Здрастуй, Катю!
Ти, напевно, будеш здивована, але я часто тебе згадую, хоча ми не спілкуємося вже кілька місяців. Життя дає для цього приводи... Не дуже приємні...
Наші розбіжності почалися з Майдану. Я розповідала тобі те, що бачила на власні очі. Але ти вірила не мені і не нашій спільній старшій подрузі-киянці Валі, а Тані, яка жила в Києві без року тиждень і яка бруд на Майдані бачила краще, ніж у власній квартирі. І хоча в той час Майдан стояв уже не зовсім за Євросоюз, мені було важко зрозуміти, чим тебе так лякала ця Європа, в якій ти ніколи не була?
На що я розраховувала? Але ж твоя дочка, яка з'їздила за кілька місяців до цього на шкільну екскурсію до Львова, начебто змінила думку про «бандерівців» ̶ «Тепер я їх розумію, їм було що втрачати». Як виявилося, цього розуміння вам усім вистачило ненадовго...
Ти ображалася: «Чому людей, які не підтримують Майдан, вважають недалекими?». Тоді я намагалася бути тактовною. Тепер це питання для мене риторичне, Катю.
«Нам вже зарплату затримали, а далі що – війна?»
Тоді я не бачила зв'язку між затримкою заробітної плати у приватній фірмі локального масштабу і подіями в Києві. Розмови про війну взагалі здавалися дивними. Але в чомусь ти виявилася права, хоча Майдан був не причиною, а приводом. Та й війна прийшла із зовсім іншого боку... Вона не громадянська, як напевно думаєш ти, – це твоя батьківщина на мою напала.
А що стосується заробітної плати... Як тобі зараз, адже основний прибуток твоєї фірми був влітку в сезон?
Чи думала ти про це, коли вирішила піти на той сумнівний «референдум»? При тому, що раніше скептично ставилася до будь-яких виборів. Саме тому від тебе я цього вчинку очікувала найменше...
«Ти маєш мене зрозуміти, адже твої батьки теж мріяли повернутися додому»
Ні, не розумію. Ми по-різному поверталися. Про це я потім написала у своїй першій замітці «Як повертаються на Батьківщину» – до речі, завдяки тобі, я стала блогером – це єдине, за що можу подякувати щиро. І ще: коли ми поверталися, ти спокійно жила в Алушті, а для моїх батьків було проблемою прописатися в купленому в степовому Криму будинку.
«Україна годувала-поїла мене, але не любила»
Якої любові тобі не вистачало? Це Україна змушувала тебе танцювати східні танці замість хороводів? Або вона тобі не давала ходити в церкви Московського Патріархату? Чи тобі хтось робив зауваження за російську мову? Або забороняв ходити в кокошнику, мітингувати з російськими прапорами в центрі міста? Чому ти мені не говорила про це раніше?
Зате я тепер знаю, що таке нелюбов цілої країни за національною ознакою. І не тільки я. Випадково побачила у телевізорі ще одну нашу спільну знайому Ліду – вона поїхала до сестри в Київ і навіть готова продати свій будинок, який стільки років будувала в Криму. Ліда говорить суржиком, але й цього вистачило, щоб її тут почали обзивати «бендерівкою». Російськомовна Лариса теж збирається переїжджати. Вони не хочуть бути громадянами такої країни. Твоєї країни, Катю.
А киянка Валя недавно приїжджала, але не витримала в квартирі своєї мами в Джанкої і тижня: «Раніше від співу солов'їв прокидалася, а тепер ворони каркають. Моторошно... ». Та й місто з ключової пасажирсько-вантажної залізничної станції перетворилося на військово-прикордонне.
Але в твоєму телевізорі показують, що всім у Криму тепер живеться добре, правда?
