Віталій Портников: Провокація, імітація та окупація

Спеціально для Крим.Реалії

Після обстрілу українських позицій на лінії розмежування радник секретаря РНБО Сергій Сивохо оголосив про перенесення презентації Національної платформи примирення та єдності. Обстріл Сивохо назвав «цинічною провокацією», спрямованою на те, щоб зірвати мирні ініціативи української сторони.

Але якщо обстріл ‒ цинічна провокація російського керівництва, то, думаю, сама Національна платформа примирення та єдності ‒ це імітація мирних ініціатив, а ніякі не ініціативи. Навіть більше, упевнений, це фактичне сприяння Росії, Кремлю, Володимиру Путіну. Хіба у Кремлі не стверджують, що в Україні ‒ внутрішній конфлікт? Хіба не говорять, що для досягнення миру українське керівництво має розпочати прямі переговори з маріонетковими адміністраціями «народних республік»? Хіба не стверджують, що відділення Криму ‒ не прямий результат російської окупації півострова, а відповідь Росії на «вільне волевиявлення» кримчан на горезвісному «референдумі», підсумки якого не визнані жодною з країн світу?

Коли у владі презентують Національну платформу примирення, вони таким чином визнають сам факт існування «внутрішнього конфлікту» в Україні. А це, впевнений, ‒ брехня. Брехня хоча б уже тому, що на територіях, які були звільнені українською армією від окупанта, немає і не було ніякого «внутрішнього конфлікту» з іншою частиною країни. Так, найчастіше громадяни, які живуть у звільнених містах, надають перевагу іншим політичним силам, ніж виборці в Києві, Львові чи Полтаві. Але це ‒ демократія, а не внутрішній конфлікт.

Сергій Сивохо ‒ не наївний юнак, який народився в незалежній Україні й не розуміє, чим відрізняється авторитаризм від демократії. Він навчався у радянській школі, вступав до інституту ще за радянських часів. І, напевно, має розуміти, що ми з ним теж жили в окупованій країні. Сама Росія була окупована комуністичним режимом, а її війська після захоплення українських земель у 1920 році стояли в його рідному Донецьку ‒ щоб просто повернутися на Донбас і на Крим у 2014 році й відновити звичний окупаційний режим.

І так, місцеві жителі і тоді, до 1991 року, і після 2014 року служили в окупаційній армії ‒ бо тривала окупація на те й окупація, що передбачає участь у ній представників місцевого населення. В окупації Чехословаччини у 1968 році брали участь не лише радянські солдати, а й військовослужбовці армій сусідніх країн Центральної Європи. Однак поляків важко назвати окупантами Чехословаччини, тому що їхня власна армія діяла лише з волі Москви.

Але річ не тільки в тих, хто служить. Річ у тих, хто просто живе. Хіба пан Сивохо не пам'ятає, як багато людей у Радянському Союзі мали зовсім інші політичні погляди, ніж представники влади? Хіба не знає, як ці люди ходили на партійні та комсомольські збори, виступали там з брехливими промовами ‒ тільки б від них відчепилися? Хіба не пам'ятає, що було з тими, хто публічно висловлював інші погляди?

Я не нагадую навіть про часи, коли Донецьк називався Сталіне і в цьому місті людей вбивали просто для «профілактики». Я говорю про ті часи, які Сергій Сивохо вже застав. Про часи, коли існувала стаття за «антирадянську агітацію та пропаганду» ‒ і дисиденти опинялися у в'язниці просто за те, що захищали права людини, закликали Кремль поважати власні міжнародні зобов'язання. Про часи, коли людям не дозволяли селитися в Криму просто тому, що вони ‒ кримські татари за національністю, у Поволжі ‒ тому що вони німці, у Грузії ‒ тому що вони турки-месхетинці.

Так ось, на Донбасі та в Криму саме такий режим. Режим безправ'я. Коли люди в масі своїй просто боїться ‒ і це природне відчуття самозбереження. Коли тебе можуть відіслати «на підвал», якщо ти висловлюєш проукраїнські погляди. Коли тебе заарештовують просто за те, що ти ‒ кримськотатарський активіст або чесний журналіст.

Наші колеги Станіслав Асєєв і Микола Семена, звільнені з ув'язнення на Донбасі та в Криму, можуть розповісти Сергію Сивохо та іншим співробітникам президентського офісу куди більше, ніж я. Володимир Балух, якого мучили просто за український прапор, може розповісти Сергію Сивохо, куди більше, ніж я. Ахтем Чийгоз та Ільмі Умеров, над якими знущалися просто тому, що вони були керівниками обраного народом Меджлісу, можуть розповісти Сергію Сивохо куди більше, ніж я.

За радянських часів усе було так само. Більшість виживала. А цивілізований світ намагався звільняти з радянських катівень незгодних ‒ дисидентів, письменників, активістів національних рухів. Обмінював їх на агентів КДБ або на економічні угоди з бандитською країною. Але нікому не приходило в голову організовувати «платформи примирення» з жителями СРСР. Тому що всі чудово розуміли: люди, які живуть у тоталітарній країні, змушені зважати на владу, яка має можливість з ними розправитися.

І дійсно ‒ коли в 1991 році комуністичний режим впав, виявилося, що у нас усі часто-густо ‒ антикомуністи, віряни, усі знали про злочини режиму, ненавиділи Сталіна, були проти війни в Афганістані, усі зі свічками або в кіпах ‒ а раніше на іншу сторону вулиці переходили, тільки щоб повз церкву або синагогу не пройти. З ким миритися ‒ не зрозуміло.

Так само, як не було з ким миритися у Слов'янську або Маріуполі. Дискутувати ‒ так. Але не миритися, тому що сварки немає.

Українських громадян на Донбасі та в Криму потрібно інформувати. Потрібно допомагати їм, якщо у них є таке бажання, залишати окуповані території і переїжджати у вільну країну. А території потрібно звільняти ‒ від окупаційної армії, влади місцевих бандитів, маріонеткових адміністрацій. Це і буде звільнення українських громадян на Донбасі та в Криму від пропаганди і страху. Це й буде справжнісіньке примирення.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції