У поїздках пострадянським простором за останні 20 років мені часто доводилося стикатися з розгубленими людьми. В купе поїзда Москва-Харків сім'я з двома малолітніми дітьми – розповіли, що вони з Карабаху, чоловік – азербайджанець, дружина – вірменка, поневіряються по родичам, ні до Вірменії, ні в Азербайджан поїхати не можуть. Змішані грузино-абхазькі сім'ї можна зустрітися і в Росії, і в Європі. У Венеції познайомився з російсько-українською родиною, яка плуталася у відповіді звідки вони: чоловік казав, що з Придністров'я, дружина – з Молдови, з міста Бендери. З кінця 80-х років Радянська імперія розвалювалася, в кривавих конфліктах знищуючи людей, руйнуючи стосунки між людьми і народами, які століттями жили разом. Втім, імперія створювалася точно так само або ще більш криваво.
Мало хто на пострадянському просторі знає, що відбувається на території Абхазії або «Південної Осетії» (за Конституцією Грузії ця окупована територія називається Цхинвальський регіон), Придністров'ї чи Карабасі. У пориві «кримнашевського» божевілля багато хто зовсім забув про старі сепаратистські регіони. Точніше, про них і раніше особливо не пам'ятали, стверджуючи, що всі вони – «наші». Ніхто не цікавився економічними чи соціальними проблемами, як живуть «звільнені» російською армією і визнані Кремлем люди в Абхазії, Придністров'ї чи «Південній Осетії».
У кожного сепаратистського конфлікту своя історія і причини. Більшість з них засновані на міжнаціональних суперечностях, за невеликою відмінністю Придністров'я, де окрім страху перед «румунізацією» Молдови, відтворювався заповідник СРСР – з гербом, гімном, звичками і традиціями. Інші території-спадкоємці «радянського інтернаціоналізму» використовували, щоб нацькувати один на одного абхазів, осетинів, грузинів, вірмен і азербайджанців. І оскільки конфлікти починали тліти ще наприкінці 80-х років, то неможливо собі уявити, щоб це відбувалося без відома ЦК КПРС і КДБ.
Вмираючий СРСР намагався зберегтися, вливаючи в себе свіжу кров людей, не винних в тому, що їхніх предків завоювали – кого 200, кого – 300 років тому
Вмираючий СРСР намагався зберегтися, вливаючи в себе свіжу кров людей, не винних в тому, що їхніх предків завоювали – кого 200, кого – 300 років тому. У 18-19 століттях багато з них пручалися, не бажаючи бути окупованими армією, яку посилали царі Російської держави, захоплені «збиранням землі руської». Більшовики відтворили імперію практично в тому ж вигляді, творячи «радянську людину» без культури предків. Сталін був першим, хто втрутився в історію, вільно розкресливши на мапі СРСР території, назвавши їх національними республіками. Неграмотний тиран знав, як можна втримати території – треба лише перемішати народи, виключивши можливість претендувати на історичні землі.
Так з'явився СРСР з центральноазіатськими республіками замість Бухарського емірату і Хівінського ханства. Від України відрізали області, позбавивши її виходу до Кавказу, трохи відітнули від Грузії, трохи від Вірменії та Азербайджану. Таджицькій АРСР у складі Узбецької РСР з часом дозволили стати окремою радянською республікою, розділивши тюркомовне (узбецьке) від персомовного (таджицького) населення, насправді створивши міну уповільненої дії, коли густонаселені персомовні регіони опинилися в складі Узбекистану, а тюркомовні – на території Таджикистану. Як і південь Киргизстану, переважно узбецький. Сталін був жахливим алхіміком, тільки замість розчинів і каменів він використовував долі народів, вільно розпоряджаючись їхньою історією.
Сталін начаклував і зварив зілля, яким було зручно годувати радянську ідеологію – всі люди начебто брати, тільки частина з них – нацмени
Сталін начаклував і зварив зілля, яким було зручно годувати радянську ідеологію – всі люди начебто брати, тільки частина з них – нацмени. Якщо слідувати кулінарним традиціям, то в це зілля були додані пекучі перчики – в кожній республіці писали свою історію, слідуючи принципам марксизму-ленінізму і радянського інтернаціоналізму. Якщо скласти всі шкільні підручники радянського часу, видані в різних республіках, то виявиться, що кожен народ мав величезні переваги над сусідами, навіть якщо вони ще 200-300 років до цього жили дружно, самостійно вирішуючи конфлікти. Поки там не з'явилася російська армія.
