Тетяна Вольтська
У російському Кронштадті поховали 18-річного Женю Пушкарьова – бойовика-кулеметника, який утік з дому воювати на Донбас, приблизно так само, як раніше хлопчаки, начитавшись пригодницьких романів, тікали в розбійники, пірати або юнги. Тільки у Жені замість романів був кронштадтський військово-спортивний клуб «Скала», в якому він буквально жив, ні взимку, ні влітку не знімаючи військову форму, а ще – телевізор, з якого йому розповідали про жахи, що кояться на сході України, про кривавих українських ворогів і славних воїнів «ДНР» і «ЛНР», які грудьми стали за беззахисних жінок і дітей. Ось Женя і вирішив допомогти тим, хто страждає.
Допомогти виявилося легко – заповни анкету «ВКонтакте», отримати «добро» – і гайда до Ростова, а там вже тебе зустріне потрібна людина і проводить таємними стежками через кордон. Стежинка називається «чорний коридор» – навряд чи Женя думав, що він для нього виявиться чорним у прямому значенні слова. Дорослого Жениного провідника, мабуть, не хвилювало, що Жені ледь виповнилося 18 і що у нього немає жодної військової підготовки. Про Женю в інтерв’ю Радио Свобода розповіла його мама – Жанна.
– Він дуже хорошим хлопчиком був. Я його виховувала одна, бабуся нам дуже допомагала, по татовій лінії, він у неї багато часу проводив. А коли я вдруге вийшла заміж, і в мене з’явилася донька, Женя мені дуже допомагав, все робив, про що я на попрошу. Коли нова сім’я з’явилася, я найбільше думала, аби Жені було добре, аби він не відчув себе чужим. Але, звичайно, в підлітковому віці складності з’явилися, сварки, непорозуміння. Але, знаєте, це завжди було на побутовому рівні, через дрібниці: Женя, прибери у себе в кімнаті – не прибирає, Женя помий за собою чашку, а далі цього справа не йшла. Щоб він по-справжньому зі мною сварився, з дому йшов – цього ніколи не було.
– А коли він став захоплюватися війною, усіма цими клубами?
Я знайшла на записку: «Мамо, я виїхав до іншого міста, повернуся через два місяці. Тільки 8 вересня він зізнався нам, що їде воювати
– Він з шостого класу війною марив. Бабуся або я йому говоримо: давай ми тобі джинси купимо, ні, він тільки у формі ходив, говорив: мені так зручно. Він весь був у цьому клубі, в фільмах, у реконструкціях. 5 вересня о 10-й вечора я знайшла на холодильнику записку: «Мамо, я виїхав до іншого міста, повернуся через два місяці, за можливості буду дзвонити і писати». Нікому нічого не сказав, і керівникові клубу теж. Я відразу стала телефонувати, він трубку не брав, потім подзвонив сам вже з Воронежа, каже: «Мамо, я їду до Ростова до друга». Ми спочатку намагалися йому вірити – якби знали, то, звичайно, відразу ж сіла б на літак, прилетіла б раніше за нього і забрали звідти. Тільки 8 вересня він зізнався нам, що їде воювати. Я його благала повернутися, весь час телефонувала, але він відповідав, що він вже дорослий, сам може все вирішувати.
– Як же йому вдалося потрапити на цю війну?
«ВКонтакте» є ця «армія Новоросії» – будь ласка, заповнюй анкету, купуй квиток до Ростова, де тебе зустрінуть
– Я стала дивитися його сторінку «ВКонтакте», там є ця «армія Новоросії» – будь ласка, заповнюй анкету, купуй квиток до Ростова, де тебе зустрінуть. Він і заповнив цю анкету, вже в липні місяці знав, що поїде туди. Потім уже, коли я просила його повернутися, він відповів: я ж знав, що ви всі мене будете зупиняти. Що робити, я вже тут, за два місяці приїду. Спочатку в листопаді збирався, потім до Нового року. Казав, нам видали термобілизну, у нас є гаряча вода, і взагалі, все нормально. Я вже зібралася за ним їхати, теж заповнила анкету «ВКонтакте», але він мене зупинив, написав: «Мамо, у тебе є Злата, дивись за нею – щоб я приїхав, і вона була відмінницею». Нам він весь час говорив, що в бойових діях участі не бере, охороняє якісь склади.
– Яким чином у нього з’явилося це рішення, звідки він брав інформацію про цю війну?
