дивлячись за їхньою правдою», а Девлета Герая з усіма кримцями відпустити на півострів. Окремо хану було наказано звільнити литовського посла, давно затриманого в Бахчисараї, і надалі так не чинити. Наступної весни султан обіцяв надіслати під Астрахань підкріплення – пашу Барді (Берди?) з великим військом, а на допомогу Девлету для нападу на центральну Московію – Пила-пашу.

План був усім добрий, але безнадійно спізнився щонайменше на два тижні. Тому не дивно, що паша та хан проігнорували султанський наказ і продовжили відступ. Альтернативою був бунт.

Але саме цей відступ і став для турецького війська справжньою катастрофою – всі втрати під Астраханню померкли порівняно з труднощами цього переходу. Колона, що розтягнулася на кілометри, проходила по безводних місцевостях по три, а то й по п'ять днів. Спраглі люди і коні пили солону воду з озер, що траплялися по дорозі, за деякі джерела спалахували сутички. Так само погано складалася ситуація з продовольством – і ногайці в буквальному сенсі озолотилися, продаючи туркам галети і борошно за нечуваними цінами. Як на зло, у дорозі війську зустрілося безліч змій. Нарешті, одного дня піднявся настільки сильний вітер, що не можна було ступити й кроку, а наприкінці походу три дні лив дощ і вдарили холоди, тож багато хто замерз уже під стінами Азова.

Зрозуміло, це не могло не призвести до масової загибелі людей і тварин – за свідченням Тарановського, до двохсот і навіть п'ятисот осіб на день. Інформатор посла Івана Новосільцева зазначав: «І турецьким людям шкода велика: і кіньми обмерли, а мерли турки з голоду і з нужди». Очевидець Семен Мальцев згадував, що ніколи не бачив настільки виснажених людей, йому вторив Тарановський: «Чув у Царгороді, що з усієї землі обрані найкращі люди, послані під Астрахань, а таких худих людей ніде не бачив».

Самі турки нарікали на Селіма II, називаючи його «нещасливим», мовляв, раніше «і великі бої бували, та настільки стомленими не приходили». Пізніше вцілілі сказали султанові в обличчя: «І це стало твоїм государевим щастям, що до нас назустріч московські люди не прийшли, а тільки б на нас прийшли московські люди, і нас би, і решту побили». Царські воєводи турків не переслідували, але відсталі ставали жертвами нападів черкесів – тодішніх союзників Московії. У кількох випадках османські солдати впали від рук своїх кримських і ногайських соратників, серед убитих і пограбованих виявився навіть зять Касима-паші. Щоб уникнути мародерства, турки не відпускали своїх коней у поля, а залишали біля наметів, косячи їм траву заздалегідь.

Питання про те, чому Девлет Герай повів турків через безводні степи у небезпечній близькості від ворожих горян, займало вже сучасників. Мальцев прямо писав, що хан «їх волочив під черкесами Кабардинською дорогою по безводних місцях, томив їх навмисне: царю, государю, знову до Астрахані та кримським людям сильно не хочеться». Ця версія стала загальноприйнятою, її переказував посол Святого Престолу єзуїт Антоніо Поссевіно – мовляв, кримські татари «були незадоволені тим, що турки, як вони вважали, готують їм тяжче ярмо. Тому, запропонувавши себе у провідники турецькому війську, вони повели його окружною дорогою нескінченними лісами та місцями, позбавленими продовольства, так що воно майже все загинуло від голоду та труднощів шляху».

Тарановський стверджував, що ногайський мурза Газі («Казий») і Девлет Герай змовилися провести турків важким шляхом, щоб поживитися за їхній рахунок. Солдатам обіцяли лише чотири дні дороги місцями, забезпеченими водою та продовольством, а завели у пастку.

Вважали так і в Османській імперії. Принаймні, коли у 1587 році обговорювався план нового походу на Астрахань, ширинський бей Алі отримав зі Стамбула лист зі звинуваченням Девлета в тому, що той «повів мусульманських воїнів хибним, непрохідним шляхом», бажаючи залякати турків і «відбити у них охоту робити спроби нового походу».

Цьому суперечать свідчення очевидців. За Мальцевим, Девлет Герай «головних турків та піших багато вивіз»; за інформатором Новосільцева: «І аби тим іншим турецьким людям кримські татари та Казиєві [ногайці] не допомогли, то їм було би й решті пропасти: а підвозили їх кримські та Казиєві татари». Навіть сам Тарановський був змушений визнати, що хан годував турок хлібом, а його кримці підвозили тих, хто відстав.

І той же Тарановський в іншому місці дає набагато простіше пояснення вибору маршруту: «Ці московські козаки… скрізь трави палили за турецьким і татарським кінним військом, і де було хоча б одне озеро, болото чи колодязь, скрізь біля них пожежі влаштовували, щоб військо там же пройти не могло». Саме тому повернення старим шляхом через Дон виявилося неможливим, не кажучи вже про те, що на Волзі на союзників могли чекати московські війська.

