100 років без примирення: Крим і революція. Епілог: уроки для сучасності

Коли і чим закінчилася громадянська війна в Криму? В радянській літературі відповідь на це питання була однозначна – з відходом білих у листопаді 1920 року і повною перемогою більшовиків. Але чи так це насправді, і які уроки ми можемо винести з подій столітньої давності?​

(Закінчення, попередня частина тут)

На переломі 1920 і 1921 року в Криму знаходилося безліч людей, яким радянська влада була не по нутру. Протягом останніх двох років на півострів стікалася антибільшовицька політична та інтелектуальна еліта, чимало чиновників і офіцерів залишилося після евакуації армії Петра Врангеля. Антикомуністично була налаштована вціліла буржуазія і багате селянство. Скільки їх було всього – предмет суперечки, сам Володимир Ленін оцінював число «ворогів» у 300 тисяч чоловік.

Зрозуміло, масовий терор, який забрав життя 20-25 тисяч людей, і висилка з Криму на материк ще 100 тисяч родичів жертв і «неблагонадійних» зменшили кількість антирадянських жителів. Але з іншого боку, цей же терор і черговий грабіж населення призвели до поповнення лав повстанців. У грудні 1920 року в горах перебувало від 8 до 10 тисяч чоловік – ідейних борців, втікачів, дезертирів і звичайних грабіжників. Діяли вони групами від 30 до 300 осіб, найчастіше – під керівництвом колишніх офіцерів. Серед рядових повстанців можна було зустріти росіян, українців, кримських татар, чеченців, греків, вірмен, але були і мононаціональні кримськотатарські загони. У містах виникали мережі підпільних квартир і вербувальних центрів. Продрозверстка і конфіскація більше тисячі маєтків на узбережжі зі створенням на їхньому місці радгоспів навесні 1921 року залишили без зерна і землі селян – і забезпечили їх лояльність партизанам.

Перший пік діяльності цих нових «біло-зелених» припав на перші місяці 1921 року. Вони нападали на транспорт і радянські установи, знищували комуністів, зривали продрозверстку, здійснювали диверсії на підприємствах, вели антибільшовицьку агітацію, а іноді навіть атакували військові частини. Часом потрапити з Сімферополя до Ялти можна було тільки в об'їзд через Севастополь, великих партійних чиновників супроводжували чекісти вже не з наганами, а з кулеметами! Бойові дії проти партизанів були в основному невдалими, так що більшовики брали в селах заручників (500 осіб до червня 1921 року) і не соромилися розстрілювати за зв'язок із «зеленими» навіть неповнолітніх.

У звіті за 14 червня 1921 року говорилося: «Перевал між Сімферополем і Алуштою і гірські ущелини між Алуштою і Ялтою повні «зелених» офіцерів... Сюди тягнуться з міст зневірені у всьому люди, що бояться переслідування, а з сіл – татарська молодь, яка мріє зібрати сили, щоб вигнати більшовиків. Тут постійно відбуваються криваві сутички між радянськими частинами і зеленими, причому часом сутички приймають характер формальних битв на широкому просторі. У війну з більшовиками втягуються цілі села, що жорстоко розплачуються при перемозі більшовиків. Хутори і татарські села охоче постачають повстанцям продовольство і озброєння».

Однак загальнокримського антирадянського повстання так і не сталося – аж надто нерівними були сили. Одних тільки червоноармійців на півострові було 40 тисяч, а ще 2 тисячі міліціонерів, тисяча солдатів ЧОП – частин особливого призначення (попередник «ОМОН») і більше 400 бійців-чекістів. У містах діяли «робітничі загони», у селах – «самооборона». З іншого боку, не вистачало єдності і партизанам. Лише одного разу керівник однієї підпільної організацією полковник Михайло Діонісьєв оголосив себе тимчасовим правителем Росії і видав «Наказ № 1», в якому обіцяв скасування смертної кари, свободу виборів і скликання Установчих зборів. Решта командирів до нього не приєдналися – вони ледь могли підтримувати дисципліну всередині своїх загонів. Вистачало в горах і звичайних кримінальників, яких політика не цікавила зовсім. Нечисленні «справжні» білогвардійські десанти, висаджені в Криму, ситуацію змінити не могли.