«А тепер у мене з'явилася мама»
Чому ж ти за цей час жодного разу не провідала її, не з'їздила до Росії? Народившись у Криму, вже в Українській РСР і живучи весь цей час в Україні? Так приходять не мами, а мачухи – зі зброєю в руках. Але для тебе це було показником дбайливості твоєї батьківщини. Я думала, що все це зомбі-пропаганда або якісь твої дитячі комплекси, а все набагато серйозніше – як пояснив один психолог, це менталітет російської людини, в якої національна самосвідомість прокидається тільки в присутності своєї держави. Зате мені тепер зрозуміло, чому росіянам у діаспорах в усьому світі немає діла до того, що відбувається в Росії. Вони можуть запалитися патріотизмом точно так само, як ти, коли батьківщина прийде до них сама і почне «захищати».
Ти не хотіла думати про мене, мій народ, як буде нам стати ізгоями на своїй Батьківщині?
Та що тут говорити, ти і про власного сина не подумала, якого можуть через кілька років призвати в армію «зеленим чоловічком» і відправити «захищати» ще когось. Хоча, про що я – у твого чоловіка в роду були військові, для яких наказ – понад усе. Тому він вважав, що в людей на Майдані стріляти можна... Як цікаво часом міркують вегетаріанці...
Ти сподівалася, що ми ще можемо продовжувати з тобою дружити після всього цього: «Хіба ти відчуваєш від мене загрозу?». Але й підтримки в твоїй особі я не відчуваю теж. Про яку дружбу може йтися після справжнісінької зради? Нам нема про що з тобою більше дружити, Катю...
«Хіба ти не для цього стояла на Майдані, щоб ми могли вибирати?»
Не так я собі уявляла твій вибір – спочатку відсидітися вдома, коли твоя країна бореться за своє майбутнє, а потім встромити ножа їй в спину в найважчий момент. Тепер я розумію, що долю моєї землі не повинні вирішувати люди, в яких, як виявилося, батьківщина – в зовсім іншому місці. Незалежно від їх кількості. Корінний житель – не той, хто просто народився в цій місцевості, а в кого тут коріння в декількох поколіннях.
Але ти права, кожен зробив свій вибір. І я вдячна цій ситуації за те, що вона дозволила всім показати своє справжнє обличчя. І тепер я ділитиму людей – не за національністю, а за громадською позицією. Досить з мене толерантності...
Ми з тобою тепер живемо в різних країнах, хоча й в одному Криму. Мені потрібно було з'їздити за кілька сотень кілометрів, щоб проголосувати за свого Президента, а твій тобі дістався додатком до «референдуму».
Моя країна збирає допомогу своїй армії, а ти подбала про когось із біженців з Донбасу, яких зараз повно в Криму? Адже частина їх заразилася вашим поганим прикладом і вирішила повернутися на батьківщину таким же чином. Тільки на схід України твоя країна не посміла вломитися так відкрито, як до Криму, як у вас заведено говорити – «без єдиного пострілу». Там вона діє більш підло.
Я отримала твою «смс» в день народження майже вночі. Напевно, тобі було важко наважитися його послати. З таким текстом і не варто було. У моїй країні в той день була інавгурація, і мене вітали з подвійним святом. А дні народження з розмахом у нас не відзначають уже кілька місяців. І побажання зараз зовсім інші. Здогадуєшся – які і чому?
А тепер ти не зможеш зробити навіть цього – у тебе, напевно, інший номер телефону й інший мобільний оператор. Твоя країна всіляко намагається відрізати нас від колишнього життя.
Тому я так часто тебе згадую, Катю. Сподіваюся, що все стане на свої місця. Ми повернемося в свою країну, а ти – на свою батьківщину, якщо, звичайно, у тебе вистачить сил любити її не тільки на відстані, але й поблизу, після всього, що вона з нами зробила. Але це буде єдиний вчинок, за який я зможу тебе поважати. Раз вже ти так і не змогла стати справжньою громадянкою країни, в якій прожила стільки років...
Ельзара Бешуйлі, блогер, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