Виявилося, що ініціювати міжнаціональний конфлікт дуже просто – потрібно використовувати пропаганду для вільної інтерпретації історії, штучно виділити перевагу одного народу і принизити інший, ненав'язливо «нагадати», що один народ «давніший» від іншого і колись багато століть тому один з народів «втратив» тепер зайняту іншим народом землю. Для Карабаху значну роль зіграли події 1915 року в Туреччині і тому відтоді пропагандисти у Вірменії називають азербайджанців «східними турками». У відповідь вони отримують твердження, що Ерівань до середини 19 століття був населений переважно азербайджанцями. Така ж історія сталася у відносинах абхазів і осетинів з грузинами.
Насправді, спроб створити сепаратистські конфлікти було багато. У Центральній Азії в 1990 стався кривавий конфлікт між узбеками і киргизами, які століттями жили разом. В 2010-му було повторення – практично у всіх південних областях Південного Киргизстану. У 1989 році в Ферганській області були зіткнення між узбеками і турками-месхетинцями. Восени 1992 року стався конфлікт між осетинами й інгушами. Це тільки ті конфлікти, які добре відомі. До цього списку потрібно додати організовані владою напади російськомовних жителів Криму на кримських татар. Або підтримуваний Кремлем конфлікт між русинами та українцями в Закарпатті, який не отримав розвитку, або вимога угорської автономії, там же.
Чому абхазів, які виїхали з «незалежної» Абхазії, більше, ніж представників інших національностей? Чому в Цхінвалі залишилися одні старі та діти? Скільки жителів Придністров'я потайки від «влади» Тирасполя їдуть в Кишинів, щоб отримати паспорт громадянина Молдови?
Найбільш невизначене питання до Кремля більше схоже на риторичне запитання в безодню – навіщо? Навіщо ви продовжуєте нацьковувати людей один на одного, використовуючи національні або релігійні особливості і старі суперечності. Який сенс? Який результат ваших інтриг? Що ви обіцяєте і що ви не виконуєте? І виконуєте ви хоча б щось? Рано чи пізно люди розчаровуються в очікуванні відповідей і виїжджають з тих територій, які Кремль підбурював до сепаратизму і обіцяв перетворити не тільки в «незалежні», а й процвітаючі. Чому абхазів, які виїхали з «незалежної» Абхазії, більше, ніж представників інших національностей? Чому в Цхінвалі залишилися одні старі та діти? Скільки жителів Придністров'я потайки від «влади» Тирасполя їдуть в Кишинів, щоб отримати паспорт громадянина Молдови, пільги, привілеї й можливість виїхати на заробітки до Європи, а не до Росії? Чому Карабах перетворився на «чорну діру», яку не визнає навіть Вірменія?
Можна припустити, що наприкінці існування СРСР і в перші роки його кончини кремлівські політики використовували ностальгічні мотиви – «ми раніше добре жили», «СРСР – оплот миру в усьому світі», «у всіх була робота», «безкоштовна освіта і медицина». Зібрати ностальгуючих виявилося простіше простого: «ось, грузини не хочуть в СРСР, а абхази – хочуть», цхінвальська та владикавказька пропаганда вигадала довгий перелік «геноцидів», від яких «страждали» осетини останні століття (?!). В Карабасі зіграв турецький фактор і «добра рука» Москви, якій треба було щось зробити, щоб зберегти контроль над каспійською нафтою. У Придністров'ї – «румунський фактор» і та ж ностальгія. В сучасному Криму – роздутий російською пропагандою страх перед «бандерівцями» і НАТО, бажання повернутися в якусь подобу СРСР.
Що сепаратистські території отримали натомість, піддавшись спокусі Кремля? Нічого, крім постійних проблем
Що сепаратистські території отримали натомість, піддавшись спокусі Кремля? Нічого, крім постійних проблем. З усіх територій абсолютно ніким не визнаними є Придністров'я та Карабах. Навіть країнами, які формально вважаються окупантами – Росією і Вірменією. До серпня 2008 року такими були Абхазія і «Південна Осетія», після війни ці регіони визнали Росія, Венесуела, Нікарагуа і одна карликова острівна держава в Тихому Океані – Науру. Раніше в списку тих, хто визнав, були Вануату та Тувалу, але після скандалів, пов'язаних з купівлею (в буквальному сенсі) визнання Росією, ці держави відкликали свої декларації. У Криму особлива доля – він мав бути в складі міфічної Новоросії, складеної божевільними кремлівськими політтехнологами. Але очікування виявилися надмірним, і Крим став включеним анклавом, який ніхто не визнає.
Визнання по-російські – це така гра, розрахована швидше на недоумкуватість жителів сепаратистських регіонів, а не на реальний правовий статус. У Кремлі чудово розуміють, що взаємовизнання Абхазією Придністров'я, або ХАМАСом і Хесболлою – «Південної Осетії» ні до чого не призведуть, ні до визнаного правового статусу, ні до розвитку економіки. Це як батьки періодично купують морозиво примхливій дитині – так Кремль купує визнання невизнаних невизнаним....
Найсумніше в усій цій пострадянській історії – глухий кут, етичний, моральний, політичний, ідеологічний, економічний
Найсумніше в усій цій пострадянській історії – глухий кут, етичний, моральний, політичний, ідеологічний, економічний. Мій приятель Гела, уродженець Гальського району окупованої Абхазії розповів про те, що собою являє «економіка» сухумського режиму: «Минуло двадцять з гаком років після інспірованого в основному ззовні конфлікту в Абхазії. Абхазію визнала Росія та ще дехто. Є прапор, напевно гімн, структури управління... Економіка, основа основ будь-якої держави, нічого від «незалежності» не отримала. Бюджет у графі доходів на дві третини залежить від примхи іншої держави (Росії – авт.), решта – як назбирають. До 90-х років економіка Абхазії в основному складалася із сільського господарства і туризму. Зараз виробництво чаю, одна з головних статей експорту минулого, знищене на корені. Всі чайні фабрики розібрані на металобрухт. Багато підприємств, які переробляли сільськогосподарську продукцію, спіткала та ж доля. Туризм розрахований в основному на малобюджетного гостя і в основному з Росії. Але він через високі ціни за неадекватного сервісу у проблем з криміналом теж дихає на ладан. Абхазія в літній період насилу забезпечує себе і гостей продуктами харчування. Причина – вигнання більшої частини населення з сіл після війни (1992–1993 років – авт.) і перехід більшої частини населення в міста, в курортні зони – у пошуках більш легкого життя. В Абхазії дуже низьке збирання податків. Бізнес зазнає пресу як з боку криміналу, так і державних чиновників. Інвестиційний клімат через нелегітимність держави, корупцію і кримінал зведений до мінімуму. Торгівля: 80% продукції завозиться з Росії, 20% просочується через інші регіони Грузії. Через бюрократичні і кримінальні перепони ціни зростають на 50%-70%. Будівництво в основному малобюджетне. Банківська система через відсутність власної валюти міцно прив'язана до Росії. Отримати кредити практично неможливо, за винятком корупційних схем. Інфраструктура латається з російського бюджету, в основному через потреби російського військового контингенту. Соціальні виплати і зарплати бюджетників не витримують ніякої критики, і не фінансуються з РФ».
Тепер у «Південній Осетії» більшість населення складають російські військові та співробітники спецслужб, самі осетини змушені виїжджати до Росії
Ще гірше справи з економікою «Південної Осетії», населення якої скорочується. Етнічні грузини, що складали половину населення регіону, які були вигнані з рідних сіл під час війни 2008 року, майже відразу отримали житло в декількох селищах між Тбілісі та Горі. Їхні села російською військовою технікою стерті з лиця землі. Тепер у «Південній Осетії» більшість населення складають російські військові та співробітники спецслужб, самі осетини змушені виїжджати до Росії.
Великий грузинський філософ Мераб Мамардашвілі багато що передчував і пояснював. Одна його фраза, здається, є точним повчанням людям, які вірять в ігри кремлівських політиків: «Страшно не жити у сні, страшно прокинутися в чужому сні». Чужий сон може здатися привабливим, але тільки у сні. Іншою російською мовою наслідки звучать так – «поматросил і бросил». Дивно, що кримчани виявилися такими наївними...
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000–2010)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