У липні 1921 року спеціальним уповноваженим з переговорів із «біло-зеленими» був призначений Вели Ібраїмов, який домігся значних успіхів. За липень-серпень склали зброю 5 найбільших загонів.

Вели Ібраїмов (у центрі)

Проте вже у вересні, з посиленням голоду, партизанський рух знову набув розмаху, а в окремих селах і селищах, наприклад у Сімеїзі 8 листопада, траплялися справжні повстання. А в ніч з 11 на 12 січня 1922 року повстанці взагалі захопили Бахчисарай – хоч і на один день. Але потім збройна боротьба пішла на спад. Цьому сприяв спочатку голод, який забрав 100 тисяч життів кримчан і підірвав економічну і людську базу повстанців, а потім – боротьба із голодом, яка повернула владі лояльність селян. На цьому широкомасштабне протистояння в Криму закінчилося, хоча окремі збройні зіткнення мали місце і у 1923 році. У 1924 році були розгромлені останні підпільні організації, а 12 травня 1925 року 8 колишніх білих захопили пароплав і перегнали його у Болгарію. Збройна боротьба з радянською владою в Криму закінчилася.

Що ж принесли кримчанам чотири роки революції та громадянської війни?

По-перше, населення півострова скоротилося на 100 тисяч осіб, і це ще до голоду 1921-1923 років, який забрав ще стільки ж життів.

По-друге, у листопаді 1920 року обсяг промислового виробництва становив лише 20% від рівня 1913 року, 600 підприємств, включаючи Керченський металургійний завод і завод Анатра в Сімферополі, зупинилися. Севастопольський морський завод працював на третину потенціалу. Кількість робітників впала у сім разів. Вантажообіг на залізницях скоротився вдесятеро, на морських шляхах – в 16 разів.

По-третє, кількість посівних площ зменшилася на 1/6, тютюнових плантацій – у 9 разів. Врожайність впала вдвічі. На 25% скоротилося поголів'я великої рогатої худоби. Третина селянських господарств залишилося без посіву, дві третини – без худоби.

Чи хотіли цього жителі Криму? Зайве питання.

На півострові не було передумов для громадянського конфлікту. Тут не протистояли один одному великий капітал і промисловий пролетаріат – частка і тих, і інших в структурі населення ледь помічалася. Не було й етнічного протистояння – перші погроми фіксувалися лише навесні 1918 року і були явно спровоковані діями більшовиків. Навіть на політичній арені опоненти (крім комуністів) спочатку воліли домовлятися, а не ворогувати.

Але, тим не менш, Крим був втягнутий у громадянську війну самим ходом речей. Занадто важливе місце на геополітичній карті він займав, щоб сторони не звертали на нього уваги, і занадто вдало розташований, щоб вони не спробували його утримати. Саме тому півострів став одним з останніх регіонів колишньої Російської імперії, де почалося організоване насильство, і став останнім в її європейській частині, де воно закінчилося. Після Врангеля радянській владі протистояли лише нерегулярні частини.

З цих же причин в Криму, як у дзеркалі, відбилася вся історія революцій і громадянської війни на «великій землі». Не було жодного загальноросійського феномена, якому не знайшлося б аналога на півострові. Весняне запаморочення і літня апатія – матроська вольниця – об'єднання демократичних сил і Установчі Збори – національні рухи відразу у двох з половиною іпостасях: кримськотатарській, українській та німецькій – збройне захоплення влади більшовиками (три рази) і червоний терор (два рази) – дві іноземні окупації і два місцеві уряди – відновлення «єдиної і неподільної» з білим терором – і, нарешті, велика еміграція переможених. А в якості післямови – партизанщина в горах і масштабний голод.