Шлях же навпростець від Астрахані до Азова не здавався кримцям і ногайцям складним. Вони пили кумис із кобилячого молока та їли м'ясо полеглих коней, і «кримським татарам тому шкода була невелика». Для турків пригоди не закінчилися навіть 23 жовтня, коли їхні передові загони підійшли до Азова. Перші, хто дісталися міста, так об'їлися, що на ранок померли від переїдання. А ті, хто сів на галери й негайно вирушив до Кефе, на третій день потрапили у шторм – і майже всі потонули. Ще три дні до Азова підходили відсталі.

Точна кількість жертв катастрофічного відступу турецької армії невідома. Один інформатор Новосільцева говорив, що «до Азова їх третини не дійшло», інший – що «і тих турецьких людей не прийшло назад з Астрахані ані четвертого жереба»; він також зазначив, що з трьох тисяч яничарів уціліли лише сімсот. За Тарановським, з 25 тисяч вершників і 3 тисяч яничарів повернулися 2 тисячі людей. Однак, якщо останню цифру він міг порахувати особисто, то в першій точно помилявся – як уже зазначалося раніше, сумарно османські сили навряд чи перевищували 15 тисяч. Таким чином, тільки в дорозі від Астрахані до Азова загинуло не менше трьох чвертей турків, а якщо додати до них втрати загону на Переволоці та потонулих на зворотному шляху, виходить, що лише один із семи османських солдатів, відправлених на війну, побачив дім.

Але Касим усе ще не втрачав присутності духу. Він зайняв у кефінського митника Мустафи-челебі 10 тисяч золотих, розпорядився не відпускати яничарів до Константинополя, щедро обдарував Девлета Герая і мав намір повторити похід – навіть якщо не влітку наступного року, то навесні третього, і до того ж одразу на Москву. Чекаючи московського нападу на Азов, Касим наказав відремонтувати пошкоджену вибухом стіну фортеці.

Проте яничари не забажали залишатися в Криму та повернулися до Стамбула. Там вони «били чолом» Селіму II і заявили йому: «А станеш до Астрахані надалі нас посилати, так ти вели тут страчувати смертю, чим нам там даремно померти, а Астрахань від Царгорода не близько і приступати до неї довго, хоч би і сам підеш».

Султан, розгніваний провалом кампанії та жахливими втратами, розпорядився умертвити Девлета Герая та Касима-пашу. Хан, вчасно попереджений, за допомогою хабарів та заступництва друзів при дворі зумів відвести опалу від себе та Касима, хоча гніву правителя не вгамував. Паша безвилазно сидів у Кефі, побоюючись бути вбитим кимось із учасників провального походу. Зрештою, взимку Селім II надіслав чауша передати, що повторення походу наступного року не буде. Хан не міг (або не схотів) приховати свою радість від московських послів.

Найважливішим аргументом проти нової кампанії, за повідомленням історика XVIII століття Сеїда Різи, стала небезпека прориття каналу: «Розумні та далекоглядні люди запевнили султана, що протока між Волгою та Доном буде згубна для Блискучої Порти, по-перше, тому, що з'єднання двох річок, помноживши хвилювання Чорного та Азовського морів, шкодитиме пласким турецьким судам, які використовуються на Азовському морі через мілководдя; по-друге, віроломним москвитянам буде доставлено зручний випадок для нападу на береги Чорного моря. Ці представлення переконали султана відмовитися від своєї затії».

Втім, й Івану IV тріумфувати було рано. Так, турецький похід провалився, і у багатьох європейських містах звістка про це викликала бурхливу радість, але справа була не закрита. Османська імперія могла надіслати під Астрахань ще одну армію, тоді як Московія не могла розраховувати навіть на взяття Азова, не кажучи вже про Кефе. На заході все ще тривала тяжка Лівонська війна (хоч і з перемир'ями), а всередині країну розривала опричнина. У цих умовах цар не просто не ризикнув піти на ескалацію, а навпаки – зробив перший крок до примирення.

У 1570 році до Стамбула поїхав Новосільцев – відновлювати мирні відносини. На аудієнції 30 червня він запевняв Селіма II, що Казань та Астрахань потрапили під руку царя «за неправду» їхніх правителів, але мусульманам Московії нічого не загрожує. У грамоті у відповідь султан вимагав відкрити шлях для хаджу через Астрахань і залишити Терську фортецю. Весною 1571 року до османської столиці вирушив новий посол – Андрій Іщеїн-Кузмінський. У привезеному ним посланні Івана IV від 14 березня говорилося: «Бажаючи бути з тобою надалі в братстві та любові, ми показали братерської любові прапор: місто з Терека-річки, з Кабардинської землі, наказали знести і людей своїх звідти звести в Астрахань; а що ти писав до нас про дорогу, то вона була замкнена для того, що багато людей ходили злодійським звичаєм, зрад багато і збитків нашому місту Астрахані робили; але тепер для тебе, брата нашого, дорогу ми відперти веліли всяким проїжджим людям».

Задоволений відповіддю, Селім II у листі 8 жовтня 1571 року не лише вимагав передати кримському хану Казань, а собі – Астрахань, а й змушував царя визнати османське верховенство. Зрозуміло, з цього нічого не вийшло, але бойові дії між Туреччиною та Московією було припинено.

Втім, кримський хан мав свою думку з цього приводу.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.