Доступність посилання

ТОП новини

Крим і громадянин


Віталій Портников

Нашим російським партнерам потрібно просто вбити в собі окупанта і зрозуміти, що навіть після шаленої авантюри Володимира Путіна Крим нікуди не поплив і залишається частиною Української держави. І як тільки ми всі зрозуміємо це, говорити про Крим і майбутнє його жителів стане легко і приємно

У дискусії, що несподівано спалахнула серед російських і українських політиків та експертів після заяв Олексія Навального і Михайла Ходорковського, головним доказом збереження окупованої території в складі держави-агресора стала тема цивільних прав. Справді, не можна ж передавати Крим «назад», якщо більшість тих, хто живе на півострові, цього не хоче і не захоче?

І в цій констатації – ще один доказ презирства до права, яке виявилося діагнозом не тільки для російської влади, а й для великої частини російського суспільства, що записалися в опозиціонери. Якщо Крим – окупована та анексована територія, то і його російський статус нікчемний. З правової точки зору Крим – територія України. І жителі Криму мають рівно такі ж права, як і всі інші українські громадяни.

Українське законодавство не передбачає проведення будь-яких голосувань щодо відчуження території – втім, як і російське. Тому жителі Криму можуть обирати своїх депутатів до українського парламенту, проводити діалог з Києвом щодо посилення повноважень місцевого самоврядування, обирати власну владу і надавати їй виняткові права. Але територією півострова вони розпоряджатися не мають права.

У міжнародному праві вже є такий приклад – це Аландські острови, населені етнічними шведами, але вони входять до складу Фінляндії. Рівень автономії там такий, що Аланди не увійшли слідом за Фінляндією до Європейського Союзу, а уряд наділений правом офіційної підтримки шведської мови до такої міри, що викладання фінською в державних навчальних закладах Аландських островів просто заборонене. Але, тим не менш, Аланди – територія Фінляндії. Вони були територією Фінляндії, коли ця країна була бідною і залишилися нею, коли Фінляндія розбагатіла. І справа тут не в економічному успіху. Справа – в законі.

Є країни, законодавство яких дозволяє проводити референдуми про розрив союзу і незалежність – як у випадку з Великобританією та Шотландією. І є країни, законодавство яких цього не дозволяє – як у випадку з Іспанією і Каталонією. І каталонські державники діють у суворій відповідності до законодавства Іспанії – бо розуміють всю небезпеку будівництва країни на безправ'ї.

Улюблений Володимиром Путіним та іншими учасниками окупації приклад Косово тут теж навряд чи підходить – хоча б тому, що сама Росія незалежності Косово не визнала (як, втім, і Україна) і завжди вважала його порушенням міжнародного права. Але при цьому в Косово мав місце референдум про незалежність, а не про приєднання до Албанії – хоча більша частина місцевого населення саме у возз'єднанні з Албанією бачила захист від можливих нових спроб сербів виселити албанців з їхніх будинків.

Та частина міжнародної спільноти, яка забезпечувала процес проголошення незалежності Косово, вважала державність компромісом між збереженням цієї території в складі Сербії та її приєднанням до Албанії – що зберігало шанси на врегулювання відносин Белграда і Приштини в майбутньому. Але я досі не підтримую такого підходу, тому що впевнений, що для його легітимності необхідно було почати не зі зміни статусу Косово, а зі зміни законодавства Сербії, що дозволило б населенню краю провести референдум у рамках права країни, частиною якої Косово формально залишалося на момент проголошення незалежності.

До речі, такого ж підходу я дотримувався і в ситуації з Чечнею. Росія відносно чеченців – як і Сербія відносно албанців – прийшла до політики фактичного державного геноциду (і в цьому ще одна відмінність з Кримом, в якому елементи етнічної чистки з'являються тільки після окупації – відносно кримських татар). І я пропонував змінити російське законодавство таким чином, щоб дати можливість суб'єктам федерації проводити референдуми про вихід з неї, а парламенту Росії – затверджувати їх результати шляхом виключення суб'єкта з Конституції РФ. Замість того, щоб прислухатися до голосу розуму, росіяни віддали перевагу ще одній війні. Але я й донині переконаний, що відсутність такого права у суб'єктів Росії приведе в кінцевому рахунку до нових воєн і зникнення цієї країни з політичної карти світу.

Крим може законно змінити свій статус після деокупації

У випадку з Кримом його майбутнє може вирішуватися тільки після відновлення статус-кво – тобто ліквідації наслідків окупації. У кримчан будуть всі можливості домагатися зміни законодавства власної країни – тобто України – для отримання права проведення референдуму про незалежність. Саме цим вже котрий рік зайняті каталонці – і, якщо в Криму буде сильна партія прихильників незалежності Криму, я не бачу причин, які перешкодили б їй піти каталонським шляхом. Але при цьому у жителів Криму буде чітка картина економічних і політичних ризиків такої незалежності, її переваг і недоліків. І якщо вони доб'ються права на такий референдум, голосувати вони будуть не під дулами автоматів «визволителів».

Мене вже звинувачували, що я закликаю мало не до депортації «непокірного» населення після закінчення окупації. Але я насправді закликаю лише до дотримання громадянських прав всіх жителів півострова – і тих, хто після закінчення окупації захоче відновити своє українське громадянство і тих, хто захоче залишитися громадянами сусідньої країни. Останні, на мою думку, будуть ділитися на дві категорії: ті, хто не захоче жити в українському Криму і ті, хто вирішить залишитися як іноземці. І уряди обох країн просто зобов'язані допомогти і тим, й іншим.

Уряд Росії має створити умови для переїзду тих, хто не бажає залишатися, на російський «материк» – і я не розумію, чому ця теза викликає таке роздратування у «справжніх російських патріотів». Цікаво, вони справді так ненавидять власну країну, що вважають життя в Ярославській області або в Красноярську покаранням? Мені здається, людина, яка дійсно любить Росію, знайде своє місце в будь-якій її точці. І якщо емоції тих кримчан, які говорять, що хочуть жити і вмирати в Росії, щирі – то вони повинні розуміти, що Росія – це не південний берег Криму і навіть не Сочі з Туапсе. Росія – це ще й Вологда, й Іркутськ, і Біробіджан, і Якутськ, і Благовєщенськ. І в багатьох містах і селах цієї країни переселенцям будуть раді.

Але є й люди, для яких Батьківщина насправді – Крим, а Росію вони лише використовують з тих чи інших причин як правового спонсора. І тут я не бачу ніяких особливих проблем. Раз вже Росія надала цим людям своє громадянство, а вони хочуть залишатися жити в Криму – значить, потрібно домовлятися з Україною про те, як закріпити за «новими росіянами» право постійного проживання на українській території, які права російські громадяни матимуть у цій ситуації.

Моя думка – максимальними правами – крім, зрозуміло, права обирати і бути обраними до органів влади. Більше того, можна позначити перехідний період у 5-10 років, після якого іноземцям, які живуть на півострові постійно, може бути надане право брати участь у виборах до місцевого самоврядування як виборців. У цьому і полягатиме ще одна особливість статусу Криму в складі України.

Як бачимо, правових можливостей для вирішення кримської ситуації достатньо – для того, щоб перейти до дискусії, нашим російським партнерам потрібно просто вбити в собі окупанта і зрозуміти, що навіть після шаленої авантюри Володимира Путіна Крим нікуди не поплив і залишається частиною Української держави. І як тільки ми всі зрозуміємо це, говорити про Крим і майбутнє його жителів стане легко і приємно.

Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Київський журналіст, оглядач Радіо Свобода та Крим.Реалії. Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

     

XS
SM
MD
LG