Він дивився телевізор, як ми всі дивимося, і, як усі, отримував неправильну інформацію
– Він бабусі говорив, що не може чути про те, як там вбивають дітей і жінок, що по телевізору весь час показують людей, яким потрібна допомога – і він хотів допомогти. А ще він хотів набратися досвіду, щоб потім піти служити в яких-небудь елітних військах. Він дивився телевізор, як ми всі дивимося, і, як усі, отримував неправильну інформацію, адже там говорять не те, що відбувається насправді. Якби він хоч ділився своїми думками, може, йому б пояснили, а так виходить, що йому просто в голову це вбили – а що, він же хлопчина ще. Певно, що можна було познайомити його з іншою інформацією, але ніхто цього не зробив, навіть начальник клубу. Вони там до армії хлопців готували, він сам колишній військовий, вони повинні були пояснювати хлопцям, що і як, але вони цього не зробили.
Зараз Женин друг Льоша теж туди збирається – чому вони не пояснюють хлопчакам, що не можна туди їздити без підготовки, що спочатку треба в армії відслужити, навчитися чогось? Туди повинні йти зрілі люди, це неправильно, що дитина туди пішла, це просто неправильно. Я сподіваюся, що ця ситуація навчить чогось начальника клубу, щоб він дітям щось інше вселяв. Ні, звичайно, він не закликав їх іти на війну, але у них там постійно були реконструкції, Женя постійно в цих фільмах знімався, ця була гра, і він захотів, щоб все було по-справжньому. Ми потім читали переписку, його багато хлопців хотіли відмовити, але це було марно, його можна було повернути тільки силою.
– Женя не перший загинув на цій війні, але зазвичай рідні з тих чи інших причин майже ніколи не спілкуються з журналістами. Чому ви вирішили всім розповісти про те, що трапилося з Женею?
– Я хочу сказати всім батькам, усім матерям, щоб вони більше дивилися, більше перевіряли всі ці сторіночки в соцмережах, більше розмовляли з хлопцями, не мовчали, щоб не скоювали тієї помилки, яку, напевно, здійснила я, бо не розуміла своєї дитини і мало з ним розмовляла. Щоб вони контролювали своїх дітей, пояснювали їм усе, щоб уберегли від того, що з Женею трапилося.
– Жанно, а, на Вашу думку, тільки такі хлопчики, як Женя, не повинні брати участь у цій війні?
– Хтось повинен там допомагати, але тільки професіонали. А люди, у яких є діти, сім’ї, повинні нести за них відповідальність, вони повинні допомагати тільки звідси.
– Коли Ви дізналися, що Женя убитий, чи допомогла Вам держава переправити сюди його тіло?
Мені сказали, що нікуди його (тіло) не привезуть, на це немає грошей. Мені все місто збирало гроші
– Ні, ніякої допомоги не було, та ми нікуди і не зверталися, зв’язувалися безпосередньо з командиром, який сказав, що Женю нам привезуть додому. Але потім мені сказали, що нікуди його не привезуть, на це немає грошей. До мене приїхали родичі, ми почали через інтернет збирати гроші на спеціальну машину. Мені все місто збирало гроші, всі допомагали, якби не люди, я б нічого не змогла зробити. І хлопці, два його бойових товариша, його сюди допомогли привезти.
Бойових товаришів Жені, які привезли мамі його тіло, звуть Олександр (позивний «Тихий») та Сергій (позивний «Мангуст»). Олександру – 27, Сергію – 35.
Сергій: Для мене було шоком, коли я дізнався, як там гинуть діти, взагалі, що відбувається зовсім поряд з Росією, на території братського народу. Я бачив, що там рвуться снаряди, палять людей, фосфорні бомби, збитий літак, все це мене вразило. Спочатку я хотів піти кореспондентом ВГТРК, але вони мене не взяли, сказали, потрібен досвід роботи. Тоді я вирішив піти іншим шляхом, приїхав туди 6 вересня, мене взяли в загін бригади Че Гевари, там вже була захоплена зброя українських бойовиків, і з нею ми пішли далі.
Я теж поїхав за покликом серця, особливо після подій 2 травня в Одесі у мене все в душі перевернулося. Я колишній контрактник
Олександр: Я теж поїхав за покликом серця, особливо після подій 2 травня в Одесі у мене все в душі перевернулося. Я колишній контрактник, ось закінчився у мене контракт, і я вирішив поїхати на Донбас.
– А звідки ви дізнавалися про те, що робиться на Донбасі?
Олександр: Новини дивився, телевізор, інтернет. До того ж у мене там друзі. Із Женею я познайомився на наступний день в селищі Круглик на кордоні з «Донецькою республікою». Наш загін стояв у другій лінії оборони – на випадок прориву українських військ. Потім ми опинилися в Нікішиному, за це селище давно вже бої йдуть, це вже передова. Ми прийшли на посилення в загін до Байкера.
