Доступність посилання

ТОП новини

Шість тез для опонента


Павло Казарін

Будь-яка суперечка на форумі між росіянами та українцями приречена від самого початку. Тому що для одних прикордонний стовп – це константа, а для інших – змінна. Одні вважають себе вправі жити як хочуть, а інші вимагають цей процес з ними погоджувати. Одні мріють вирватися з минулого, а інші хочуть в це минуле з головою зануритися.

Але є якісь ключові моменти, які кочують із суперечки в суперечку. Їх небагато, але вони цілком заслуговують на те, щоб про них написати.

Теза перша. Йде війна Росії з Заходом

У Росії заперечують саму можливість того, що Україна здатна чогось хотіти. Будь-яке припущення про якусь суб'єктність колишньої імперської провінції відкидається відразу. Тому й весь нинішній конфлікт сприймається не як цілком конкретне протистояння Києва та Москви, а як боротьба Росії і США, в якому Україна – лише полігон. Не допускається думка про те, що Україна може не хотіти Росії і не бажати повернення до неї.

Зате популярна думка про те, що в Києві влаштувалася якась окупаційна влада. Хоча уявити собі, що Україна Петра Порошенка раптово знову стане Україною Леоніда Кучми практично неможливо. Втім, чим довше така омана зберігатиметься в уявленні «імперців» – тим глибшою виявиться прірва, вирита Москвою.

Теза друга. В Україні живуть фашисти, тому там не люблять георгіївську стрічку

Ця омана властива всім, хто продовжує лажати з точкою відліку. У Росії прийнято нинішній український конфлікт міряти з Донбасу. Мовляв, ну ходили там люди з георгіївськими стрічками і триколорами – чого ж Києву туди треба було армію гнати?

Наче до Донбасу не було подій у Криму – з солдатами на вулицях і блокуванням українських військових частин. І саме після півострова у всій решті України російська символіка почала сприйматися як символіка агресора. До цього георгіївські стрічки були частиною українського політичного пейзажу – символом колективного антимайдану. І тільки після березня кольори стрічки стали означати солідарність з анексією.

Теза третя. Росія у зовнішній політиці поводиться точно так само, як США

Колективний захід і Росія володіли однаковим набором інструментів для того, щоб впливати на Україну. Програми партнерства, навчальні курси, некомерційні організації, створення кола прихильників у політичних елітах. Але виявилося, що проросійські ставленики здатні лише руйнувати Україну – що було продемонстроване за роки правління Віктора Януковича. Рівень довіри до влади за місяць до початку Майдану – прекрасна відповідь на питання про причини Майдану.

Але всі розмови про «паритетність» методів не витримують жодної критики. США не поставляли зброю протестувальникам в Києві, не постачають українську армію танками і артилерією. Росія, відчувши образу після втечі Януковича, сама порушила правила, за якими сьогодні ведеться боротьба за «зони стратегічних інтересів».

Теза четверта. Україна намагається втекти від Росії з вродженої русофобії

Україна не хоче бути з Росією лише тому, що колишня метрополія не спроможна запропонувати ніякого привабливого цивілізаційного проекту. Західний світ – з усіма його недоліками – обігрує Москву за цілою низкою об'єктивних показників, серед яких навіть середня тривалість життя. Абсолютно закономірно, що Україна намагається бути з тими, хто зумів вибудувати більш ефективну систему.

Зрештою, є одне-єдине мірило ефективності держави – наскільки вона може бути суб'єктом розвитку власного населення. Деградація чужого населення не є критерієм якості держави. Деградація власного населення – тим більше. А квадратні кілометри території не грають ніякої ролі.

Теза п'ята. Росія здатна витримати пряме протистояння із заходом

Тут проблема навіть не в тому, що Росія – це 3,4% світового ВВП, а США – 18,6%. Проблема в тому, що навіть Китай, частка якого у світовому ВВП становить 14,1%, не дозволяє собі анексувати Тайвань – той самий, який Пекін вважає споконвічно китайською територією. Замість цього він замикає його на себе економічно – роблячи юридичний статус-кво простою формальністю. Це приклад того, як в сучасному світі можна грати за правилами і вигравати.

Фактично ж сучасна Росія нагадує автомобіль, який їде на високій швидкості на першій передачі. Двигун працює на знос, паливо згорає літрами, ефект мінімальний при максимальних витратах. У цих умовах імперські амбіції нагадують обжерливість, яка поєднується з проблемами травлення. Якщо є нафтогазовий «мезим», то з'їдене можна спробувати переварити. А як тільки ліки закінчуються, то починаються проблеми.

Теза шоста. Україна – пустушка, у неї і минулого толком немає

Теза популярна серед російських публіцистів – у них скрізь про те, яка чудова буде Росія, якщо повернеться до себе колишньої. До суб'єктної, імперської, справжньої. Яка може вудити рибу, поки її в сінях стотищ кур'єрів західних чекають. А потім читаєш українських блогерів – а у них ніяких історичних ремінісценцій. Ну тобто взагалі ніяких. Немає в України історичного наративу, нема до чого повертатися. Всякий період суб'єктності був в інших кордонах, тому люди пишуть про майбутнє. І думаєш: як добре!

Тому що повертатися в минуле, щоб змінювати сьогодення, можуть лише герої фільмів Земекіса. І я пам'ятаю, як на потертій обкладинці для VHS-касети відразу під назвою «Назад у майбутнє» було написано: фантастика.

Україні доведеться будувати майбутнє з нуля. З фундаменту. Із забивання паль під цей самий фундамент. Росії також доведеться робити те саме. Просто вона поки ще цього не знає.

Павло Казарін, московський оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Павло Казарін

    Павло Казарін. Кримчанин. Журналіст. Вважає, що завдання публіцистики – впорядковувати хаос до стану смислів. Співпрацює з «Крим.Реалії», «Українською правдою», Liga.net, телеканалами ICTV та «24».

XS
SM
MD
LG