За цей час на півострові змінився десяток влад: царська – на Тимчасового уряду – на СНП + Курултай – на РСРТ – на українсько-німецьке двовладдя – на перший крайовий уряд (де-факто – Німеччина) – на друге (де-факто – Франція + білі) – на КРСР – на білу загальноросійську – і на третю червону. Влади ці постійно експериментували з формами державного устрою і політичного режиму. Кримчани бачили своїх і іноземців, місцевих і прийшлих, демократів і диктаторів, лівих і правих.

Те, що ця чехарда, місцями комічна, місцями трагічна, дорого обійшлася Криму, знають всі. Але цей екстремальний чотирирічний експеримент дозволив нам винести уроки, на заучування яких в звичайний час пішли б десятиліття. І не скористатися ними означає зробити марними жертви, принесені у той час. Ми не воскресимо загиблих, але можемо зробити так, щоб їхня смерть не була марною – просто не повторивши їх помилок. Дозволю собі виділити три найважливіших висновки, найбільш цінних сто років по тому.

1. Молоде вино не можна вливати до старих міхів. Спроба білих відродити омертвілу Російську імперію закономірно закінчилася провалом. Перемогу здобули ті, хто обіцяв будівництво нового світу. І все одно більшовики не побачили остаточного тріумфу, поки не ввели НЕП – тобто не дали низам землю, а верхам – федерацію. Проте вже за десятиліття новаторський експеримент був згорнутий, і СРСР почав поступово перетворюватися на дореволюційну Росію. Розграбування нацистської Німеччини і виявлення в Сибіру нафти і газу відстрочили неминуче, але історична логіка все одно взяла своє – і Радянський Союз канув у Лету. Карта Східної Європи у 2018 році мало відрізняється від карти 1918 року, і спроба Кремля відіграти ситуацію назад у 1991 рік спочатку приречена.

2. Розвинені політичні інститути (від місцевих рад до армії) і зовнішня підтримка – ключі до успіху. Український та кримськотатарський революційні рухи досягли вражаючих успіхів. Національно-культурне відродження, що почалося у цих народів в різний час ву 19 столітті, синхронно закінчилося їхнім переходом у статус державних у 1917 році. Так, в кінцевому підсумку ані українцям, ані кримським татарам не вдалося відстояти власну незалежність (як, наприклад, полякам, у яких і інститути були могутніше, і іноземна підтримка вражаюча). Але їхня боротьба не пройшла даремно, і переможці-комуністи були змушені зберегти для них хоча б видимість державності – у формі союзної республіки для перших і автономії – для других. Так що осмислено голосувати і підтримувати свою армію – найважливіші завдання для кожного сучасного українця.

3. Криму без України нікуди. Лише в античну епоху міст-держав на півострові могли існувати самодостатні політичні утворення. Відтоді Крим завжди перебував разом із Південною Україною у складі однієї держави або однієї адміністративної одиниці. Неможливість півострова вижити і захиститися своїми силами найкраще була продемонстрована в революційну епоху. І КрАРСР лише тому увійшла до складу Росії, що й Україна була завойована більшовиками. Та й то за 35 років здоровий глузд взяв гору – і у 1954 році півострів повернувся в природний стан. І сучасна Російська Федерація зараз пожинає гіркі плоди своєї спроби насильно збочити Крим з українського шляху. Україні ж слід уважно вивчити принципи автономії півострова, запропоновані ще у 1918 році гетьманом Павлом Скоропадським.

Три революції в Криму: загальноросійська, українська та кримськотатарська, – закінчилися сто років тому. Але їхнім результатом стала така політична реальність, яка триває і сьогодні. І це переводить уроки тих подій з розряду антикварних дивин в розряд актуального порядку денного нашого часу.