Сергій: Я познайомився з Женею в Красному Лучі, я був з ним в Круглику, потім поїхали в Нікішине, нас послали захищати околиці селища, ми пішли малими групами, перевірили кілька будинків, потім командири запропонували зайняти позиції в будинках, ми їх зайняли, добу нічого не відбувалося, крім поодиноких пострілів. 10-го числа на заході сонце світило прямо на нас, мені здається, за нами вже давно стежили.
Женя попередив, що нас хочуть взяти в оточення. У тому бою у нас було троє вбитих і двоє поранених
Олександр: Це було схоже на розвідку боєм, поблизу нас були вибухи. Женя помітив, що до нас наближаються, він попередив, що нас хочуть взяти в оточення, ми вирішили відходити на інший бік вулиці, там у нас гранатомет був. Під час відходу в Женю і потрапила куля. Він був замикаючим, прикривав наш відхід, не добіг двох метрів до хвіртки. У тому бою у нас було три «двохсотих» і два «трьохсотих» тобто троє вбитих і двоє поранених.
– Скажіть, адже Ви набагато старший за Женю, як Ви вважаєте, це правильно, що він, такий молодий, зовсім хлопчик, без будь-якої підготовки, бився з Вами на рівних, та ще в розвідгрупі?
Він був зовсім не підготовлений до бойових дій. А взагалі 75% «ополченців» там воює з Росії
Сергій: Він стріляти добре вмів з автомата Калашникова, з кулемета, але тактичними навичками бою не володів, виходить, що він був зовсім не підготовлений до бойових дій. Він мені сказав, що потребує бойового досвіду, щоб потім служити в елітних військах. До цього його туди не брали. А взагалі 75% «ополченців» там воює з Росії.
У мене ще є час подумати, повернуся я туди чи ні
Олександр: І Женя був небайдужою людиною. У нашому загоні він був наймолодший боєць. А взагалі-то вік там різний – від 20 до 55 і старше. У мене ще є час подумати, повернуся я туди чи ні. Швидше за все, так – там залишилися мої товариші, земляки, яких я не можу кинути.
Багато хлопців є просто гарматним м’ясом
Сергій: Я не шкодую, що туди потрапив, я не боюся, готовий туди повернутися і діяти так само. Мене обурює одне – бойове оснащення хлопців, які там воюють, воно таке, що багато хлопців є просто гарматним м’ясом.
Андрій і Влад – шкільні товариші Жені Пушкарьова, вони проводжали його на поїзд до Ростова. Їм одним він сказав, куди їде, взявши обіцянку нікому про це не розповідати.
Андрій: Він нас поставив перед фактом, у нього вже був квиток. Ми його вмовляли не їхати, але він без попередження купив квиток і поїхав. Він говорив, що так буде краще, ніж якщо він проживе сіре життя. Це дуже, дуже сумно, я все-таки сподівався, що він повернеться, і все буде нормально. Він з 5-го класу почав книжки військові читати, військовою історією захоплюватися. Потім вступив до військово-спортивного клубу «Скала». Ми там теж брали участь в якихось заходах, але не приділяли цьому стільки уваги, скільки він. А коли почалася війна, він прямо весь загорівся.
Він вже в липні хотів поїхати, але йому тоді ще не було 18
Влад: Він вже в липні хотів поїхати, але йому тоді ще не було 18, він не мав права сам перетинати кордон. Ось у нас тут знайома дівчина Юля, біженка з Донецька, вона каже, що «ополченцям» немає з чим воювати, у багатьох головна зброя – саперна лопата.
– Скажіть, а ви не шкодуєте тепер, що не розповіли Жениній мамі про те, що він зібрався на війну?
Влад: Так. Звісно.
Андрій: Так, дуже шкодую.
Ця розмова відбувалася на поминках. Але бабусі, про яку так добре відгукується Женина мама, яка нарівні з нею ростила і виховувала Женю, на поминках не було. Тобто вона була на інших поминках – в 425-й школі імені Капіци, в якій навчався Женя. Там – на своїх окремих поминках – зібралися шкільні друзі Жені, друзі з клубу «Скала» – дівчатка і хлопчики в чорній воєнізованій формі, його наставники, теж всі в чорному. Кілька годин тому вони вигнали з похорону Жені кореспондента петербурзького «Эха Москвы», запідозривши його в проукраїнських настроях. Бабуся, оточена міцними, помітно напідпитку чоловіками в чорній формі, була налаштована агресивно і вимагала, щоб журналісти негайно пішли. Хоча ті діти, що плачуть – Женині друзі – зустріли нас привітно і з готовністю провели до зали, але помітно було, що господарі тут – не вони. Міцні чоловіки в чорному рішуче випроводили нас зі школи і перевірили, чи добре зачинилися за нами двері. А дві дівчинки – мабуть, колишні Женині подружки – все йшли шкільним коридором, обійнявшись, і схлипували: «Женька, Женька...».
Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода
